Бог, звичайно, з нею, з Україною. Заради переживання катарсису можна наступити на горлянку власному патріотизму разом із національною гордістю. Українці звикли до насмішок на свою адресу. Та й де, зрештою, проходить межа між відвертим знущанням, а відтак порушенням норм політкоректності, й тим, без чого неможливе повноцінне існування будь-якої культури? Я маю на увазі здатність до іронізування з самого себе і власної культури. Як це в минулому столітті переконливо робили, наприклад, жовчний мізантроп Л.Ф. Селін, культурний санітар Вітольд Гомбрович і пронизливо-легкий Венедикт Єрофєєв. Та й нам є чим похвалитися: бубабісти наприкінці минулого століття позбавили літературу цноти і привчили до того, що сміятися з себе — це нормально.
І зовсім інша річ, коли про Україну й українців пишуть на Заході. Особливо після помаранчевої революції ми звикли чути про себе приємні речі. За зовнішньою повагою неодмінно мала прийти внутрішньо українська самоповага. Аж раптом — «Європейська сенсація. Книга, про яку говорять». У назві фігурує прикметник «Ukrainian», ріже англосаксонське вухо слов’янське ім’я і прізвище — «Марина Левицька». «Коротка історія тракторів по-українському» це називається. Росіяни видали її нещодавно російською в престижному видавництві
«ЭКСМО». Подейкують, вітчизняні видавці не просто не зацікавилися книгою, а дружно відкинули саму можливість її виходу українською мовою. Хоча, з іншого боку, це трохи незрозуміло, адже, як відомо, поганих книжок не буває.
Одні кажуть, що в книзі захопливий сюжет, другі, що це смішна й чутлива книга, треті, що ця книга написана, як полюбляє казати наш президент, елегантно. Дія відбувається в сучасній Англії. Після смерті матері розгортається сімейна драма: 84-річний тато-українець збирається одружитися з 36-річною українською приживалкою, що змушує двох його дочок, які перебувають у стані перманентної ворожнечі в стилі «Кайдашевої сім’ї», об’єднатися в боротьбі проти небезпечної пройдисвітки, покликаної зруйнувати їхнє фінансове майбутнє. Я можу повірити людям, які читали оригінальну версію, і взяти на віру всі суперлативи та компліменти, зроблені на її адресу. Однак, те, що відбулося з російським варіантом цієї книги, підпадає під абсолютно іншу статтю читацького кодексу.
Отже, розслідувати, наскільки англійська письменниця українського походження Марина Левицька образила українців я не збираюсь. Для цього спеціально існують цілі «громадські інститути» аналітиків національної кривди. Я зовсім про інше. Чи не вперше я взяв до рук книгу, яку просто неможливо читати. Я маю на увазі не оригінал, а російський переклад харків’янина Валерія Нугатова. (До речі, відомий мені як добрий перекладач.) Мовностилістична невправність цього перекладу б’є всі можливі рекорди. Мабуть, уперше в моїй читацькій практиці я зіткнувся з нерозв’язною проблемою: я не міг подолати опору власної психіки, яка не хотіла і не могла витримати цього кричущого текстового тероризму. Читаючи цю книгу, я зрозумів головне: я не мазохіст і ніколи не прочитав би це задля власного задоволення. Просто викинув би після перших прочитаних сторінок. Хіба можна спокійно витримати, наприклад, таке: «Яка ты жестока, Надежда! Я воспитав бессердечного изверга! Вон з моего дома»? Хіба не стиснеться серце від такого: «Бидный Николай, у него ума нема. Одни самошедши проекты. Лучче поделить усё меж собой»…
Перекладач обрав єдино правильну, на його думку, стратегію: максимальної русифікації і без того макаронічного україно-російського суржика. Герої, котрі, як можна здогадатися, в оригіналі розмовляють поганою англійською, в російському перекладі перетворюються на якихось лінгвістичних монстрів, яким цілковито зраджує будь-яке мовне чуття. З кожної щілини тексту вилізає мовна тупість так званих українців. І хочеться вигукнути слідом за Станіславським: «Не вірю! Так не розмовляють! Ніде і ніхто!». Мовна неповноцінність українців не просто доповнює їхню обмеженість, підлість та жадібність, а й постає в якості самостійної художньої особливості, що визначена історією й Богом. Адже світ поділяється на нормальних і культурних — британців і росіян, які розмовляють зв’язними реченнями, дотримуючись правил своїх стилістично бездоганних імперських граматик, та екзотичних людей земної периферії, які ні англійської не можуть нормально вивчити, ні своєї мови в чистому вигляді зберегти не здатні.
Нугатова, зрештою, можна зрозуміти: «кто девушку ужинает, тот ее и танцует». І я його розумію. Перекладалося це для росіян, для їхнього мовного комфорту. Для сміху. А з кого посміятися, коли не з українців? Дуже вже добре це лягає на стереотипну модель вічного хохла-салоїда. Однак, мушу визнати: мені як українському читачеві підсунули контрафакт. І в прямому, і в переносному значенні цього слова. Ми вже звикли до того, що митники на Хуторі-Михайлівському погано виконують свої функції. Одна проблема: викидати книжки я не звик, а подарувати її комусь у мене рука не підніметься. Що робити?