UA / RU
Підтримати ZN.ua

Кіно, за яке не буде соромно

Про прийдешній кінематографічний ренесанс.

Український кінопроцес у році, що минає, можна сміливо оцінити на "4", причому на тверду таку "четвірку".

Чому? Тому що багато фільмів вітчизняного виробництва виходять у широкий прокат, і за них справді не соромно. Ми робимо кінопрограму вже десять років, і можу засвідчити, що за цей час я передивилася, напевно, десятки, якщо не сотні українських фільмів. Тому можу сказати, що з кожним роком їхня якість поліпшується, і вже не соромно радити ці фільми глядачам. І навіть не сумно дивитися їх на самоті вдома.

Чому це оцінка "4", а не "5"?

Та тому що, на жаль, не завжди члени комісії Держкіно обирають до свого списку для держфінансування ті фільми, які заслуговують на увагу. Можливо, треба більш системно аналізувати підхід до вибору цих стрічок, бо, на жаль, чимало вітчизняних фільмів, особливо історичних, - це наразі бутафорські історії, в яких немає життя, а є пафосні монологи з присмаком втомленої приреченості. Їх небагато, але вони є.

Найбільша іміджева поразка нашої кіногалузі в 2019-му - це конкурс на посаду голови Держкіно. Те, що відбулося навколо Юлії Сінкевич та її участі в конкурсі - це старі системні підходи, які застосовує нова влада до процесу обрання фахових людей на посаду. Я впевнена, що це найбільший привід для занепокоєння. Чому? Тому що майбутній голова Держкіно має визначати подальші реформи і розвиток кіновиробництва в цілому. Я би дуже хотіла, щоб на такій важливій посаді була Юлія Сінкевич. Більше того, Юлія не має політичного забарвлення і не належить до жодної політичної сили. І це величезний бонус для всіх кінематографістів.

Щодо художніх подій у 2019-му, то вдалих стрічок було чимало. Я впевнена: цей рік довів, що ми на порозі кінематографічного ренесансу. Насамперед у жанрі патріотичного кіно. Тільки подивіться, скільки таке кіно збирає в прокаті, і скільки людей його дивляться! Воєнна драма "Іловайськ 2014. Батальйон "Донбас", заснована на реальних історіях ветеранів-добровольців, - дуже якісна й потужна ідеологічна стрічка. І я дуже рада, що її подивилося так багато людей. Так само як і фільм Нарімана Алієва "Додому".

Більше того, ідеологічне кіно, пов'язане з війною, з нашою національною ідентичністю, - це каталізатор нашого духу і нашої боротьби на Сході країни.

Якщо говорити про мої власні уподобання в українському кіно, то можу виділити фільм "Додому" Нарімана Алієва і, безумовно, стрічку Антоніо Лукіча "Мої думки тихі".

Якщо говорити про першочергові крокі уряду та бізнесу задля того, аби кіногалузь іще більше пожвавити, аби проєкти - і касові, і авторські, і різножанрові - були результативнішими, то тут історія дуже складна... Адже не тільки комісія при Держкіно, а ціла система впливає на те, щоб та чи інша стрічка отримала фінансування. Якщо в мене і є претензії, то не до комісії та окремих її членів, а взагалі до форми обрання стрічок. Я це дуже відчула на прикладі стрічки "Я, Ніна", яка перемогла на пітчингу Держкіно, але фінансування довелося чекати дуже довго.

Я впевнена, що і міністр Володимир Бородянський, і новий голова Держкіно (коли його буде обрано) внесуть свої пропозиції щодо переформатування складу комісії та підходу в цілому. Але якби мене питали і я би щось радила, то, думаю, що треба урізноманітнити склад комісії, щоб він був насичений більшою кількістю молодих кінематографістів та експертів. Наприклад, система, що існує в Національній кінопремії "Золота дзиґа" від Української кіноакадемії - це дуже правильний підхід. Оскільки я входжу до кіноакадемії, то час від часу спостерігаю, як голосують люди різних поколінь, різних смаків, різних підходів. Мені здається, що ця різноманітність наближає нас до об'єктивності. Адже якщо склад комісії - це люди, які належать до одного умовного клубу смаків, виховання, підходу, прийняття сучасного кіно, то ми мало можемо говорити про об'єктивність. А коли це різноманітна в своїх підходах і смаках аудиторія, то ми охоплюємо більше людей, які визначають, хто перемагає чи не перемагає у пітчингах. І потім ми бачимо фітбеки від глядачів, які теж дуже різні і, відповідно, маємо більшу касу.

