Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів "Крок" зробив ювілейний, уже двадцятий крок. Фестиваль має сталий імідж, стійку репутацію. Попри те, що традиційно проводиться на теплоході й неодноразово потрапляв у штормові вітри. І в прямому значенні (ювілейна хитавиця в Чорному морі теж мала місце, та й як без цієї веселої веремії, коли все нагадує анімаційну картинку - з картинами, які гойдаються на стінах, і громадянами-аніматорами в каютах і коридорах, які нетвердо стоять на ногах), і в переносному - фінансова підпора раз у раз починає валитися, і тільки героїчні зусилля гендиректора "Кроку" Ірини Капличної та її колег повертають фестиваль до колишнього життя.
Ось і двадцяте плавання маршрутом Одеса-Севастополь-Херсон-Запоріжжя-Київ благополучно завершилося. Призи роздано, у тому числі й головний: журі, на чолі зі знаменитим угорським режисером Ференцом Цако, присудило його картині "Дикий" американця Деніела Соуси. Щоправда, журійний вердикт не всім припав по душі.
"Крок" ділить свою програму на категорії, зважаючи, насамперед, на хронометраж фільмів. Хоча, звичайно, вододіл проходить не тільки в частині секунд і хвилин. Різниця світовідчувань - це вам не абищо.
Ось простий приклад. На одному з пізньовечірніх фестивальних застіль відбувся примітний діалог двох метрів російської й української анімації. Юрій Норштейн висловив думку, що тільки людина, яка страждала, може набути досвіду, без якого митець неможливий. Давид Черкаський у відповідь трохи спантеличено запитав: "А як же радість?". І справді, радість - це ж теж найцінніший досвід. Хоча нині авторське мистецтво (а "Крок" - фестиваль саме авторської анімації, якого на нашому телебаченні удень з вогнем не знайдеш) більше зосереджене на стражданнях, і навіть занадто - дехто так уже старанно ятрить рани людські, що мимохіть виникає підозра у хтивому поклонінні темним і мерзенним силам.
Втім, анімація - особлива стаття. Нею, як каже відомий критик і продюсер Анатолій Прохоров, налякати неможливо - все ж таки ступінь умовності великий. Зате тут можна показати, зіграти й виразити буквально все. Чим аніматори охоче й користуються.
Сьогодні не дивина побачити фільм, у якому виразно проступають автобіографічні мотиви. Навіть у найкоротших, тих, які менше п'яти хвилин. Приміром, Кріс Генейн (Нідерланди, Бельгія) у п'ятихвилинній "Історії домашніх улюбленців", виконаній з допомогою комп'ютерної техніки 2D, розповідає про скорботу дитячих років - безглузді смерті домашніх птахів і тварин. Причому чи то особливості техніки, чи то це особисті митецькі уподобання, але візуальна стилістика тяжіє до авангарду 20-х рр. минулого століття.
Подібних фільмів - з мистецтвознавчою жилкою - найбільше було в категорії найкоротших картин.
Кореєць Ерік Ох (який, щоправда, більше живе в Каліфорнії) у півторахвилинній стрічці "Як з'їсти яблуко" відтворив кістяк не тільки обгризеного біологічного продукту, а й концепт конструктивізму.
Поляк Мартін Гізицький у трихвилинній "Кінефактурі" запропонував варіації "Динамічних контрастів" з "Механофактури" Генріка Берлеві 1924 р. Берлеві - польський конструктивіст, що створив свій різновид геометричного абстрактного мистецтва, її ніби реанімував. Ну, і так далі.
Показово, що корейський і польський режисери ніяк не обмежуються власне анімацією, остання для них - лише один зі способів вираження власних естетичних і філософських уподобань. Схоже, це взагалі характерна особливість авторського анімаційного мистецтва - люди, які працюють тут, мислять себе як філософи, поети, концептуалісти, що складають такі собі трактати про життя в його буттєвих, насамперед, аспектах.
Звідси й невипадковість "забігань" у 1920-ті, коли митці мислили себе на ренесансний кшталт, вибудовуючи й перебудовуючи не просто художні тексти, а навколишній світ.
Парадоксальна, погодьтеся, ситуація: це відбувається в анімації - начебто не дуже серйозній, "мультяшній", з буденного погляду, галузі мистецтва. А от у серйозних видах кіномистецтва подібний підхід до своєї авторської, особистісної місії нині зустрічається значно рідше. Там сьогодні переважає офіціантський ("чого зволите?") погляд на своє призначення: замовник або покупець завжди правий.
***
Щоправда, надмірна серйозність деколи шкодить якості екранного тексту. Так сталося, мені здається, з фільмом "Іцихітананцу" російського режисера Наталі Рисс. На каві-брейку вона пояснила особливості естетики фільму своєю пристрастю до німецького експресіонізму (знову ж таки 1920-ті!). Слово "іцихітананцу" в перекладі з однієї з азіатських мов означає "той, хто не чує голосу розуму".
Власне, начебто зрозуміла історія: в основі - мадагаскарська казка "Хлопчик і чудовисько". Про те, як троє братів пішли в ліс, і як один з них, чиє ім'я й винесено в заголовний титр, порушив батьків наказ і прислухався до голосу лісових духів. Але щойно це сталося, як фабула, розповідь пішли шкереберть - таке враження, що голосу розуму перестала дослухатися й сама Наталя Рисс. А в результаті стилістика тяжіє навіть не до улюбленого експресіонізму, а більше нагадує несамовитий сюрреалізм. Теж, до речі, популярний нині стиль, в основі якого - різноманітні техніки занурення у підсвідомість і надсвідомість.
