Відомий російський письменник Андрій Дмитрієв (рік тому став лауреатом премії "Російський Букер" за роман "Селянин і тинейджер") переїхав жити з Росії до України. До Києва. І сьогодні він співпрацює зі столичним видавництвом Laurus. Про букерівський роман Дмитрієва в Росії сперечаються активно, гаряче. А що думає сам письменник - про сучасну літературу, про деяких медійних авторів, про літературну поденщину? Про це та інше він розповів в ексклюзивному інтерв'ю DT.UA.
- Андрію Вікторовичу, в сімдесяті вас принципово не друкували. Потім були публікації в "Новом мире" і "Знамени", а згодом була й премія журналу "Знамя". І ось незаперечний успіх - престижні літературні премії за роман "Селянин і тинейджер". Який успіх був солодший: перший чи нинішній?
- Для мене і тоді, і тепер важливі думки всього кількох людей на світі. Якщо вони скажуть: "Ну ти видав. Молодець!" - цього досить. Якщо ж скажуть: "Ну, хлопче, це не дуже добре...", - я не грюкну дверима, не побіжу по всіх підворіттях шукати підтримки. Це безглуздо.
- Хто ці люди, чию думку ви так цінуєте?
- Коли тільки починав, для мене була дуже значима думка Леоніда Генріховича Зоріна (автора "Покровських воріт", "Варшавської мелодії"), а також Андрія Немзера, Андрія Зоріна (молодшого), Олександра Струєва (нині він професор Сорбонни). Це мої друзі зі студентської лави.
Поняття "успіх" у часи моєї молодості, коли ми починали, і те, що залишилося в мені назавжди, - це не соціальне поняття. Успіх - це якісно зроблена робота. Сьогодні поняття "успіх" - соціально-медійне явище. Байдуже, що ти написав, - важливо, щоб ти бовтався на поверхні медійної свідомості. І пояснити комусь, що не варто метушитися і що є радощі крутіші, неможливо. Я й не намагаюся. Це щодо поняття "якісна проза" та її оцінювання.
Сьогодні все питання в тому, хто й скільки разів "лайкнув" у Фейсбуці, гавкнув у пресі, скільки разів згадано, хто лаяв і хто цитував... Звичайно ж, це позначається на якості літератури в цілому.
- Ну а премії - це ж теж безсумнівна оцінка?
- Ще в дев'яності роки премії нічого не значили. Вони не впливали на тиражі, були самі по собі. Тепер впливають дуже - як на тиражі, так і на увагу преси. Я сам не раз був членом журі - і українського, до речі, кінофестивалю "Молодість", і Букерівської премії. Це кращий спосіб нажити собі ворогів. До членів журі ставляться із презумпцією продажності й боягузтва. Одразу пишуть: це змова, чиїсь інтереси!
Я поважаю Букерівську премію. Вона незалежна. Оскільки був членом журі, то кажу відповідально.
На жаль, сьогодні є тільки один шлях стати затребуваним: зрозуміти, що модно, що приносить соціальний успіх, і спробувати так працювати. Попросту, якщо Сорокін написав ось так, і в нього вийшло, то треба спробувати писати, як Сорокін. Якщо Пелевін написав так, і в нього теж вийшло, - і тиражі, і все таке, - треба намагатися писати, як Пелевін.
Це погано. Бо це самовідчуження. Треба бути собою, а не бажати кудись устигнути.
Таку палітру я теж спостерігав: одного року всі пишуть матом, наступного - всі постмодерністи, потім стають жорсткими соціальними письменниками - залежно від того, що "проканало". Хтось пише фентезі, природно... (Тільки Толкіна щось не видно). Я знаю в Росії лише одного письменника фентезі, якого варто читати, - це Михайло Успенський. Людина з дивовижним почуттям гумору.
- Очевидно, багато письменників намагаються бути "не собою"?
- Головна проблема будь-якої людини, котра пише, - піймати себе. Свій тон, свою повадку, своє слово.
У якийсь момент відчути: те, що я пишу, - можна тільки так, а не інакше, бо я сам як ніхто інший у це вірю. Це досить тривалий складний процес. У когось виходить швидше, у когось довше. Але жодних гарантій виграти немає. Наступили на ці граблі - то й мусите їх тримати в руках.
- Інша річ у радянський час: правильно розумієш лінію партії - і тиражі забезпечені. Але ви цим не користувалися...
