Це інтерв'ю з Кірою Муратовою записане влітку 2013 р. Раніше воно не публікувалося ніколи й ніде. Через п'ять років, мабуть, варто повернутися в те літо, щоб почути цей голос. Кіри Георгіївни Муратової не стало - 6 червня 2018 р.
Мабуть, у кожного, хто пише - бере інтерв'ю, є якась спеціальна секретна скринька з касетами, дискетами, файлами. Матеріал, який належить до особистого розділу "З неопублікованого". Або до розряду того, чого не хочеш стирати за жодних умов. Ось і в мене є блок наче вже неактуальних мікрокасет із голосами Б.Ступки, С.Данченка, Т.Дороніної. І ще ось цей запис: понад тригодинна розмова з Кірою Муратовою в її одеській квартирі на вулиці Успенській влтіку 2013-го.
Тоді саме виходив в обмежений прокат її останній (справді останній) фільм "Вічне повернення". Цей же фільм мав представляти Україну на Римському міжнародному кінофестивалі.
Розмова відбулася, але в газеті не засвітилася.
Навіть важко пояснити, чому. То те, то інше, то відрядження, то "надрукуємо пізніше".
Ні "пізніше", ні "раніше" ніколи не буває, а буває тільки тоді, коли треба.
І, отже, так треба, щоб "голос" видатного кінорежисера хтось та розчув у цих фрагментах тригодинної розмови тільки зараз.
Пам'ятаю, дуже важко вона налаштовувалася на цю зустріч-розмову. І, знаючи її сувору вдачу, я й сам цієї зустрічі побоювався: невідомо, як усе обернеться.
Та все обернулося чудово. Вона була налаштована мирно. І, як мені здалося, інколи була більш ніж відкритою, хоч і строгою, і полемічною.
Спершу, правда, трохи насторожилася: "Я вас спочатку уявляла злим і сухим, із тонкими губами. Начиталася ваших в'їдливих статей. А виявилося - інший". - "Кіро Георгіївно, але ж у кожного є різні шари атмосфери. І ви ж теж не завжди та, за яку себе видаєте". - "Так, у кожного з нас справді багато шарів. І часто пред'являємо тільки ті, які нас захищають".
Її одеська квартира - наче вишукана декорація якогось її ж, муратовського, фільму. Поруч - чоловік і однодумець, чудовий художник Євген Голубенко.
Природно, інтродукція розмови - про її "Вічне повернення". Сценарій до фільму написала сама. Художник - Євген Голубенко, композитор - Валентин Сильвестров. У головних ролях - хіт-парад кінозірок.
Нагадаю, ця кіноісторія - про повторюваність життєвих циклів і людських взаємин, про вічне коло, по якому біжать чоловік і жінка. По кілька разів різні пари акторів промовляють один і той самий текст, розігрують схожі ситуації.
Бо чоловік повертається до жінки, а жінка не завжди розуміє - а чи той повернувся?
Робоча назва її картини "Кінопроби. Однокурсники". Але і автор, і продюсер Олег Кохан абсолютно точно знайшли остаточну формулу в заголовку - "Вічне повернення". І ось що я вам скажу: переглянете-но цю стрічку ще раз, а ті, хто не дивився, - знайдіть її в Мережі. Картина особлива, демонстративно рвана, дисгармонійна, наче це ескіз, а не готовий фільм. Однак ескіз - гіпнотичний. Здавалося б, нічого особливого й не відбувається, - а трапляється щось значне і драматичне, тому що з кожного по краплі випаровується життя. Те життя, яке марнуємо на пояснення, розчарування, повернення.
- Чому, взагалі, виникли ці "кінопроби"? - перепитує у 2012-му Кіра Муратова. - Тому що я стала шукати якийсь "демократичний шлях" для своєї картини. Власне, мені хотілося, щоб ця історія була для глядача якомога ближчою. Спочатку в нас було кілька акторських пар, було безліч годин знятого матеріалу. Але багато що відтиналося, відпало. І однак мені стало здаватися, що це "Вічне повернення" надто вже якесь заумне й концептуальне. А воно має бути яснішим, людянішим, живішим, іронічнішим. І потім у нас виникло два фінали. Один сумний і досить відкритий. А другий фінал - ніби як розіграш. Мовляв, усе це ніякі не кінопроби, а тільки жарт! І ось за нього продюсери отримали гроші, а тепер - тепер!
