Рік 2017 - літературний - не був роком яскравих відкриттів. Проте на деяких знакових текстах, контекстах і тенденціях варто зупинитися в рамках авторського огляду.
"Голос війни: історії ветеранів". Це соціально-мистецька ініціатива, яку підтримав Фонд Відродження. Наче й не художня річ. Проте чи не виконують функції художніх творів сьогодні тексти нон-фікшн, або ж, скажімо, "нейрохірургічні історії" Генрі Марша? У наш час з'являється дедалі більше людей, які читають лише нон-фікшн і які отримують насолоду від такої літератури.
"Голос війни…" - тексти людей, які знають, що таке війна. "Кіборги", тільки в літературі. І окремі сюжети книжки могли б бути матеріалом для театральної постановки. Ці історії написано так, що тебе "хитає". Ті, хто бачив війну на власні очі, знайшли сили описати це - без зайвих вступів, прологів, пафосу. Вони написали так, як відчувають сьогоднішній час: зболено, ощадливо стосовно слів. І в цьому полягає художність нашої доби "без метафор", де традиційні засоби увиразнення можуть відлунювати штучністю.
Організатори проекту прагнули навчити ветеранів АТО писати просто, надаючи літературної чи репортажної форми спогадам, враженням. Школа тривала з 17 червня до 5 серпня 2017 р. й складалася з літературних студій-воркшопів від українських письменників, блоґерів та журналістів, зокрема Сергія Жадана, Євгена Положія та інших.
Учасники Школи й майбутні письменники - 22 ветерани АТО: наймолодшій авторці всього 22 роки, а найстаршому - 55: це піаніст, учителька початкових класів, дизайнер, маркетолог, журналіст, військовий капелан, викладачі та волонтери.
"Parasol". Книжка короткої прози та есеїстки, яка примушує читача замислитися над тим, що таке смерть, що таке "паліативна допомога", чого потребують люди, яким встановлено страшний діагноз, за яким - усвідомлення того, що час починає невпинно скорочуватися. Ірма Вітовська взяла участь у кількох презентаціях книжки і підтримала проект, який свідчить, що ми переживаємо епоху зміни художньої чуттєвості.
"Інтернат". Сергій Жадан створив художню репрезентацію сьогоднішньої війни. Без надривності й зайвої художньої виражальності. Стисло, психологічно переконливо, подеколи жахливо. "Інтернат" - психодрама Донбасу 2015 р. Учитель однієї зі шкіл спостерігає, як лінія фронту неухильно наближається до його дому. І герой має перетнути цю лінію "зіткнення" Добра і Зла, зустрічі в герці з морем лиха, перефразовуючи Шекспіра.
"Довгі часи". Роман Володимира Рафєєнка - незвичний для нашої літератури роман. Автор використовує для означення твору жанр "міська балада". Проте такий постмодерністський хід, пов'язаний із імітацією жанрового різновиду міського фольклору, не позбавляє відчуття, що від перших сторінок ми маємо справу з химерним конструктором, який виник у голові незвичного для наших реалій письменника. Три епіграфи до роману - Псалом 22, фрагмент вірша Поля Валері та висловлювання Сократа "Ніхто не бажає зла" - вже зароджують у нас подив від поєднання непоєднуваного (такий прийом типовий для постмодернізму). В. Рафєєнко обігрує сучасні соціальні міфи, метафорично розкриває справжню сутність (sic! російських) гумконвоїв, його оповідач стьобеться зі знаків-концептів радянської епохи, джерел для сприйняття світу в людей, які ніби потрапили в часову петлю, в замкнене коло, з якого не вийти живим. Але цей текст нагадує знакові постмодерністські твори російської літератури 1990-х рр., скажімо В. Пєлєвіна, П. Сорокіна, а також твори безсмертного Гоголя.
