Звільнення директора Національного заповідника «Софія Київська» (заслуженого працівника культури України, дійсного члена Української академії архітектури Нелі Куковальської) викликало неоднозначну реакцію музейної спільноти України. (Частково цій темі присвячена публікація «Надбання республіки» в попередньому номері.)
У чому ж проявляється «бездіяльність» керівництва Софії (те, що, власне, «ставиться їм у провину»)? Либонь, уміння залучати кошти (варто згадати хоча б проект гідроізоляції Кирилівської церкви, виконаний іноземною компанією безкоштовно - як меценатська допомога)? Чи, може, довга низка реставраційних робіт, виконаних у заповіднику за останнє десятиліття (усім без винятку передували ґрунтовні проектно-пошукові, історико-архівні, архітектурні й інженерні дослідження)?
А чи розвиток наукової складової (у 2008 р. заповідник набув статусу наукової установи, на його території постійно ведуться дослідження, усі відкриття публікуються у профільних виданнях, проводяться щорічні міжнародні наукові конференції, виходять друком фундаментальні праці)?
Чи чудовий стан пам’яток, який відзначили експерти міжнародної організації ICOMOS під час торішнього візиту (а експерти Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО схвалили наукову та реставраційну діяльність заповідника, наголосивши, що остання здійснюється відповідно до сучасних вимог і норм)?
* * *
Ніколи за всю свою історію «Софія Київська» не була під крилом культурного відомства. З 1944 р. заповідник було включено до складу української філії Академії архітектури СРСР, з 1956 р. - Академії будівництва та архітектури УРСР, а в 1963 р. передано Держкомітету УРСР при Раді Міністрів у справах будівництва, наступником якого став згодом Мінрегіонбуд.
Це давало можливість забезпечити виконання робіт, пов’язаних із дослідженням, реставрацією, музеєфікацією, ремонтом і консервацією пам’яток архітектури та містобудування, а також доступ до необхідного фінансування та компетентних фахівців, оскільки у віданні Мінрегіонбуду була розгалужена мережа науково-дослідних, реставраційних, ремонтних та будівельних організацій…
Результати «повернення» не забарилися. Як зазначила Неля Куковальська в коментарі кореспондентові ГолосUA, усі прохання про допомогу у вирішенні невідкладних проблем, які вона адресувала Мінкультури протягом останніх чотирьох місяців, залишилися без відповіді. Зате до заповідника надійшла вказівка негайно звільнити адміністративний корпус, де нині працюють 68 учених і фахівців, для розміщення там департаменту культурної спадщини Мінкультури…
Недарма співробітники заповідника вийшли на початку минулого року на Софійську площу з протестом проти перепідпорядкування. Знали? Відчували? Побоювалися?..
До листопада 2011 р. заповідник не чіпали. Тривали заходи в рамках святкування тисячоліття Софії Київської. Не посперечаєшся з указом президента…
Потім - почалося: перевірка КРУ, СБУ, перевірка музейних фондів… Жодних порушень не виявлено.
Проте 23 грудня 2011 р. відбувається «бичування» заповідника на засіданні Науково-методичної ради з питань збереження культурної спадщини при Мінкультури. У різкій формі висувається низка звинувачень, які розглянемо далі в цій статті (як свідчать співробітники заповідника, котрі були присутні на ньому, їм практично не давали змоги висловитися). 19 січня ц.р. - засідання балансової комісії Мінкультури за підсумками роботи минулого року. Здавалося б, відзвітували нормально, на всі запитання дали вичерпні відповіді.
Однак за кілька днів несподівано виходить наказ про звільнення директора Нелі Куковальської, про який вона дізналася від своїх колег, перебуваючи в лікарні.
* * *
У наказі про звільнення причин не зазначено взагалі. За офіційною версією Мінкультури, під час перебування Нелі Михайлівни в кріслі директора:
- не було розроблено згідно з вимогами ЮНЕСКО плану управління об’єктом;
- з 2000 р. на території «Софії Київської» не проводилися планомірні археологічні розкопки, і навіть відсутня програма археологічного вивчення садиби Софійського собору;
- повністю ігнорується історико-культурна цінність підземних споруд на території заповідника;
- не завершено реконструкції інженерних мереж заповідника.