- Кіро Георгіївно, в цій картині передбачається ж фігура режисера, котрий знімав ці "кінопроби". Отож, ця фігура умовчання, цей ваш захований режисер - у авторському відчутті - все-таки чоловік чи жінка?
-А я поняття не маю.
- Це як же?
-Дуже просто. Цей режисер у "Вічному поверненні" -людина, котра загинула. І я сама на цих зйомках боялася смерті. І я боялася, що всі ми на цьому майданчику в один день помремо. І я, і Алла Демидова, і Олег Табаков - і всі.
- Можливо, в назві "Вічне повернення" - знак розради? Все-таки повернемося коли-небудь? За самою назвою, до речі, багато підтекстів - Ніцше, фільм Жана Кокто, інші смисли.
- Мені просто дуже подобається така назва. За нею ж не тільки Ніцше, а й Томас Манн. А ще - тут є мої особисті спогади про фільми дитинства, зокрема про картини з участю Жана Маре. Багато що є. Є навіть Піфагор. Є казки й міфи.
- У ваших фільмах раз у раз виникає мотив близнюків. Чим цікавий для вас такий мотив?
-Це ж моя манія - близнюки. Це загадка природи, дзеркала й відображення в них. А вас хіба таке не захоплює?
- Можливо, це й цікаво, але не настільки.
-Але ж це фантастика - чому вони однакові й різні? У цьому тільки природа - чи ще є і якийсь штучний акт? Ось близнюки - як ляльки. Для нас близнюки - всі китайці! Так, зовні вони, практично, всі однакові. Ну й потім - це ж просто дуже красиво: схожі люди як певна художня цінність. Хіба не так?
- У вашому "Вічному поверненні" різні пари артистів, вони раз у раз повертаються на круги своя. Серед "поверненців" - Табаков, Демидова, Литвинова, Маковецький, Бузько, Делієв. Може, були й інші зоряні кандидатури, які не потрапили в цю картину?
-Дехто справді відпав. Ну й що? І так матеріалу багато.
- Маючи такий великий хронометраж знятого матеріалу, може, варто зробити спеціальну версію цього фільму, повну - "максимальну"?
-А навіщо максимальну? Треба зробити просто гарну версію. Є ж ритм картини. У кіно багато що будується саме на ритмі. Як і в музиці, до речі. Ще, певна річ, монтаж - надзвичайно важливий компонент. Отож ніяких максимальних версій не буде. Є те, що є.
- А є актори, які були готові зніматися у ваших фільмах безплатно, репутації заради?
-Знаєте, я на такі теми не готова говорити взагалі! Є продюсер, директор картини, - їм і належить цікавитися цією сферою кіножиття. А якихось детальних "побутових проблем" режисер і не повинен знати! Правда, ми знімали короткометражний фільм "Лялька", тільки три дні його знімали. І там актори справді знімалися безплатно. Їх запитали: "Ви згодні без грошей?" Вони відповіли: "Так!" Але це - їхнє рішення.
- А як ви думаєте, чим різняться московські й київські актори (з тих, котрі знімаються у вас) - у тому, що стосується егоцентризму, апломбу, якоїсь не завжди потрібної зоряності?
-Ну, послухайте, є ж якісь і особисті речі, які впливають на процес зйомок, на роботу! Але якоїсь різниці в тому, що стосується "апломбу", між нашими й московськими я не помічала.
Ну, буває, наприклад, розізлилася Рената Литвинова під час зйомок на Сергія Маковецького, щось у неї не складалося з цим актором. Але хіба це апломб, зоряність? Ні! Це тільки верховенство, домінування на знімальному майданчику.
До того ж Рената Литвинова дуже схильна до імпровізації, вона завжди в імпровізаціях надзвичайно цікава. А коли імпровізуєш, треба очікувати й "опору" від партнера. Правда, я допускаю її імпровізування лише до тієї межі, поки вона не почне руйнувати режисерський задум. А так, думаю, хай собі імпровізує, але тільки до певного часу.
- А наш чудовий актор Віталій Лінецький як потрапив у вашу обойму? І що, взагалі, думаєте про цього актора?
-Якби я думала про нього погано, то взагалі вирізала б його роль із картини. А так він знімався в мене і в "Чеховських мотивах". І, взагалі, я навіть не пам'ятаю, як він спочатку виник. Здається, мені про нього сказала Єва Нейман.
