Виставка розгорнута на території "Мистецького Арсеналу" і присвячена, без перебільшення, революційній спадщині українського театрального режисера.
Культурно-пронизливе звучання виставки зумовлене передусім непересічною особистістю її автора й куратора - американської режисерки українського походження Вірляни Ткач, яку знають у світі як дослідницю творчості Леся Курбаса в наукових форматах і послідовницю його традицій - у власній сценічній діяльності.
Саме їй, зокрема, належить ідея наблизити Курбаса до наших днів, відновивши першу виставу легендарного театру "Березіль" 1923 року. Ідеться про урбаністичну п'єсу німецького драматурга Г.Кайзера "ҐАЗ", що цього разу послужила основою для однойменної опери, допрем'єрний показ якої в "Мистецькому Арсеналі" - у вигляді перформансу - здійснила формація NOVA OPERA у співпраці з Вірляною Ткач.
Не дискутуючи про те, якою мірою згадана опера є "дочірнім", реконструктивним чи, навпаки, самодостатнім і автономним мистецьким продуктом, можна й слід констатувати: NOVA OPERA закономірно перебирає авангардну естетику Леся Курбаса, плекає дух його натхненної й вільнолюбної режисури, відтворює грандіозний філософський розмах його театральних концепцій.
В українській опері ХХІ століття зберігаються новітні маркери національного мистецтва, утверджені Курбасом майже сто років тому: свобода самовираження, гостра експресія, професійна самобутність і невикорінний, органічний, позбавлений штучного пафосу гуманізм (якщо під ним розуміти дослідження людяного в людині).
Сюжетний план опери "ҐАЗ" реалізується в універсально-простій схемі, яка працює на рівні загальнозрозумілої метафори: це історія про деформацію людини, точніше - її психіки, під тиском агресивної машинерії, що призводить до "заґазованості" свідомості й ледь не до втрати людської сутності, супроводжується деструктивним і абсурдним бунтом "проти всього" й, зрештою, обертається колапсом реальності.
До цього слід додати абсолютно очевидний смисловий шар ідеологічно-політичних алюзій зі сфери тоталітарного минулого, який накладається на менш прозорий, опосередкований шар глобалізованого теперішнього.
Ідейна простота і смислова "чистота" оперного сюжету роблять зайвими звичні для почерку NOVA OPERA епічні декламаційні інтродукції і, взагалі, звужують словесне поле твору до граничного мінімуму, залишаючи на ньому лише поодинокі "ключові слова" на кшталт "che bello, gas!", розспівані у сцені масової виробничої ейфорії на манер класичної оперної ідилії, звісно ж, із залученням належної вокальної лексики беллінівського типу.
Однак при цьому на згадку спадає не Вінченцо Белліні, а Лучано Беріо, творець авангардного вокального театру і першовідкривач ефективної композиторської технології, яку можна назвати дефрагментацією вокальних сенсів.
Вихід на Беріо - далеко не єдиний вияв у "ҐАЗі" принципів академічного авангарду. До цього слід додати системне застосування авторським дуетом репетитивної техніки, яка, вочевидь, слугує композиційним базисом оперної партитури, власне її центральної, подієвої частини. Натомість у крайніх сценах, що обрамляють виставу як своєрідні, камерні картини пре- і пост-апокаліпсису, використано резонуючий (або пульсуючий) електронно-акустичний саунд гетерофонної природи, властивий, наприклад, практиці сучасного американського мінімалізму, зокрема творчості С. Райха.
Як проект, створений і відтворений уже досить досвідченим, обстріляним музично-театральним колективом, оперна вистава "ҐАЗ" демонструє фірмовий набір сценічних прийомів. Передусім це концентрація дії навколо інструментального лідера, фортепіано, своєрідного медіума художнього дійства, який у даному конкретному випадку падає жертвою вищезгаданого бунту. Жертва є буквальною і болісно-предметною, адже на очах у подивованої й закляклої від жаху публіки артисти-персонажі розбивають фортепіано вщент, на друзки, вкриваючи авансцену дерев'яними уламками, що виглядають чи то як скам'янілі нутрощі не ідентифікованих наукою істот, чи то як остови доісторичних тварино-людей.
Інший усталений прийом - взаємопроникнення художньої та реальної просторових зон, невимушена комунікація між ними, яка дозволяє періодично "врізатися" в тіло вистави не тільки звичному до цього диригентові (Р.Григорів), а й, наприклад, фотографу (Євгеній Малолетка), що облаштовує свою епізодичну роль як ритуальну "трудову" фотосесію для акторів-персонажів безпосередньо в процесі вистави.
Але найбільш вражаючий із фірмових прийомів формації NOVA OPERA, що слугує каталізатором цілого, − це шалена енергетика, не прерогативна енергетика двох визнаних музичних "енерджайзерів", Р.Григоріва та І.Разумейка, а колективна, відтак у рази потужніша енергетика всіх учасників: талановитих солістів-співаків (Мар'яна Головко, Анна Кірш, Олександра Мельє, Андрій Кошман, Руслан Кірш, Євген Рахманін), віртуозних і заряджених на ідею інструменталістів (перкусіоністи Андрій Надольський та Айк Егіян, віолончелістка Жанна Марчинська, контрабасист Андрій Стоян, трубач Ігор Бойчук, контрафаготист Сергій Кузик, тубіст Сергій Щава), над-продуктивної групи IT-артистів та художників (саунд-артист Георгій Потопальський, художник Вольдемар Клюзко, звукорежисер Максим Таран, художник зі світла Євген Копйов, художниця з костюмів Тетяна Шерстюк), що забезпечують електронну (аудіальну та візуальну) і сценографічну складові вистави.
Одна з самоочевидних сильних сторін "ґазового перформансу" - цілісність художнього тексту та узгодженість усіх його параметрів, від задуму до локації. Однак це не заважає реалізації певної над-ідеї, що її доречно сформулювати як концепцію психоемоційного ланцюга, ідею вловити і втілити, здавалося б, невловимий процес переходу від одного граничного емоційного стану до іншого, полярного, наприклад переходу від апатії до афекту або ж від одухотворення до оскаженіння. Такого роду емоційні гойдалки, екстремальні, з погляду недалекого минулого, але "нормальні" для теперішнього часу, є тим смисловим комплексом, котрий легко сприймає й розшифровує психологічно-кваліфікована сучасна аудиторія.
Видається символічним той факт, що слово "ґаз" пишеться однаково багатьма європейськими мовами, відтак і численні похідні метафори не потребують спеціального перекладу. Одна з найближчих метафор - автомобільна, вона, як відомо, означає короткий старт, рвучкий рух уперед, періодичні викиди адреналіну і нестримний азарт дороги. Мабуть, це і є та дорога, якою рулить NOVA OPERA, летить, мчить і ґазує, примушуючи свідків її божевільного ралі здригатися, дивуватися і переживати нові й нові естетичні потрясіння.