У Києві у два етапи гастролював московський театр «Ленком» (художній керівник Марк Захаров). Спектаклі «Пер Гюнт» (за Г.Ібсеном) і «Вишневий сад» за А.Чеховим. Гастролі відбувалися за меценатської підтримки В.Пінчука. Квитки (максимальна цінова планка до 4000 грн.) були практично розпродані.
Популярність цього театру давно стабільна й вочевидь передбачувана. «Ленком» знає, «як» маніпулювати різномастою публікою. Її смаками, інтересами. І рідко помиляється. Робить ставки у грі то на акторів-первачів, то на видовищні трактування класичних творів.
Але переважно ставка у грі Марка Захарова - на «марку» самого Захарова. На його режисерський почерк. Який давненько став стилем, «фірмою». Що віників не в’яже, а видає спектаклі-атракціони. Видовища яскраві й калорійні. Легко засвоювані. Практично всіма.
Справді, його театр ніби «для всіх». Принаймні таким він міг вважатися тривалий час (доки не сказилися ціни на квитки). Включно з періодами розквіту «Юнони і Авось» та інших захаровських кульмінацій.
Тепер, коли стрімко змінилися не тільки ціни, афіші, а й глядацькі мізки, «Ленком» схилився до очевидної переорієнтації. У бік найдорожчого і найпочеснішого глядача. Бізнес-класу. Того класу, в якого, наприклад, зарплата за московськими мірками - від 10 тис. у.о. і вище. І в якого завжди обмаль часу.
І тому для такого головного споживача сценічний час у нових спектаклях Захарова має бути: економним, не змарнованим, суворо розкресленим на яскраві сценічні «фокуси».
Власне, те, на що й відгукується сучасний бізнес-клас, перебуваючи на відпочинку. Зокрема в театрі.
Нічого зайвого. Тільки бізнес.
Можливо, утрирую? Але саму крихту. Оскільки дивуєшся, як шанований майстер (79 років) примудряється не здаватися, а «бути» у своїх останніх у часі постановках чи не 25-літнім юнаком, котрий обдумує життя в російському театрі. Не невдоволеним театральним буркуном, а розовським хлопчиськом, який гострить «шпагу», щоб з розбігу накинутися на старий текст, як на стару шафу. З романтичним азартом. З невтримністю трохи наївного «переосмислювача».
«Час, уперед!». Це темпоритм Захарова і нинішнього «Ленкома». Вони знають ціну часові. На сцені і в житті. Час - гроші. І жодної секунди (у спектаклі) змарнованої.
…Текст у Захарова - часто - навіть не «грається», а переказується.
…Взаємини постановника з п’єсою (при певному просторовому моделюванні) вибудовуються не по «вертикалі» (коли режисер піднімається від землі до неба, тобто до нескінченності тих або інших авторських смислів), а - частіше - по горизонталі… Веселою горизонтальною вервечкою одна сценічна подія йде за іншою. І все обставлено ефектними мізансценами, виразними діалогами, гарною музикою, акторським апаратом etc.
«Горизонталь Захарова» діюча. Успішна. Бізнес-клас, який переважно й заповнює партер, легко зчитує яскраві режисерські сигнали. Частенько навмисне «актуалізовані». Як, наприклад, у спектаклі «Вишневий сад». Коли чеховським «перехожим» Захаров призначає представника «жовтої раси». Цей тип нахабно виходить на авансцену. Вдивляється в зал. І вже зал, упіймавшись на баламутний режисерський гачок, із розумінням хихикає, аплодує. Звісна річ, на що режисер натякнув! Тепер нам зрозуміло, «хто» незабаром побудує дачі в наших вирубаних старих вишневих садах!
Сама постановка «за мотивами» Чехова (хоч би як прискіпливо до неї не ставилися київські міщани) майстерна, азартна. По-юнацьки зла. Різко скорочена п’єса все ж таки зберігає «прабатьківську» фабулу. Зрозуміло, «про що?»
Врешті-решт, і має бути зрозуміло. Для важливого класу стараємося.
Вільності Марка Анатолійовича відносно Антона Павловича (які інколи межують із розв’язністю) все-таки далекі від зумисне екстремальних «набігів» на класика. Те, що часто практикують, скажімо, німці або прибалти. Тут - у Чехова - начебто всі «суглоби» цілі. Ну а «внутрішні органи»? Цей дискурсний тягар довелося трохи «попатрати». Заради компактності.
Власне кажучи, Марк Анатолійович може давати чудові «уроки компактності» з сучасного прочитання старих п’єс. Це уроки компактного конформізму…
І Чехов у нього компактний. І Ібсен (про нього нижче).
І сам «Ленком» такий.
І актори цього театру грають «Вишневий сад» очікувано швидко, підкреслено «компактно». Немає зайвого часу на тяжкі роздуми про батьківщину. Усім і так зрозуміло, «що» з нею буде. Тому захаровсько-чеховські персонажі з насолодою бігають і базікають! Хутко-хутко. Перебиваючи одне одного. Не чують одне одного.
Так і хочеться сформулювати «концепт» на основі постановки: забазікали, гади, Росію - матір вашу…
Основний «стовбур» у захаровському саду, мабуть, Єрмолай Олексійович Лопахін. Його грає молодий прем’єр театру Антон Шагін. На перший погляд, щеня хортиці. Жвавий, дитина-купчик, у якого ще молоко на губах не обсохло. Але є в цьому чоловіку гідність, щемливий сум за своїх невдах-родичів.