Лінецький, звісно ж, завжди різний. На репетиціях, на знімальному майданчику.
Взагалі, багато акторів прийшли у "Вічне повернення" вже з якимись своїми попередніми "рішеннями" і з розумінням того, що ж вони опісля гратимуть перед камерами.
- "Вічне повернення", як і "Настроювач", як і інші ваші картини, ніби не фаворити кінопрокату. Взагалі, ви задоволені просуванням цих картин?
-Я ніколи не задоволена їх просуванням. Але я завжди задоволена своїми фільмами. Я багато над ними працюю. Інколи не все виходить. Але те, що погано, я зразу ж відтинаю, намагаюся уникнути поразки.
При цьому, звісно ж, у моєму мозку постійно якесь розшарування, коли визначаєш сама для себе, що добре, а що погано, що сильно, а що слабко.
- А ось який із ваших фільмів, скажемо так, "найважчий" - у моральному плані, навіть у фізичному?
-Але ж усе ж залежить ще й від стану мого здоров'я. І від пори року, коли знімаємо кіно. Ну ось знімаємо, наприклад, при температурі мінус 30 картину "Мелодія для шарманки". Як ви думаєте - легкий цей фільм чи важкий? До того ж на знімальному майданчику діти. Та й дорослі теж.
А коли знімали "Два в одному" (теж у складних погодних умовах), виникли серйозні проблеми в Богдана Ступки. Він вивихнув плече. Потім дві години сидів у вагончику, не хотів виходити на майданчик. І Женя з ним розмовляв, практично - вмовляв.
Я й сама остерігаюся всієї цієї непогоди, ожеледі. І дуже Ступку розумію. І сама падала, і щось ламала… Так і Богдан - щулиться, закривається. Деяким людям він каже: мовляв, я його недостатньо хвалю на знімальному майданчику!
- А ви його що - хіба сварили коли-небудь?
-Так ні, не сварила. Проте, очевидно, треба хвалити? Але все-таки, мені здається, зйомки картини "Два в одному" проходили нормально. Та й акторам ми все-таки маємо віддавати належне. Те, що їм належить. Той-таки Ступка - театральний актор, він обожнює сцену, овації, оплески. Все зрозуміло.
- Кіро Георгіївно, ви говорите про нього в теперішньому часі, а його не стало в липні.
-Взагалі-то, він завжди від мене був десь оддалік, жив у столиці. І ми не бачилися з ним інколи роками. Ви уявляєте, я його навіть у театрі жодного разу в житті не бачила!
- Повірте, на сцені він прекрасний. У багатьох іпостасях - Тев'є, Лев Толстой, Король Лір, Задорожний.
-Я й Зінаїду Шарко ніколи не бачила на сцені її рідного БДТ в її знаменитих виставах Георгія Товстоногова. Хоча вона знімалася 1971-го в моєму фільмі "Довгі проводи". І, хто знає, може, якби я побачила раніше Зінаїду Шарко на театральній сцені, то й не запросила б її в кіно. А так вона мені чимсь сподобалася в житті. Хоча я колись її не знала. А в житті вона була…
- Хоча б Аллу Демидову вам удалося побачити на сцені, на Таганці?
-У моновиставі якійсь її бачила. Зате в кіно, звісно ж, Аллу Сергіївну бачила часто. Наприклад, у Венгерова в "Живому трупі" - вона грала Лізу. У картині "Шосте липня" - вона грала Спиридонову.
- А її Лесю Українку в картині Миколи Мащенка "Іду до тебе", це 1971 р.?
-Ні-ні, не бачила. Знаєте, актора я все-таки сприймаю не в кіно, а саме в житті. Я мушу зустрітися з ним, побачити його, зрозуміти щось для себе.
- А в якій із ваших картин Алла Демидова, скажімо так, "точніша" - в "Настроювачі" чи "Вічному поверненні"?
-Я не розумію вашого запитання!
- У якому фільмі вона більш "точна" у виконанні завдання, поставленого режисером?
-Ви маєте на увазі якесь моє "бачення"? Послухайте, я даю акторові текст - зіграйте! Я ж не повинна якось щось регулювати - ось тут у цього актора справжнє життя людського духу, а тут - його якісь фірмові штучки й штампи, а тут він взагалі казна-що. Хоча, в принципі, все наше життя й складається зі штампів…
Ну ось як я можу нав'язати акторці своє "бачення", якщо й вона сама багато що бачить? Ось ми приїхали до Демидової напередодні зйомок, а вона каже, що не в дусі, що ще не прочитала сценарій. Потім, як виявилося, вона на цих зйомках побоювалася Олега Табакова.