Також начебто «систематично порушувалися» вимоги закону «Про охорону культурної спадщини» в частині «одержання дозволів центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини на проведення робіт», серед яких:
- розчищення ділянок стародавньої підлоги Софійського собору в 2010-2011 рр.;
- розкриття саркофага Ярослава Мудрого в інтер’єрі собору в 2010 р.;
- будівництво дисгармонійних споруд на території заповідника (зокрема трансформаторної підстанції в садибі Софійського собору);
- реставрація унікальних мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору, які зберігаються у фондах заповідника;
- демонтаж фрескового розпису в інтер’єрі Софійського собору в 2011 р.
Як повідомив DT.UA перший заступник і т.в.о. директора заповідника Вадим Кириленко, в 2003-2010 рр. управління заповідником здійснювалося згідно з Комплексною програмою збереження об’єктів Національного заповідника «Софія Київська», затвердженою постановою Кабміну від 26 квітня 2003 р. №624.
Разом із Мінрегіонбудом було розроблено Концепцію Державної цільової програми розвитку Національного заповідника «Софія Київська» на 2011-2015 рр. У першому кварталі 2011 р. її було погоджено з усіма зацікавленими міністерствами, зокрема і Мінкультури. Однак після перепідпорядкування заповідника ухвалення зазначеної програми загальмувалося. І аж ніяк не з вини керівництва «Софії Київської».
- А в 2007-2008 рр. проводився комплекс робіт із реконструкції інженерних мереж, - додав Вадим Вікторович. - На гроші, виділені Мінрегіонбудом, було виконано близько 80% робіт із відновлення системи каналізації, тепло- та водопостачання, розпочато роботи з реконструкції електромереж, які планувалося завершити в 2009 р. (проект електромереж навіть отримав письмове схвалення від експертів ЮНЕСКО). Проте фінансування припинилося, численні звернення заповідника до вищих інстанцій із проханням виділити кошти нічого не дали, і роботи довелося заморозити. У цій ситуації директор робила все, що могла…
* * *
На подвір’ї Софії я марно озираюся у пошуках «дисгармонійних споруд». Зрештою прошу співробітників показати. Поблукавши засніженими стежками, опиняємося в далекому куті заповідника, куди навряд чи занесе випадкового туриста - ну нема чого йому тут робити, адже в цьому місці нема і не було об’єктів, що становлять історичний інтерес. Невелика цегляна будівля підстанції сусідить із сарайчиком радянських часів. Підстанцію звели на місці такого самого сарайчика в 2008 р., у рамках уже згаданого проекту реконструкції електромереж. Усі необхідні дозволи отримано.
- А он там у серпні минулого року просів ґрунт і відкрилася частина підземної споруди, - показують співробітники в інший кінець двору, на ділянку між Софійським собором, Бурсою і Братським корпусом. - Про це відразу ж повідомили Інститут археології НАНУ та Мінкультури. Провели оперативну нараду, в якій, крім співробітників заповідника, взяли участь заступник директора з наукової роботи Інституту археології Гліб Івакін і заступник директора з наукової роботи НДІ пам’яткоохоронних досліджень Тимур Бобровський. Дійшли висновку, що підземні споруди на території заповідника необхідно дослідити. Археологи заповідника обстежили провал, виконали креслення його стін, зробили прив’язку до плану подвір’я. Однак без установки кріплень вивчати ходи небезпечно, та й неможливо, адже для цього необхідні значні кошти й фахівці-спелеологи. Заповідник надіслав листа до Мінкультури з проханням сприяти системному дослідженню та консервації підземних ходів. Звідти лист перенаправили до Держслужби охорони культурної спадщини. На відповідь чекаємо досі… Оскільки провал знаходився на території, якою постійно ходять туристи, залишати його відкритим було небезпечно. Тому вирішили законсервувати його. Не засипати, а саме законсервувати сухим піском - щойно з’являться кошти на дослідження, його легко можна буде видалити.