Що ще треба змінити в "кухні" фінансування державних фільмів? Скажу, що в цьому процесі панує така паперова кабала, що іноді мені здається, ніби ми граємо в гру "Останній герой". Цю бюрократію і цю силу-силенну паперів та звітів уже давно потрібно перевести в електронний вигляд.

Крім того, у нинішній системі мене дуже турбує відсутність фінансування промо і піар-історії фільмів. У нашій країні дуже мало програм про кіно, бо менеджмент телеканалів вважає такі програми нерейтинговими, хоча насправді вони такими й є. Я це вам кажу як людина, яка десять років робить програму про кіно. Тому має бути державне фінансування, окрема стаття до кожного фільму, що фінансується державою, у плані промо-продукту.

Адже якщо люди не дивляться відповідних програм чи не читають нішевих ресурсів, - вони й не знають, коли та чи інша стрічка виходить у прокат. Отже, на це треба звернути увагу.

В Україні нині відбулися тектонічні зсуви й зміни. Звісно, це зможе вплинути й на кіногалузь у 2020-му році. Але в зміні влади й підходів мене турбує одне - щоб було збережено незалежність очільника Держкіно і щоб не сталося так, що державний орган почав фінансувати за допомогою прихованих лобістських схем стрічки людей, які близькі до владних структур. Це моє найбільше занепокоєння на даний момент. Адже наша нинішня влада - це монобільшість у парламенті. Багато з них і сам президент - це близькі до культурної сфери люди...

Володимир Бородянський, який очолює Міністерство культури, молоді та спорту і якому підпорядковується Держкіно, - це людина фахова, зі знанням індустрії. Сподіваюся, що в цьому плані все буде врегульовано.

Ну і кошти, які виділялися на кіно в останні п'ять років, дозволили нам щомісяця бачити нову українську стрічку в прокаті. Українські фільми нині завойовують нагороди на різних кінофестивалях. Картина Васяновича "Атлантида" здобула цьогоріч приз у Венеції - це велика перемога всього нашого кіно

Але щоб кіногалузь успішно розвивалася, має бути створена податкова система, за якої бізнесмени хотіли би вкладати в кіно. Цим має займатися профільний орган, щоб люди бізнесу не боялися втратити гроші, вклавши їх у картину, успіх якої не завжди на 100% гарантований. Кіно - це лотерея, це як футбол. Ти можеш зробити якісну стрічку, але не потрапити у хвилю або лейтмотив часу. Тому тут усе треба прораховувати.

На які фільми я би зробила ставку в 2020 році? Дуже чекаю на стрічку "Довбуш" Олеся Саніна, тому що вже бачила кадри зі зйомок. А Сергій Михальчук, який її знімав, є одним з найкращих європейських операторів. Я бачила, як войовничо й талановито грає в цій стрічці пан Стрельніков. Актор у ролі Довбуша відкриється нам по-новому. Ну і Олесь Санін уже довів стрічкою "Поводир" свою майстерність, сколихнувши українців і зібравши в прокаті чималу суму. Також чекаю в прокаті на фільм "Атлантида" Валентина Васяновича, а ще - зйомок нашого фільму "Я, Ніна", який, упевнена, змінить життя онкохворих і ставлення українців до самих себе.

А задля того щоб наша кіногалузь вийшла на новий рівень результативності та успішності з європейським контекстом, потрібні угоди з європейськими кіностудіями, спрощена система оподаткування для тих, хто знімає в Україні. І тоді ми відкриємо двері для всього світу. В Україні чимало привабливих локацій, тому до нас приїжджали і Том Круз, і Арнольд Шварценеггер… Усі відомі виробники як американського, так і європейського продукту вже мають сталі локації в Східній Європі. Тому як тільки держава запевнить світовий кінематограф, що в Україні знімати вигідно, що все буде чесно, що в нас є низка компаній, отоді ми й будемо розвиватися і налагоджувати співпрацю активніше, ніж це є зараз.