- Чому ж вона його побоювалася?
-Ну от боїться його! Ніби він колись говорив про неї якісь жахливі речі, мовляв, вона "взагалі не акторка". Але таке якщо й було, то тільки через різність поглядів на акторство, через різність театральних шкіл, оскільки Табаков - це "Современник", а Демидова - це Таганка.
- І що ж відбувалося на зйомках між ними?
- На зйомках "Вічного повернення" Табаков поводився коректно. Однак Демидова ніби побоювалася його. Ще коли Алла Сергіївна лише прочитала текст сценарію, то запитала: "А це що, тільки уривок?" - "Та ні ж, не уривок, просто одна й та сама ситуація програється по кілька разів!".
Згодом вона взагалі не стала репетирувати. Але стала телефонувати мені, говорити про цю роль, вона стала придумувати цю роль.
А ось на зйомках "Настроювача" вона ніби мучилася, що грає не античну Медею, а, на її погляд, історію побутову. Хоча, взагалі, все це повна дурня й нісенітниці!
- Що ви маєте на увазі?
- Одну й ту саму роль один і той самий актор може грати абсолютно по-різному - перевтілюючись або навіть не прагнучи до перевтілення. Демидова - велика актриса. Але мені чомусь завжди було її жаль. Я, взагалі, до неї дуже добре ставлюся. Так, вона з містичними закидонами, вона, можливо, знає, як "зробити людей щасливими".
Але тепер для таких великих актрис, як вона, нових фільмів багато не буває.
Ось і Рената її зустріла одного разу в тусовці напередодні зйомок і каже: "Алло Сергіївно, а ви знаєте, ми будемо разом зніматися в одній картині. Вам так підходить ця роль!"
Після цієї репліки, як мені здалося, Алла Сергіївна її "зненавиділа". Але в цій так званій "ненависті" - всього лише природа акторства. І більше нічого.
- В одному з інтерв'ю ви сказали дивну фразу про Висоцького, якого знімали і з яким знімалися у фільмі "Короткі зустрічі" в 1967-му: буцім він був "тендітною людиною".
- А він для мене і був тендітним. Фізично. Це на екрані - якась потуга. А так, внутрішньо, по-людськи, - дуже-дуже тендітний. Але ж грав він мачо! І це справді вдавалося йому. Мачо він грав і в житті.
- Ось ви постійно спостерігаєте за стосунками акторів на знімальному майданчику. Потім повертаєтеся додому. І прокручуєте в голові результати всіх цих спостережень-відчуттів.
- Усі ці спостереження й відчуття інколи стосуються тільки фактів фантастичної акторської дурості. Але така дурість виключно у вузькій сфері. Ось є актор або актриса - здавалося б, пристойні, розумні люди. А починають грати - і зразу стають іншими!
Я й сама щось схоже відчула на зйомках "Коротких зустрічей". Мені знайомий цей стан - "акторської дурості". Ось коли ти кінорежисер - ти ж контролюєш творчий процес, знаєш настрій акторів, бачиш, як поводяться освітлювачі. Але щойно я ступаю на майданчик як актриса - зразу все навколо змінюється. І я звертаю увагу на освітлювачів, - ну чому вони не дивляться на мене, я ж граю!
Я постійно акцентую увагу на колегах, - а ці як, дивляться?
Тобто я сама моментально почуваюся в центрі якогось придуманого Всесвіту. Та, очевидно, і в цьому особливості акторської природи. А це природа дитини - вона завжди головна в домі й на дитячому майданчику.
- Кіро Георгіївно, яке актуальне європейське кіно ви дивилися останнім часом? І чим воно вас зачепило? Може, надихнуло?
-Актуальне кіно? Я, взагалі, люблю кіно. Тому й дивлюся його.
- Ну гаразд, а із зовсім-зовсім нового що найбільше зачепило?
-Ханеке.
- А Трієр?
-Хороший.
- Як вам "Доггвіль"?
-Хороший.
- А "Антихрист"?
-Теж хороший, але, знаєте, інколи буває навіть смішно. Коли режисер використовує якісь "надзвичайні заходи", то він уже, очевидно, думає хоча б цим тебе взяти. Тож інколи смішно.