- Кажуть, у вас тут розкопки проводяться безсистемно, без дозволу…
- Та Бог із вами, без дозволу це неможливо у принципі - підсудна справа! Жодні археологічні дослідження не можна розпочати, не отримавши спершу Відкритого листа від Інституту археології НАНУ та письмового дозволу Держслужби (нині - Департаменту) охорони культурної спадщини Мінкультури. У заяві на отримання цих документів зазначаються мета і місце розкопок. Якби в цих організаціях виник бодай найменший сумнів у правомірності дій археологів заповідника, нам не видали б дозвільних документів. Після завершення сезону подається повний науковий звіт до Польового комітету Інституту археології, відкриття публікуються, озвучуються на конференціях. Знову ж таки, якби виникли якісь сумніви, не видали б дозволу на розкопки наступного року. Всі відкриті листи і дозволи в нас є, за потреби надамо.
На території Андріївської церкви та Золотих воріт археологічні дослідження не проводяться - там немає культурного шару. В 2006 р. проводили дослідження Кирилівської церкви під час установлення гідроізоляції навколо пам’ятки, отримали на це Відкритий лист. Регулярні розкопки ведуться на території Судацької фортеці.
Що ж до Софійського подвір’я, то воно вже вивчалося рядом дослідників у XIX-XX ст. Тут немає потужного суцільного культурного шару, тому масштабні розкопки не проводяться. Для таких розкопок потрібна експедиція на постійній основі з відповідним чималим фінансуванням. Та чи доцільно це в даному разі? Нині триває цикл розвідувальних робіт, метою яких є, зокрема, визначити, де й наскільки зберігся культурний шар, і намітити місця розкопок.
Наступний пункт нашого «розслідування» - собор. На невеликій ділянці підлоги в західній зовнішній галереї знято пізні чавунні плити й під тонким шаром піску виявлено давню шиферну підлогу ХІ ст. Ця знахідка пролила світло на стару проблему: якою ж була підлога зовнішніх галерей?
- В 2010 р. було отримано Відкритий лист Інституту археології та дозвіл Держслужби охорони культурної спадщини на археологічну розвідку без шурфування в Софійському соборі, - розповідає археолог із багаторічним стажем Михайло Нікітенко. - Уперше плити XI ст. виявила експедиція Ф.Мовчанівського в 1936 р. Вони дійшли до рівня давньої підлоги, але потім повернули назад чавунні плити, поклавши їх на піщану підсипку. На жаль, своєї знахідки не опублікували. Про давню підлогу забули на довгі роки - поки ми не відкрили її знову. Ми не проводили розкопок, а просто підняли плити, що лежали вільно, і змели пісок ХХ ст. Зараз давня підлога галереї експонується. Однак на початку 2011 р. зчинився галас: пробі, копають без дозволу! Приходила комісія Держслужби культурної спадщини, ситуація обговорювалася на Польовому комітеті Інституту археології. Ми надали роз’яснення разом з усіма необхідними документами - хоча в Держслужбі ці документи вже були. Начебто розібралися. Нам видали Відкритий лист і дозвіл на проведення досліджень у 2011 р. Але в 2011 р. ніяких розчищень підлоги в соборі не було, хоча нас у цьому звинувачують, ми проводили тут архітектурно-археологічні обмірювання, про що інформували відповідні установи.
* * *
«Демонтаж фрескового живопису» - дуже серйозне звинувачення. Прошу показати, що саме демонтували. Виявляється, у вівтарній частині бокового вівтаря Антонія і Феодосія було перенесено на нову основу фреску кінця XII - початку XIII ст., яка закривала фрагмент первинного фрескового живопису та унікальну віконницю ХI ст. Ці об’єкти були виявлені ще в 1962 р. під час реставраційних робіт.