- Тоді, у вісімдесяті, мені до рук потрапила брошура ЦК під грифом "Цілком таємно. Для службового користування". У ній розглядалися гонорари художників, письменників, журналістів. Я зі здивуванням довідався, що в США всього вісімдесят чотири особи спроможні заробляти виключно літературною працею. Журналісти, викладачі, сценаристи в розрахунок не бралися. Тільки письменники - своїми романами. Тоді як у Радянському Союзі в одній тільки Москві було три тисячі осіб - членів Спілки письменників. Вони видавали на рік по книжці. Якщо поет - тираж від десяти тисяч. Прозаїк - від п'ятдесяти до ста. І на це можна було добре жити. До речі, багато хто щиро вважав, що вони "письменники", при відповідному, такому самому ставленні до них читачів. Це просто унікальна ситуація. Але вона, зрозуміло, зруйнувалася. Прийшов грубий ринок. А ринок вибирає не за талантом, а за якимись своїми законами.
- Як ви вважаєте, у чому нинішній феномен Захара Прилєпіна?
- Колись я назвав його справжнім ім'ям, Женею. І він на мене образився надовго. Через рік запитав: "Як же тебе називати?" Він сказав: "Я тепер Захар і за паспортом". Мені здається, Прилєпін свідомо влаштовує свою публічну кар'єру. Як бунтар, як ідеолог, як нацбол. Знаєте, деякі російські письменники під виглядом бунтарів мислять категоріями нижчих чинів МВС і КДБ (або що там зараз)? Мислять у такому дусі: мовляв, радянське минуле - це "наше все", Сталін підвів країну з колін і т.ін.
Захар - абсолютний лояліст: намагається потрапити на хвилю й не впасти з гребеня цієї хвилі. Він нікому нічого не скаже насупроти. І мені нічого не скаже за ці слова. А навіщо, коли можна дружити? Але правда й те, що з групи молодих російських письменників він найталановитіший. Та щоб не втратити талант, треба весь час працювати над собою, над розігрітим словом, щоб воно не прохолоняло. Треба розуміти, що медіа - це пісок, який витікає між пальців. Ти можеш бути привабливим і вродливим, але це швидко минає. Я до нього ставлюся, на відміну від деяких інших персонажів, із симпатією - у силу того, що він від початку талановитий.
- У Росії неоднозначно сприйняли фільм "Анна Кареніна", сценарій до якого написав живий класик Том Стоппард. Дмитро Биков розніс його вщент. Яке ваше ставлення до цієї екранізації Льва Миколайовича?
- Том Стоппард - людина, яка блискуче знає і любить російську культуру. І у фільмі було знайдено ідеальний прийом: замість іти в горезвісну масштабність, яка неминуче спричинить "груші на вербі" (навіть у радянських режисерів це траплялося), вигадали напівтеатральний умовний прийом. Він допоміг при серйозному розумінні роману оголити побут, виокремити основні смисли й основні пристрасті. Втім, ідеальної екранізації не буває. Щось залишили, щось адаптували для західного глядача.
- Деякі свої романи ви пишете десятиліттями, а сценарії видаєте легко й швидко. Тому, що ставитеся до них як до виду заробітку?
- Якщо до роботи ставитися як до халтури, вона тебе виснажить фізично. Єдиний спосіб не втратити себе й отримати задоволення, не зруйнуватися - це ставитися до будь-якої роботи як до роботи.
- Наскільки ви вільні, коли пишете сценарії?
- Ніякої свободи в кіно зараз немає. Та й самого кіно немає. Серіали... Це залізний диктат телеканалів і телекомпаній.
- Але ж ви давно сценарії пишете, виходить, змогли перелаштуватися?
- Та не зміг я перелаштуватися. Тому й думаю, як звалити від усього цього. Хоча зараз знімають мелодраму за моїм сценарієм. Поки що подобається - не знаю, чим діло закінчиться.
Продовжую цим займатися попри те, що мене перекладають багатьма мовами. Але за книжку, за три-чотири роки, ти отримуєш тисячу доларів, а одна серія мого сценарію коштує десять тисяч.
Звісно, не можна робити висновок, що я постійно при такій роботі, проте вона забезпечує. Навіть якщо раз на рік отримувати контракти, то під це можна позичати. Та все-таки сподіваюся вибратися з цієї історії, мені набридло.
- Ви кажете, що добре уявляєте свого читача - це інтелігенція. А глядача?
- Це домогосподарки, які, перш ніж увімкнути газ, вмикають канал. Щоправда, я "спагеті" - більш як чотири серії - не пишу. Чужі часто переписую, і київських авторів у тому числі. Усяке буває.