У прем'єрному репертуарі київського академічного Молодого театру - велика українська класика. Іван Карпенко-Карий "Безталанна". В афіші театру п'єса отримала іншу назву - "Зачарований", виходячи з режисерської концепції Андрія Білоуса, чия постановка передбачає сучасну стильну сценічну мову, а художній результат здатен принести і естетичне, і інтелектуальне задоволення.
"Безталанна" має багату історію сценічних прочитань. Сюжет про сільського парубка Гната, який не знайшов сил відмовитися від фатального кохання до Варки і в розпачі вбив дружину Софію, в різні часи інтерпретували по-різному. У цьому любовному трикутнику головною вершиною ставав то Гнат із його чоловічими метаннями-бажаннями, то підступна Варка, яка вирішило будь-що повернути своє щастя, то покірна і шляхетна Софія, готова заради кохання терпіти й переживати, здавалося б, неможливе. Час і традиції диктували естетичні пріоритети. Але в усіх трактуваннях основним завжди залишалося завдання розпізнавання природи стосунків чоловіка та жінки, які опинилися на піку любовних переживань. Благо, п'єса, написана на суто національному матеріалі, давала таку можливість: тут вирують справжні шекспірівські пристрасті.
Сценічне дослідження цієї теми продовжив і художній керівник Молодого театру Андрій Білоус. Назвавши спектакль "Зачарований", постановник визначив об'єкт свого художнього інтересу, так би мовити, вибрав свою вершину цього трикутника - і запропонував глядачеві власні умовиводи.
Режисер вирішує "розкласти" любов, розібратися з цим почуттям, розпочати з джерел. Тому ніяких віночків і глечиків. Сцена - ніби стоянка первісної людини. Дика людина - неприборкані пристрасті. Художник Борис Орлов будує загадкові дерев'яні конструкції, з-за лаштунків виступає напівзруйноване крило гігантського млина, величезне вікно з подобизною хреста в глибині сцени, куди можна зайти й вийти, - все покрите патиною часу, чорним гаром, павутиною забуття. Можна сприймати цей простір як попелище щасливого минулого, коли в цьому будинку жила надія, що кохання все зможе, все подолає... Що любов врятує світ - всередині й навколо.
Музичний лад, як завжди, точного і вишуканого в рішеннях Олександра Курія вводить глядача в цей незатишний, зруйнований світ звуком завиваючого холодного, пронизливого вітру. Як самотньо має бути людині, котра чує ці тривожні вібрації, яке сильне бажання пригорнутися до когось...
Музика звучатиме майже весь спектакль, створюючи емоційне поле, що дзвенить сумом, інтонаційно ілюструючи події.
Придуману форму спектаклю, з оригінальним пластичним малюнком Ліди Соклакової, я б назвала драматичним балетом. Уповільнені синхрони плавних, гарно-дивних рухів групи дівчат, яка переміщується в глибині сцени, зображують жителів села, перебіг їхнього неспішного буття. Немає класичних балетних па, це саме візуальна драматизація пластики, коли говорить і виражає дію тільки тіло.
Зосереджено-заворожливий стан стилізації руху виглядає досить сучасно, модерно, вигідно відтіняючи контрастом активну вербальну дію.
Односельці - сторонні спостерігачі, від них нічого не сховається, вони все обговорять, прокоментують. Серед світлих одеж вирізняються троє в чорних костюмах: Гнат (Олександр Ромашко), Варка (Дар'я Баріхашвілі), Софія (Поліна Снісаренко). Біле і чорне, зовнішня стриманість і вибухова внутрішня пристрасність. У цьому протистоянні режисер працює як під час кінозйомки. Візуальне тло драматичного кордебалету висвічує великий план головних виконавців. Траєкторії їхньої взаємодії охоплюють усю сцену, емоції покривають простір. Діалоги через сцену створюють об'єм звучання, і ці іскристі від напруги вольтові дуги спілкування стають майже відчутні.
Спектакль - національний за духом. Але в костюмах персонажів, як і в сценографії, не знайти знайомих етнографічних прикмет. Ці прикмети - поза часом. І якщо в білому полотняному одязі дівчат і парубків можна вгадати народні мотиви, то костюми Гната, Варки та Софії стилізовані під середньовічне вбрання, крою часів Шекспіра. Напівголі плечі й коліна - як знак легкої готовності оголення душі. Трохи страшнувата вовча шуба Гната, яка в певні моменти стає його виразним другим нутром.