У 1982 р. вчена рада, до якої входили авторитетні дослідники та реставратори - С.Висоцький, М.Логвин, Л.Міляєва, І.Дорофієнко та інші, ухвалила рішення перенести фреску
ХII ст. на нову основу. Однак робота зупинилася з об’єктивних причин. Тому 2006 р. її було включено в затверджену Мінрегіонбудом Програму науково-дослідних, проектних та реставраційних робіт у соборі, і виконано в 2010-му - на початку 2012 р.
Цікаво, що тепер Л.Міляєва різко критикує у своїх інтерв’ю згаданий демонтаж. З протоколу засідання вченої ради, на якій головний реставратор заповідника Анатолій Остапчук доповів про виконану роботу, видно, що всі присутні, у тому числі відомий реставратор Інна Дорофієнко, визнали високий професійний рівень його роботи. Повністю відкрито давню віконницю. Добре видно образ святого на фресці ХI ст., а перенесену без ушкоджень на дерев’яні щити фреску ХII ст. розташовано біля протилежної стіни. Дозвіл на проведення роботи видав Мінрегіонбуд. Роботу було виконано відповідно до нормативного документа, затвердженого Науково-методичною радою цього відомства, більшість членів якого - ті самі фахівці, що й у Науково-методичній раді Мінкультури.
Раніше ця спричинена бюрократичними нестиковками ситуація з однаковими дозволами від аналогічних відомств нікого не турбувала, а нині її підняли на щит.
Був дозвіл Мінрегіонбуду і на відкриття саркофага Ярослава Мудрого та дослідження його вмісту з допомогою сучасних методик. Саркофаг відкривали в 1936-му, 1939-му, 1964 рр. Із часу останнього дослідження похованих у ньому останків минуло 70 років, залишилося багато невирішених проблем. Тому в 2009 р. на Вченій раді заповідника було вирішено досліджувати їх знову. Під відповідним протоколом поставили свої погоджувальні підписи всі члени ради, в тому числі заступник директора Інституту археології Гліб Івакін.
Кришку саркофага обережно відсунули з допомогою сучасної техніки (аж ніяк не «ломом», про який каже міністр культури). І з’ясувалося, що всередині не два кістяки, як було зазначено в довоєнних актах, а лише один - жіночий, що кісток Ярослава Мудрого там немає, хоча в акті відкриття саркофага 1964 р. зазначено, що його останки тоді повернули в саркофаг.
Звернулися по роз’яснення до колишньої адміністрації заповідника. Але та лише руками розвела. Хоча, як виявилося, знала, що до саркофага повернули лише один кістяк. Підняли документи, знайшли зарубіжні публікації, розшукали в Америці ще живих свідків і з’ясували, що, коли німці відступали з Києва в 1943 р., останки князя було вивезено до Західної Європи, а потім до США.
Н.Куковальська спеціально їздила до Америки. Разом із нашими дипломатами знайшла цінну інформацію про місцезнаходження останків.
Якби не відкрили саркофаг, і досі б запевняли всіх, що там спочиває прах Ярослава. А тепер відкрилася правда і намітилася хоч якась перспектива домогтися повернення останків у Київ. Звернулися по допомогу в усі вищі інстанції, зокрема до Мінкультури.
Найбільш показове звинувачення, висунуте керівникові, - реставрація унікальних мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору. Стверджується, що ці мозаїки було самочинно перенесено з бетонної основи на легшу. Спробуймо розібратися в цьому «страшному злочині». Найцікавіше в ньому те, що він… не стався.
Розповідає заступник директора з наукової роботи Ірина Марголіна:
- Коли в 1930-ті роки було ухвалено рішення підірвати Михайлівський Золотоверхий собор, науковці домоглися у влади дозволу зняти з його стін унікальні мозаїки ХII ст. Їх перенесли на бетонну основу (так робилося тоді в усьому світі) і розмістили у спеціально пристосованому для цього приміщенні на другому поверсі Софійського собору.