"Концерт пам'яті янгола". Нова книжка малої прози Еріка-Емманюеля Шмітта. У світі, де живуть герої історій Шмітта, немає Бога. Довго не розумів, що об'єднує ці новели. Свята Рита, як заявлено в анотації? Центральною лінією всіх екзистенційних, психологічних, ідентичнісних перероджень і колізій, із якими маємо справу, постає саме життя без Бога, світ без "всевидящого ока", й передусім без віри в те, що з твоєї душі потім спитають про всі добрі і злі вчинки, які ти скоїв. Ті, про кого пише Шмітт, живуть за законами
інстинктивної волі, їхня релігія - це споживацтво. Але ніхто з усіх героїв не має здатності піднятися над реальністю, наскільки б він не наблизився до точки Х, за якою, як здається, й починається шлях до світу зі знаком "+".
"Японський коханець". Друга книжка Ісабель Альєнде, перекладена українською мовою. Сергій Борщевський випередив російського перекладача, тож українська версія була надрукована раніше від російського видання. Образ привида, що з'являється наприкінці твору, можна пояснити не так традиціями магічного реалізму, як традиціями американського модернізму й "магією" Генрі Джеймса, який вважав нашу свідомість (психічну реальність загалом) окремою самодостатньою дійсністю, що має автономне існування.
"Улюблені переклади". Авторська антологія (видавництво "Пенмен") Максима Стріхи. Це видання містить переклади з дев'яти мов найкращих зразків світової поезії в часовому відтинку від давнини до ХХІ ст. Значну частину становлять переклади англомовної поезії (Англії, Шотландії, Ірландії, Уельсу, США, Канади, Австралії). Подано українські переклади найголовніших епізодів "Кентерберійських оповідей"
Д. Чосера - одного з найважливіших творів "Західного канону" Гаролда Блума. Ця антологія свідчить, що класична література має значний психологічно-емоційний і соціокультурний потенціал у ХХІ ст. Зрештою, британський серіал "Шерлок" це чудово продемонстрував, вивівши на авансцену сучасного кіномистецтва образ позитивіста-детектива кін. ХІХ ст. І цей образ одразу став культовим і важливим для самоідентифікації в нашому часі. Теперішня людина саме в класичних творах може знайти відповіді на екзистенційно важливі питання, які визначають сутність життя. Класика - не архаїка, в сучасних перекладах вона може надихати людину й давати можливість пережити прекрасне.
"Протирання дзеркала". Приклад чудового травелогу. З одного боку, це спогади, а з другого - справжній роман зі своїми сюжетами, перипетіями, роман про відкриття "інших світів", про дивовижні мандрівки й пізнання сутності культур та народів. Колись П. Брук мав намір облетіти всю Земну кулю, щоб зрозуміти, чи може культура об'єднувати представників різних народів і спільнот. Щось подібне наважився зробити і Михайло Слабошпицький, життя якого - травелог і "зустрічі на перехрестях" культур. Наведу лише один приклад: "Узагалі, індіани зовсім не такі червоношкірі, якими вони постали з творів Фенімора Купера і Майн Ріда… Добре запам'яталася така сцена. Ми заїхали до ювелірного магазину і були вражені широким асортиментом… Коли вона (продавчиня. - Д.Д.) почула "Київ", одразу ж перепитала: "Рашен?". Я енергійно заперечив. Тоді вона запитала: "Поланд?"… І тут я згадав: "Чорнобиль!". Вона відразу ж закивала головою… Отже, Київ там, де Чорнобиль. Україна - там, де Чорнобиль".
"Далекий простір". Про кілька важливих "збігів" і літературних перемог на Заході. Збірка короткої прози (в основному речі з "Телефонуй мені, говори зі мною") Ярослава Мельника 2018 р. має з'явитися англійською. "Далекий простір" Я. Мельника, який потрапив до нової шкільної програми з української літератури, що буде чинна з наступного навчального року, давно вийшов французькою мовою ("Espace lointain"). За два місяці переклад зібрав до двох десятків рецензій, зокрема в провідних французьких медіа, на кшталт газет Le Моnde, 20 minutes, щотижневика Telerama. 250 книжкових магазині Франції обрали роман до фіналу премії в категорії Imaginaire (всього розглядалося близько 400 новинок). Одна зі статей називається "Далекий простір" на півшляху між Сарамаго і Тарковським".