І є якась уже абсолютно неприхована його пристрасть до Любові Андріївни Раневської. Досі пам’ятає, як колись погладила його, приголубила. І з тієї юнацької хвилини ніби еротична напруга наповнює його тіло. Раневська - Олександра Захарова. Вона представляє таку собі елегантну «російську бабоньку». В якої з Парижа туалети, а мізки (і почуття) виключно російські. Бабські…
Незакінчений роман Лопахіна і Раневської у спектаклі когось бентежить. Когось дратує. Але для цього спектаклю таке прийнятне. Без «лав сторі» - для бізнес-класу - обійтися не можна.
Безумовно, чудова партія у Леоніда Бронєвого (Фірс). Його герой не просто «забалакує» вся і всіх, він же нескінченно забуває, про що говорить. І тут-таки знову й знову повторює благодурниці - про огірки або сушені вишні.
І «все» буквально тоне в загальній балаканині.
Злість Захарова очевидна й дійова стосовно Петі Трофимова. Цей естрадно поданий дегенератом. Дрібним бісом. Істотою без роду-племені, яке вже завтра перетворить Росію на попелище…
Усі знають про те, як у період сценічного першопрочитання «Вишневого саду» основоположниками МХАТ Антон Павлович злився й дратувався на неприйнятну, на його погляд, сценічну манеру для цієї його «комедії». Оскільки великі класики грали драму, навіть трагедію. Елегію за часом і способом життя, що безповоротно зникають. Хвилині десь так на 30-й перегляду захаровського «Саду» мені здалося, ніби Марк Анатолійович вирішив представити цю ж п’єсу «на догоду» автору. Як злу «комедію» про мораль ледарів. Без великого чеховського підтексту і його півтонів.
Таким чином, енергетична властивість захаровського «Вишневого саду» - емоційна нечулість. Реакція на те, що відбувається (на сцені), - жива, активна: глядач «включений» у розетку. Однак співчуття й елегійного жалю не викликає ніхто. Навіть Фірс. Герой Бронєвого з сардонічною посмішкою залишається «коротати» останні секунди свого життя… Доки трухлявий мотлох старого будинку не розчавить його самого.
Усі «параграфи» компактного переказу іншої великої п’єси - на прикладі захаровського «Пер Гюнта» (за мотивами Генріха Ібсена). П’ять тривалих дій шедевра норвезької і світової драматургії могли б охопити п’ять окремих театральних вечорів. У Захарова - всього дві години. І то подих не встигаєш перевести.
«Пер Гюнт», згідно з усіма традиціями, - це театр філософський, універсальний etc.
У Захарова тут - театр не «філософський». Але все ж… театр. Від складної партитури Ібсена лише окремі «віньєтки». В іншому - шоу, видовище. Казка для дорослих. Танці до упаду. Дві години екстремального польоту - над Норвегією, над Ібсеном. Над нашими сценічними мріями.
У свою «компактну» укомплектовку Захаров включає кілька ліній і ключових ситуацій із п’єси-матері. Проте вони досить явно відображають ідеологію великого твору. Не в деталях, а «взагалі».
Розповідь про Пера Гюнта, якого частенько препарують егоцентричним мерзотником-зрадником, у Захарова - все ж таки - з нотками романтизму. Режисер не «страчує» цього хлопчака, а лише по-батьківськи картає. Інколи навіть співчуває йому.
Він бачить у ньому і в усіх його вчинках (зради, ненавмисне вбивство, авантюри) не «корінь зла» (як такого), а лише наслідок його допитливості, максималізму, норовистості. Неначе чую, як на репетиціях Захаров каже Шагіну: граючи злого, шукай, де він добрий!
Пристрасть до пізнання жорстокого незнайомого світу раз у раз штовхає у спину «вічного юнака» Пера Гюнта. Який у спектаклі так і не стане мужем. І у фіналі, на щастя, гримери йому не приліплять сиву бороду або «лисину».
Ще на початку спектаклю, коли на сцені тільки-тільки окреслиться «чорна скринька» (сценографія Олексія Кондратьєва), стане зрозуміло, до чого це хилить Захаров…
Цей «чорний квадрат», чорну скриньку, скриню Пандори, можливо, краще не відкривати?
І не виймати з неї «назовні» (а розумна технологія спектаклю дієво виймає звідти різні ібсенівські сцени й ситуації) «те», про що краще не знати…
І, може, краще б так і залишитися - хлопчиком, маленьким Пером у «квадратику» домашнього вікна своєї Норвегії, опісля не втративши матір, кохану, батьківщину… Оскільки світлий квадратик домівки - на терезах життя - вочевидь переважить величезну чорну скриню Пандори.
…Деякі московські дівчата (спеціально перечитав окремі їхні відгуки після «ленкомівської» прем’єри) написали, буцім Захаров поставив цей спектакль про самого себе…
Чого б це раптом? Що такого «злочинного» зробив на своєму праведному творчому шляху Марк Анатолійович, що фабулу його долі вирішили порівняти з пергюнтівськими пригодами?
Ну, подумаєш, спалив одного разу партійний квиток перед телекамерою. (Інші он - країну «спалили». І нічого…) То що ж, досі його «страчувати» за те «пергюнтство»?
Все ж таки - ні. Енергійна, видовищна хореографічна «шарада» про норвезьку людину-троля - це не про Захарова. Це - про нас. Ось так бігаємо, стрибаємо. Пхаємо голови в чорні скрині, з яких нас б’ють по лобешниках… Розуміємо, що «знання множать скорботу», та однак мчимо по колу... Думаючи-сподіваючись, що «Сольвейг» ще не осліпла… Що життя - як спектакль «Ленкома»: заново можна зіграти.
…Що ж стосується Марка Анатолійовича, то напевно не нам судити-гадати, чи «справжній» цей його творчий шлях, лише тому, що на вигляд такий «компактний»? Вважаю, Захаров і сам знає відомий «Чотиривірш» Генріка Ібсена: «…Творити - це суд суворий, Суд - над собою самим».