В 1996 р. до адміністрації заповідника звернулися з «Метрополітен-Музею» (США) із проханням надати наші мозаїки для виставки «Слава Візантії». Ми відправили чотири фрагменти, які мали там великий успіх. Потім були виставки в Лондоні, Бонні. У кожному випадку Мінкультури давало дозвіл на вивезення. Але плити важкі, їх проблематично транспортувати. Крім того, бетонна основа погано впливає на мозаїки. В усьому світі мозаїки вже давно переносять на легку синтетичну основу, цей метод себе повністю виправдав.
В 2010 р. ми виграли грант посольства США на перенесення на таку основу декількох, найцікавіших для експонування за кордоном, фрагментів. Відомий у світі італійський фахівець Марко Санті розробив технологію перенесення мозаїк на сучасний легкий каркас і успішно застосував її на мозаїках Італії та Херсонеса. Ми запросили його до заповідника оцінити фронт робіт. Зібрали вчену раду, на якій він детально виклав програму, методику і технологію робіт, усебічно й прискіпливо обговорили його доповідь; директор ДНТЦ «Конрест» кандидат хімічних наук Роман Гуцуляк і реставратор вищої категорії Анатолій Остапчук позитивно оцінили технологію у своїх рецензіях. У вересні
2011 р. міністр культури підписав договір з послом США на отримання цього гранту, тобто не заперечував…
А за якийсь час відбулося засідання Науково-методичної ради Мінкультури, і ті самі люди, які в 1990-х роках «благословили» михайлівські мозаїки в подорож за кордон, почали обурюватися: яке ми мали право взагалі їх чіпати?! Їх навіть у межах Києва не можна переміщувати! Технологію безпідставно розкритикували, Анатолію Остапчуку не дали й слова вставити на її захист. Доходило до смішного: як «ноу-хау» нам навіть пропонували виймати мозаїки зі стін… лазером. Так усе й зависло. Тепер нам телефонують з посольства США, запитують, коли ж розпочнеться реставрація?
* * *
Національний заповідник «Софія Київська» - музей світового значення, його пам’ятки завжди становили туристичний інтерес. На сьогодні його можна порівняти за рівнем з Ермітажем, Третьяковською галереєю, музеєм Московського Кремля. Це - унікальні об’єкти. Це - грошові потоки, які нині спрямовуються на ремонт, реставрацію і наукові дослідження. А ще - це «смачні» посади і не найнижчі зарплати, які в деяких керівників і співробітників інших установ викликають неприховану заздрість.
Особливо приваблює крісло генерального директора. Тим більше що сьогодні заповідник у зразковому порядку - приходь зі своєю командою, знімай вершки і отримуй нагороди, не докладаючи особливих зусиль.
Не забудьмо й про те, що Софійський собор, а особливо дата та обставини його заснування, - камінь спотикання кардинально протилежних поглядів учених. І той, хто сидить у кріслі директора, визначає долі наукових досліджень храму. «Пускати» чи «не пускати» музейних співробітників у науку про пам’ятку, створювати їм умови для роботи чи перешкоджати, взагалі - розвивати наукові дослідження чи просто проводити екскурсії...
Але головне: Софія - це символ. Символ державності, символ духовності, символ культури, який нагадує, що аж ніяк не з Новгорода чи Москви, а звідси, з Києва пішли вони землями східного слов’янства.
Той, хто володіє Софією, - володіє душею народу та його історією. Сьогодні це - народ України. А завтра?..
* * *
Олена Михайлівна Сердюк, яку пророкують у керівники «Софії», прийшла в цей заповідник 1978 р. У той час вона ще доучувалася на заочному відділенні Київського державного педагогічного інституту. Працювала переважно в Андріївській церкві. В Софії час від часу проводила екскурсії. В 1985 р. була призначена керувати Музеєм архітектурної кераміки (у будівлі Михайлівської трапезної). У роки незалежності обіймає керівні посади в установах, пов’язаних з охороною пам’яток. Координує низку проектів, пов’язаних із реставрацією та консервацією історичних пам’яток, розробкою історико-архітектурних планів міст та генеральних планів розвитку заповідників. Останнє місце роботи - НДІ пам’яткоохоронних досліджень, який Олена Михайлівна очолила в 2004 р.