- А Ханеке - не смішно?
-Його "Любов" - простий і геніальний фільм. Він без загадок. Він увесь як на твоїй долоні. І все в ньому є. Усе, що треба в кіно, все, що треба навіть навколо кіно.
- Що ви маєте на увазі, кажучи "навколо кіно"?
-Та ось усі ці інтерв'ю, які не мають абсолютно ніякого значення.
- А що, взагалі, має значення?
-Тільки те, що ти зробиш у кіно, - те й матиме значення. Ось я роблю. І хтось інший робить. А те, що я розповідатиму про Табакова або Демидову, - це вже точно не має жодного значення! Ось як думаєте, що головне в кіно?
- Що ж?
-Головне - сподобатися собі. А потім - близькому колу. А далі - вже як Бог вирішить. Але всі ці прес-конференції, фестивалі, все це така мура, все це такі нісенітниці! Дурні погляди, проходи туди-сюди на червоних доріжках. Кіно - у такий спосіб - не поважають.
А ось я, повторюся, люблю кіно. І тільки кіно.
І я люблю його тихо. Люблю сісти - й тихо дивитися. І все.
Звісно ж, я розумію, що це ніяка не "правильна позиція", бо кіно - це ж бізнес, а гроші мають повертатися, а глядач має прийти в зал. А я цього не розумію й багато чого не вмію. І, можливо, я неправильно дивлюся на реальність.
- Може, ви якраз і правильно дивитеся на цю реальність?
-Я ж дивлюся тільки зі своєї позиції. Ось і все. А в мене дуже вузька позиція. Але я теж не вважаю її - реальністю. Швидше - своєю суб'єктивністю. Але є те, що є.
- А серіали дивитеся вдома?
-Якщо тільки вони геніальні.
- А хіба серіали можуть бути геніальними?
-Ну інколи бувають і хороші, як, наприклад, серіал Гліба Панфілова про шарашку - "У колі першому". А так… Навіщо мені це дивитися? Немає ніякого інтересу.
А багато фільмів дивимося на дисках. І навіть у своєму ставленні до цих фільмів часто немає ніякої об'єктивної правди. Це ж не математика.
- Одного разу я читав про ваших батьків. І в тих публікаціях повідомлялося, ніби ваш батько зник безвісти.
-Ні, він не зник, його стратили. В 1941-му. В одній румунській газеті писали, що він повішеній, а в іншій - розстріляний. Він був секретарем підпільного повітового комітету компартії в Румунії. Вони з мамою обоє були підпільниками. Почалася війна, тато пішов добровольцем. Його впіймали, стратили. А вже хто стратив - німці чи румуни - питання.
Я жила в Бессарабії, з дитячих літ була вихована в русофільському дусі, запоєм читала російські книжки. А на початку 50-х приїхала в МДУ - вступати на філологію. Щоправда, хотіла у ВДІК, але того року не було набору.
Згодом усе ж таки перейшла у ВДІК. Тому що в мене був "сильний блат" з боку Румунії. Батькові товариші по підпіллі (а вони обожнювали тата) сприймали мене як його продовження, як обов'язок дружби - своєму загиблому товаришеві.
У певний момент я навіть скористалася цим обов'язком дружби, коли мене виключали з комсомолу.
- Було й це?
-Одного разу під час навчання організували "обговорення" однієї наукової праці, уявіть, про Пікассо. І "обговорення" це було організоване в дусі розгрому - не читав, але засуджую - іноземна тема, загадковий художник. Усі громили цю людину.
А я й кажу: мовляв, дайте ж хоча б прочитати його дисертацію! І цього було досить. Незабаром скликають "збори" обговорювати Муратову - у ВДІКу - за її провокаційне прохання: прочитати суперечливу дисертацію.
Власне кажучи, мене хотіли виключити з комсомолу тільки за саме запитання. І мене вже, було, зібралися повертати назад у Румунію. Ось тут і спрацював мій "блат". Зважаючи на все, завдяки батьковим друзям із Румунії. У ВДІК незабаром прийшла вказівка, щоб мені дали спокій.
- Ви навчалися в майстерні Сергія Герасимова і Тамари Макарової. Яким запам'ятали Герасимова - як педагога, людину - в 50-х у ВДІКу?
- Він був для своїх учнів як Ісус Христос, по-перше, він чудовий кінорежисер, на мій погляд - недооцінений. По-друге, він дуже цікавий актор, про що не всі знають.
