Хоровий спів — досить специфічна галузь мистецтва, що має в своїй основі демократичну ідею прилучення до музики з допомогою колективного співу. Через голос людина виражає всю гаму свого почуттєвого світу, все багатство і розмаїття емоційних станів. А спів у хорі — це спілкування між людьми саме на рівні цих почуттів і станів, спілкування, що не потребує словесних пояснень.
В Україні хорова традиція — унікальне явище, потужне і різноманітне, що існує з незапам’ятних часів. Вона стала відображенням шляхів розвитку нашої держави, вбираючи в себе історико-духовні, релігійно-моральні, суспільно-політичні знаки. Саме хоровий спів в Україні — один з основних культурних символів. Тому такі різноманітні і багаточисельні в нас хорові колективи. Їх кількість зростає, являючи нам усе нові й нові варіації та конфігурації. Поява нового хорового колективу — явище аж ніяк не дивовижне, а цілком природне, звичне. Та все ж хочу звернути увагу на народження нового молодого колективу «Ладо». Його учасники — недавні випускники, студенти й аспіранти НМАУ ім. П.Чайковського, керівник — Наталія Верхняцька.
За своєю ідеєю, хор — академічний, але у вільному її трактуванні. Назва далеко не випадкова. Лада веде наші асоціації в сиву давнину язичницької Русі. Богиня кохання Лада для наших предків була символом добра, гармонії, миру і злагоди. Лада і син її Лель у язичницькій міфології приносили людям тепло і любов у їхній дім, у їхні душі. Це особливість слов’янського менталітету, що виражає його неймовірну щиросердечність. Для слов’янської музики це особливо специфічно. І здавалося б, таке явище, як музичний лад, на перший погляд, нічого спільного не маючи з Ладою, втілюється тільки у слов’янській традиції. У західноєвропейській традиції можна натрапити на все що завгодно: тональність, звукоряд, але ладу там немає і бути не може.
Як бачимо, назва зобов’язує до багато чого. Наскільки відповідає своїй назві «Ладо», судити поки що рано, оскільки хор недавно сформувався і концерт, який пройшов у Будинку вчителя, фактично був прем’єрою цього колективу. Однак уже про цей виступ можна сказати багато. Насамперед, це справді серйозна заявка, позначена добрим художнім смаком і цілісністю. Особливістю виконавчого іміджу «Ладо» став нетрадиційний підхід до форми подачі творів. При багатстві стильових орієнтирів репертуару артисти врахували також костюмно-сценічні перевтілення. В основному хор співає духовну музику чималого історичного періоду: від дохристиянських (язичницьких) обрядових пісень і ранньохристиянських духовних співів до зразків сучасної композиції. Як бачимо, майже немає історичних обмежень. Тим більше що цей весь стильовий діапазон було представлено в одному концерті. Втім, причиною може бути прем’єрна обстановка концерту — щоб показати свої можливості і володіння різними художніми стилями. Звісно, про віртуозне володіння говорити ще рано. По-перше, бракує концертного і насамперед виконавчого досвіду. По-друге, поки що не було часу і можливості «обкатати» репертуар (у тому числі в гастрольних поїздках). По-третє, усе ж досить сміливе стильове розмаїття і пов’язані з ним незручності в переходах від твору до твору.
Обрядові пісні (не тільки фольклорні, а й авторські: «Русальна» з опери «Цвіт папороті» Станковича, «Ладо» Шамо) були доповнені автентичними костюмами, віночками, дзвіночками і хороводами. Тим самим хор наслідував традицію хорового театру — явища, властивого тим народам, де культивується хоровий спів (тут потрібно згадати про хоровий театр прибалтів як про найяскравіший зразок цієї традиції).
Знаменні розспіви київського гласу (ранньохристиянський період) — мабуть, найскладніші для виконання, оскільки цей пласт вітчизняної музичної культури найбільш архаїчний (йдеться про зафіксовані зразки, що дійшли до сьогодення, датовані саме тим часом). Людині XXI століття усвідомити і засвоїти її складніше, ніж, приміром, хорове багатоголосся. Духовна музика XX століття, представлена трьома духовними піснями Шнітке, також заслуговує значної уваги.
Враження, що склалося від прем’єри «Ладо», було приблизно таким: музиканти, обтяжені серйозною кількістю музики, здавалося, хотіли торкнутися всього, що в їхніх можливостях. Але ж «не можна осягнути неосяжне» (К.Прутков). Насамперед це стосується «світського» репертуару, особливо обробки американської пісні. Складність полягає в тому, що американська музика, оджазнена з самого початку, вимагає безроздільної до себе уваги. Простіше кажучи, потрібно співати або тільки джаз, або не співати його зовсім.
Однак усе розмаїття стилів і жанрів було необхідне, щоб дати можливість хористам показати себе професіоналами, які працюють із різноманітними стилями й історико-художніми напрямами.
Кілька слів хочу сказати про художнього керівника і диригента «Ладо» Наталю Верхняцьку. Керуючись лише своєю ініціативою, вона в досить короткі терміни зібрала музикантів, створивши колектив. Від неї йде потужна енергетика (спокійна, але впевнена), і це відчувається відразу. Але головне — її руки. За такою рукою хочеться співати, а це означає, що робота в хорі (чи то концерти, чи репетиції) має давати задоволення хористам, насамперед задоволення від творчої реалізації.