"Трамвай" чешки Міхаели Павлатової (фільм зроблено у Франції) - ото вже сюр, ото занурення! Щоправда, швидше іронічне. Жінка-вагоновод вирушає щоденним маршрутом, трамвай набитий виключно чоловіками. Усі - на одне обличчя. І все, як завжди, у штатному режимі. Тільки щоденне пробивання квитків у компостері, тремтіння трамвайного тіла, й важелі управління, ці фалічні силуети, доводять бідну жінку майже до нестями. Трамвай з усіма його атрибутами - це сама цивілізація, начинена механізмами збудження людських тіл і душ, настановами на активізацію ницих інстинктів.
"Глорія Вікторія" канадця Теодора Ушева теж апелює до традицій, досвіду кубізму й сюрреалізму. Плюс фонограма Сьомої симфонії Дмитра Шостаковича, що відтворює потугу й жах вторгнення чужих у рідний, інтимно прогрітий простір.
Робота з підсвідомістю в сучасній анімації, настанова на відтворення психологічних, культурних комплексів доволі вражаюча. І не завжди обов'язковою видається апеляція до авангардної поетики. Приміром, у ляльковій "Білій
суниці" канадця Фредеріка Трамбле нічого цього начебто немає. Тут скромний реалізм, без жодних ефектів. Кроляче сімейство намагається вижити в лісі... Чорно-біле зображення, довгі спокійні плани, середні й великі - майже як ігрове кіно. А фільм, власне, про муки голоду, про тихий розпач жити в таких от обставинах.
Фільм "Дикий" американця Деніела Соуси, відзначений Гран-прі фестивалю, - це блискуча анімація (зокрема використовується прийом так званого ожилого живопису). Мисливець підбирає в лісі дикого хлопчика і хоче цивілізувати його в умовах великого сучасного міста, звичаї якого виявляються так само дикими - так би мовити, зустрілися дві форми здичавіння. Не бозна-яке філософське відкриття, звичайно, але разом із блискучою роботою художника це підкорило журі.
До речі, про філософію і філософів. Питання про це дебатувалося в одній з фестивальних кулуарних розмов. Згоди дійшли, лише зробивши умовивід: філософ - той, чий спосіб мислення узгоджується з поводженням у реальності. Знову ж, у цьому сенсі нинішні аніматори більш філософічні. У тій-таки кулуарній розмові всі погодилися, що Юрій Норштейн якраз і є справжнім філософом. Бо не видно шпаринки між його поведінкою у реальному щоденному житті (фестивальному в тому числі, Норштейн - незмінний учасник "Кроку", більше того - його почесний президент), і тим, що він говорить і що робить у мистецтві.
Про наших
Який вигляд на цьому тлі має українська анімація? Ну, має вигляд - аж сім фільмів відібрала селекційна комісія, очолювана чудовим російським режисером Костянтином Бронзітом.
Загальне враження: відсутність дерзновенності, якась скутість, обов'язкова відданість традиціям.
І - що відзначалося в розмовах про наші фільми - слабкість драматургії. Із цим і справді біда, бо сценаристів немає, режисерам доводиться самим писати сценарії.
Розчарував фільм "Літа мої" чудового київського режисера Володимира Гончарова (автора прекрасних картин "Чумацький шлях", "Кам'яний вік", "Правда великим планом"). Героїня фільму - геніальний народний художник Марія Приймаченко, її знамениті малярські роботи. Але картина залишилася на рівні задуму, далі цього автори (Гончаров і видатний наш художник Едуард Кирич) не пішли. Сходяться до Приймаченко герої її робіт, і на цьому фантазія драматургів виснажилася. Дуже прикро, адже на такому матеріалі можна було зробити картину зовсім іншого рівня. Але - все та ж таки пріснопам'ятна проблема зі сценаріями і сценаристами.
З драматургією не все гаразд і у фільмі "Птахи" київського режисера і художника Ірини Смирнової. Стрічка просто чудова за пластикою, в її основі - мотиви фольклорні й напівфольклорні.
А от фільм "№201" Олега Педана вибудуваний досить чітко й виразно. Мало не сатиричний образ сучасної цивілізації з її вихолощеністю й пронумерованістю. Тут гасять будь-які потуги піднятися хоч трішки вгору - ница реальність миттю потягне назад.
У категорії фільмів для дітей непогане враження справила картина "Лежень" Людмили Ткачикової за дотепною літературною казкою Юрія Винничука.
Єдиний український фільм, відзначений журі (дипломом у категорії картин тривалістю від 10 до 50 хвилин), це 34-хвилинний "Шерлок Холмс і чорні чоловічки" Олександра Бубнова. Творець "Останньої дружини Синьої Бороди" та інших фільмів, де панує іронія, де сміховий компонент гасить будь-яку пожежу прісної серйозності, і цього разу був вірним собі: відомі всім персонажі - зворушливі, смішні, чарівні. Режисер пообіцяв продовжити роботу із цим матеріалом і довести його до повного метра - за умови, звісно, що знайдуться гроші.
У категорії прикладної та замовної анімації непогане враження справив фільм "Країна мрій" Сергія Мельниченка. До речі, картина і її творці брали участь у дискусії, присвяченій стереоанімації, оскільки сама вона виконана у техніці 3D.
Думки щодо "тридешного" кіно розділилися. Одні бачать у ньому майбутнє кінематографа, інші - і автор цих рядків солідарний з ними - вважають, що застосування 3D-технології поширюватиметься тільки на фільми з трюковою, ексцентричною складовою.