Директор Київського музею однієї вулиці Дмитро Шльонський окремо прокоментував недавню статтю «И всюду клевета сопутствовала мне» («ДТ» від 14.01.2006).
— Автор тієї публікації розповідає про інтерв’ю, взяте в мене по телефону одним журналістом, професіоналізм і сумління якого викликають сумніви. Мало того, що він перекрутив відомості, надані мною, переплутані Москва й Петербург, висмикнуті з контексту так звані «цитати», та ще й подано все в невластивій мені манері висловлювання. Та, зрештою, річ зовсім не в «юних ахматознавцях»... Л.Розіна у своїй статті несправедливо закинула мені посмертну образу Анни Андріївни Ахматової, Лідії Чуковської та Євдокії Ольшанської.
Почнімо з останньої. Як дослідник творчості Ахматової Є.Ольшанська справді знайшла в Київському архіві її особові справи, поповерхові плани будинку й зробила ще багато чого в галузі київського ахматознавства, про що я й розповів. Проте за всієї моєї поваги до подвижницької праці людей, до яких вона належала, не можна приписувати їм ті справи, які вони не могли здійснити. Ольшанська доклала багато зусиль, щоб з’явилася вулиця Ахматової у Києві, але остаточне рішення входило в компетенцію комісії міськвиконкому з найменувань, яка виносила остаточний вердикт. І зовсім не завдяки Ольшанській стало відомо, що Анна Ахматова (тоді Анна Горенко) приїхала до Києва у серпні 1906 року, а 1907 року поступила на юридичний факультет Київських вищих жіночих курсів. Про це 1965 року писала сама Ахматова у своїй біографії «Коротко про себе», задовго до «відкриття» Ольшанської.
Л.Розіна використала фразу з контексту, що ніхто не шукав справу Ахматової, і самовільно спотворила її зміст. Я ж казав про те, що не шукали ці документи співробітники нашого музею, і жодною мірою не намагався зачепити пам’ять Ольшанської.
Однією з безсумнівних заслуг Є.Ольшанської є зібрана нею колекція ахматовських матеріалів. Відповідно до опублікованих даних, до Центрального державного архіву-музею літератури й мистецтва в Києві було передано її листування з А.Тарковським, В.Некрасовим, К.Чуковським та іншими (хоча Розіна чомусь пише, що це знаходиться в Пушкінському Домі), фотопортрет Ахматової з автографом, портрети та екслібриси, присвячені Ахматовій, афіша літературних вечорів кінця двадцятого століття, а також прижиттєві видання і журнальні публікації. Що ж до найунікальніших ахматовських експонатів із колекції Є.Ольшанської, то, попри палке обурення Л.Розіної на мою адресу, я наполягаю, що вони потрапили до Росії. Про це мені говорила сама Ольшанська в телефонній розмові в 2000 році, а письмове підтвердження я знайшов у праці Я. Бердичевського «Народ книги», яка нещодавно вийшла. Він пише: «Перлина ахматовіани, по крихтах зібрана Ольшанською, безсумнівно, прикрасить вінок Ахматової в її Пітерському музеї». Якщо Розіна наважилася звинуватити мене в «волаючій некомпетентності», «елементарному незнанні», «непрофесіоналізмі», «безцеремонності та невігластві», то не можна потурати саме таким «діячам», як вона сама, яка приховує від читаючої публіки правду про передачу цінних матеріалів «дружньому північному сусіду». Чи не є це демонстрацією непатріотизму стосовно нашої держави?
Між іншим, й сама Анна Андріївна не відчувала палкої любові ні до Києва, ні до України. «Та я не любила дореволюційного Києва. Місто вульгарних жінок. Адже там багато було багачів і цукрозаводчиків. Вони тисячі кидали на останні моди, вони та їхні дружини… Моя семипудова кузина (йдеться про Марію Олександрівну Змунчілле, про яку так захоплено пише Розіна. — Авт.), очікуючи примірку нової сукні в приймальні знаменитого кравця Швейцера, цілувала образок Миколи-угодника: «Зроби, щоб добре сиділо»…—Ні. У мене в Києві було дуже важке життя, і я країну ту не полюбила й мову... «Мамо», «ходимо», — вона поморщилася, — не люблю». Ці слова поета наведені в «Записках об Анне Ахматовой» Лідії Корніївни Чуковської.
Пані Розіна не втрималася від підкріплених пушкінськими цитатами обвинувачень у тому, що я образив і Лідію Корніївну, згадавши шанувальниць і нахлібниць Ахматової. Нехай буде відомо Розіній, що Володимир Даль у своєму найавторитетнішому виданні дає таке значення слову «нахлібниця» — це гість, а частіше гостя, які живуть у домі на хлібах безплатно. «Страшно вимовити, але люди бачать лише те, що хочуть бачити, і чують лише те, що хочуть чути», — так писала сама Ахматова.