- Чого він насамперед навчав своїх студентів?
-Він учив нас слухати, вчив відчувати інтонацію. Він наполягав, щоб молоді режисери писали, щоб усі писали тексти.
І ще - він навчав акторства. Він сам чудово читав вірші. Він був надзвичайно розумний і вмів красиво викладати свої думки.
Тож він справляв приголомшливе враження, і саме до нього я й хотіла потрапити на курс. Із нашого студентського середовища він мало кого розчаровував.
- А були якісь опоненти в такого авторитета?
-Опонентів, мабуть, не було, та ось Саша Муратов - часто сперечався. У Саші Муратова є така манера - шукати ворога й потім починати якісь активні дії, бо він сам опонент за своєю натурою.
Отож у зв'язку з Герасимовим у ВДІКу був культ, його цитували, він був володарем дум.
Як відомо, він виховав чудову плеяду учнів - режисерів, акторів. Багато їх залишилися в історії кіно, а багато, на жаль, загубилося. Когось забули, а таких, як Мордюкова, наприклад, забути не можна.
- Мордюкова не зовсім його учениця, вона знялася в "Молодій гвардії", але була в майстерні Бібікова й Пижової.
-Мордюкова - приголомшлива!
- Ви пам'ятаєте її у фільмі Чухрая "Трясовина", де вона грає "фізіологію трагічної душі" матері, яка намагається врятувати сина-дезертира?
-Так, звісно. Я, до речі, пам'ятаю, як чудово грав "фізіологію алкоголізму" Олексій Петренко у фільмі Дінари Асанової "Біда".
- А хто з колег-кінорежисерів залишився у вашій пам'яті як особистість екстраординарна, найбільш загадкова?
-Я можу сказати про Параджанова. Він одного разу приїхав в Одесу на творчу зустріч. І я теж прийшла: дай, думаю, послухаю. Сиджу, слухаю - суцільна банальність! На перший погляд, він здався мені дурнем.
Я починаю себе картати, починаю мучитися, думаю, як би змитися з цього залу чимшвидше. І в цей момент, поки я його слухаю, зі мною відбувається незбагненна трансформація. Він говорить, говорить, говорить - і мені здається, що все це насправді прекрасно й небанально. Він розповідає, наприклад, про особисте життя Софіко Чіаурелі, хоча подробиці цього життя вона довіряла тільки йому.
Але він це говорить як сценарист і як художник. Для нього немає межі, де добре, погано, де мистецтво, де життя.
- Його тюремний період пам'ятаєте?
-Що значить "пам'ятаю"? Він мені листи писав із в'язниці! Писав усе про те ж.
- Про що?
-Він придумав, ніби я княжна. Він був мастак на вигадки!
- Як гадаєте, ось усі ці роки, до перебудови, доки у вас було румунське громадянство, - за вами все-таки стежили люди з КДБ? І, можливо, ви опісля навіть читали якісь "тексти" звідти про себе - вже після розпаду Союзу?
-Вони і стежили, і любили мене. Видно, тато опікувався мною незримо.
- Хочете сказати, що батько "охороняв" вас із того світу?
-Я невіруюча. Абсолютно! Справді, я довго була з іноземним паспортом. І, мабуть, "там" міркували: а може, вона шпигує, а може, вона законспірувалася, як Мата Харі?
Але вже якось так склалося, що і в Одесі мене притискали, але не притисли. І іноземкою вважали, а потім вважали своєю. З комсомолу виганяли, а потім повертали назад.
- А в комуністичну партію вас агітували вступити - ну хоча б для рознарядки якоїсь?
-Я була вже у нормальному віці, коли знімала антирадянські фільми. І я вже тоді розуміла багато що, знала багато що. До всього, в мене психологія переміщеної особи. Тобто особи, котра постійно переміщується. Я ж ще дитиною змінила стільки різних місць, зі стількома менталітетами знаходила порозуміння й нерозуміння, що якось дуже рано зрозуміла відносність усього. Можливо, це й зробило мене сильнішою? А може, просто протверезило: далеко не про все в цьому світі треба мріяти.
Використано фото Костянтина Доніна з книжки "Кадр за кадром: Кира Муратова". Особлива вдячність продюсерові Олегу Кохану, з яким Кіра Муратова створювала свої останні фільми: "Два в одному", "Мелодія для шарманки", "Лялька", "Вічне повернення"