Зосередившись на ідеї - на що здатне кохання, і що робити, опинившись у нього в полоні, - Андрій Білоус навмисне не заглиблюється в інші сюжетні лінії, виписані Карпенко-Карим, - вони для режисера менш важливі... Тільки цей любовний трикутник, тільки пильний погляд на проблеми цих трьох через часові пласти.
Усе, що пов'язано з Варкою, Софією, Гнатом, нагадує стилістику поетичного театру. Театр побутовий з'являється в сценах Ганни (Тетяна Ігнашкіна), Івана (Ярослав Гаврилюк), сільських дівчат (Анастасія Блажчук, Анастасія Євтушенко). Таким чином постановник віддає данину поваги театрові корифеїв. Але гармонія двох стилів і спосіб існування акторів - у площині творчих суперечок.
Дотримуючись задуму, режисер від самого початку наполягає на трагізмі цієї історії. Все безпросвітно, тяжко, нерадісно. Навіть про вечорниці переговори ведуться якось вимушено й силувано. А вже коли з'являється Гнат і починає виясняти стосунки з норовливою Варкою, пристрасті прямо зашкалюють. Чого вартий еротичний танець-поєдинок: протистояння не на життя, а на смерть...
Усі три акторські "вершини" сценічного трикутника чудово впоралися з поставленим режисером завданням. Попри відчуття позачасся, герої Івана Карпенка-Карого сприймаються сучасними персонажами - і зовні, і внутрішнім наповненням.
Олександр Ромашко переконливий у проявах чоловічої психології. Сильний чоловік, засліплений коханням, - зломлений волею жінки, підкорений їй. Розуміючи, що це - його погибель, він усе-таки робить свій вибір. Зачарований чи згоряє від свідомої пристрасті? Актор передає крайній розпач Гната, який розривається між розумом (Софія) і серцем (Варка).
Софія - сама покірність. Вона тихо й сумирно любить Гната, розуміючи, що він ніколи не буде з нею. Несподіване щастя сприймає як дарунок долі, наївно сподіваючись, що відданістю та домашнім комфортом можна примусити Гната забути пристрасть до іншої. Поліна Снісаренко чарівна, точна у внутрішній пластиці, легко переходить від жанру поетичного театру в побутовий, демонструючи чистоту і щирість своєї героїні. У цьому трикутнику - всі жертви, але Софію жаль особливо, і не тільки тому, що вона поплатилася життям за свою світлу любов.
Варка - вічний образ фатальної красуні. Дар'я Баріхашвілі представляє палітру барв характеру своєї героїні, намагаючись уникнути банальності трактування. Яскрава, рвучка, горда, пристрасна, неоднозначно підла й розбещена, ні, - просто загралася і не розрахувала власних сил. Варка впевнена в собі й не прийме поразки. Попри браваду та різкість, у глибині душі - вона одержима прагненням кохання, але кохати не вміє.
У спектаклі знайдені яскраві й точні метафори. У сцені весілля Гната і Софії скриня з приданим, яку несуть за молодими, ввижається труною, в якій поховане кохання. Великі клубки в руках героїв: куди виведуть нитки почуттів, і як розплутати складні "клубки" стосунків? А величезне колесо, що його котить дорогою на своє сватання Степан (Олексій Нежурко), - чи це не голгофа його кохання до Варки?
Немає тут радості від любові. Але ж саме це почуття, згідно зі всіма законами, здатне гори зрушити і світ врятувати. А тут, на цьому попелищі, любов приречена, фатальна. За неї постійно треба боротися, долати опір, мучитися і страждати.
Ні в кого й ні до кого немає доброго ставлення - тільки роздратування, нерозуміння. Ніякої піднесеності - тільки слідування волі випадку та велінням долі. Чи можна цю приреченість подолати, змінити, позбутися такої карми? Чи можна зробити любов світлим почуттям, яке дає надію й дарує сенс буття?
Любов навряд чи здатна врятувати цей світ, вона може його лише зруйнувати, а жорна почуттів без жалю перемелють тих, хто захоче полюбити: такий гіркий підсумок сценічної історії, розказаної режисером Андрієм Білоусом.
Емоційним піком і фінальною точкою його спектаклю стає пронизливо вирішена, трагічна сцена смерті Софії. У найвищій мірі роздратування, остаточно загнаний у глухий кут, Гнат, втомившись боротися і не бачачи вирішення ситуації, хапає заплакану Софію й загортає її у свою вовчу шубу. І в цей момент, по-справжньому ставши звіром, буквально "душить її у своїх обіймах". За мить вмовкає Софія, яка пручалася, задихалася, висковзує вниз уже неживою. Повільно йде герой у глибину сцени, торкається рукою дитячої колиски. Тихо гойднулася ця колиска з так і не народженим новим життям...