Відомі її різкі публічні виступи на адресу «фальсифікаторів» тисячолітнього ювілею Софії Київської. Саме в НДІ пам’яткоохоронних досліджень у квітні 2010 р. було організовано круглий стіл, що більше нагадував публічне пороття цих самих «фальсифікаторів» - співробітників заповідника доктора історичних наук, професора Надії Нікітенко і кандидата історичних наук В’ячеслава Корнієнка. Олена Сердюк активно наполягала на необхідності перевірки фондової роботи заповідника. (Така перевірка відбулася наприкінці 2011 року - комісія не виявила жодних порушень і навіть дійшла висновку, що «…фондова робота в заповіднику… може бути використана у процесі навчання музейних працівників інших музеїв і заповідників України».)
Можна з великою ймовірністю стверджувати, що стосунки Олени Михайлівни з колективом заповідника будуть досить напружені. Коли згадати, що початок її роботи на посаді директора НДІ пам’яткоохоронних досліджень ознаменувався звільненнями та радикальними кадровими перестановками, цілком логічно припустити повторення цього сценарію…
…Указ президента про святкування 1000-ліття Софії Київської на державному рівні виконано: Мінкультури допомогло заповіднику з організацією ювілейних заходів. І як із дванадцятим ударом годинника розкішне вбрання Попелюшки перетворюється на дрантя, відкриття вчених заповідника, які були приводом для похвал і подяк, миттєво перетворилися на ще один привід для претензій. І як наслідок - звільнення директора (і це - тільки початок?). Якби ж то справа була в історичній правді…
Довідка DT.UA
Найважливіші наукові відкриття, зроблені в Софії вченими заповідника за останні роки:
- Відкрито період зведення собору: 1011-1018 рр.: князь Володимир Великий заклав собор, а його син Ярослав завершив його.
- Атрибутовано знамениті світські фрески - портрет князя і великий цикл фресок сходових веж, що ведуть на княжі хори. Доведено, що на портреті зображено родину хрестителя Русі Володимира, а не його сина Ярослава, як вважалося раніше. На фресках веж зображено не візит княгині Ольги до Константинополя, як вважалося раніше, а укладення династичного шлюбу князя Володимира та візантійської принцеси Анни, який поклав початок хрещенню Русі.
- Визначено зображення близько 100 раніше невідомих образів святих, розшифровано програму їх добору та розташування. Усе це широко опубліковано у статтях і монографіях.
- Виявлено й досліджено близько 7000 графіті (раніше було відомо 311). Отримано нові унікальні дані щодо історії Київської Русі та України. На фресках знайдено графіті з датами 1018, 1019, 1021, 1022, 1028, 1033 і 1036 рр., які спростували не тільки «хрестоматійну» літописну дату «Повісті минулих літ» - закладення собору в 1037 р., а й ранішу дату Новгородського літопису - 1017 р., оскільки собор уже стояв і був розписаний фресками в другому десятилітті ХІ ст. Розпочато видання повного корпусу графіті Софії (вийшли друком уже три монографії, готова до видання четверта).
- Вивчено й опубліковано раніше майже не досліджену історію собору часів митрополита Петра Могили та гетьмана Івана Мазепи. В архітектурному комплексі Софії визначено каплицю Могили та капелу Мазепи, розшифровано їхню декоративну програму.
- Уперше досліджено й опубліковано софійський іконостас, вхідну й Царську брами - барокові шедеври XVIII ст.
- Уперше комплексно вивчено проблему реліквій і чудотворних ікон Софії Київської, опубліковано монографію на цю тему.
- Уперше глибоко вивчено історію створення та діяльності Софійського заповідника. Підготовлено до видання першу монографію на цю тему.
- Уперше вивчено історію реставрації Софії Київської в 20-60-ті рр. ХХ ст. Підготовлено монографію про діяльність тут видатного реставратора П.Юкіна.