У повітрі запахло антиутопією, українські режисери це пронюхали і, практично, одночасно випустили два антиутопічних проекти - виставу "Номери" за п'єсою Олега Сенцова та псевдодокументальний фільм "2020. Безлюдна країна".
Нижче "Нуля"
- А що передбачає порядковий номер твого героя, ця ж таки сімка? - запитую в актора Дмитра Олійника, який у прем'єрній виставі Тамари Трунової "Номери" грає одного із загадкових суб'єктів циркової "федерації".
- У нумерології сімка - одне з найбільш значущих чисел. Тобто щасливе число, яке неодмінно супроводжує удача.
- Але ж твоєму персонажеві не дуже пощастило в тому пекельному цирку з п'єси Сенцова?
- Так, однак коли говоримо про число, то воно передбачає мудрість, філософське ставлення до життя. Хоча справді в нашій виставі мій герой - ніби "недогерой", це інтровертне створіння, сповнене сумнівів, рефлексій. Це створіння нездатне переступити через свої страхи, комплекси. Цей персонаж - номер 7 - нездатний і навіть не мріє змінити систему, в якій він рабськи існує.
- А якщо фантазувати на тему долі цього ж таки загадкового номера, то якою, на твій погляд, вона могла б бути? І якою була до цього?
- Швидше за все, він із небуття з'явився і в небуття кане, так і не залишивши по собі на арені цього цирку нічого доброго й нічого цінного.
- Працюючи над виставою, штудіюючи п'єсу, в якому моменті, може навіть усупереч режисерові, ти сам відчуваєш кульмінацію?
- Для мене така кульмінація, коли номер 11 оголошує себе сином Нуля і пропонує на розгляд свою концепцію розвитку цирку, однак ніхто з інших номерів не хоче цього приймати.
- У такому разі, про що п'єса Сенцова - особисто для тебе?
- Про те, що в житті немає нічого ціннішого й важливішого за свободу. І вже коли ти сам створюєш якусь систему, коли почуваєшся в ній же гвинтиком, то й не нарікай, оскільки ти - заручник.
- До речі, хто, у твоєму особистому трактуванні, цей Нуль із Олегового тексту?
- Швидше за все, Нуль - уособлення вищої сили, такого собі Бога, придуманого самими номерами. В Тамариній виставі цей Нуль - творець цирку і творець своєї системи, яка дала збій, застаріла і буцім потребує "перезавантаження".
…Дмитру Олійнику - 28. У нього добрий десяток хороших театральних і кінопроектів. У театральних "Номерах", майже з двохмільйонним бюджетом, він справді грає одного з найбільш зворушливих і, якщо це дозволено говорити, "живих" образів у тому заданому режисерському світі, де всі мертві одне одному.
У такому самому світі, до речі, живе й не здається автор тексту - Олег Сенцов. 145 днів голодування, а ще невідомо, скільки наступних днів мужності. У 2011-му, коли його "Номери" з'явилися на світ, ніхто не передбачав, що текст стане пророчим. А вже через три роки, 2014-го, у Лефортово Сенцов вносив до п'єси правки і зрештою дав повну свободу авторам столичної вистави - продюсеру (Анна Паленчук), режисеру (Тамара Трунова).
Розвиваючи тему нумерології, зазначу, що й прем'єрну дату дівчата вочевидь вибрали невипадково. Сімка. 7 грудня. Сподіваючись, що цей день виявиться щасливим не тільки для вистави, а насамперед - для нього.
Отож про "Номери". Уже другий свій незалежний театральний проект (у 2018-му) Тамара Трунова потужно піднімає на тендітних жіночих плечах, створює навколо двох своїх постановок (перша в цій дилогії - "Погані дороги" за п'єсою Н.Ворожбит) помітне напружене, а то й нервове поле, як творче, так і інформаційне. Оскільки її "Номери" - це не тільки художня інтенція, а й гуманітарна акція: підтримати людину. На терезах нашого теперішнього скорбного буття друге інколи важливіше за перше.
Текст О.Сенцова - постапокаліптична, антиутопічна, нумерологічна драма абсурду. П'єса-схема, відкрита до зовнішнього вторгнення режисера, для якого в цьому тексті вдосталь повітря та творчих можливостей.
Ця ж п'єса - ніби з озиранням і в тоталітарне минуле, але ще, безумовно, і з тривожним інтуїтивним авторським поглядом у наше спільне майбутнє. Дванадцять безіменних фігурок (включно з Нулем) на шахівниці Сенцова - не дванадцять апостолів, а дванадцять маріонеток, підпорядкованих і надуманій вищій силі, і своїм внутрішнім рабським комплексам.
І якщо хтось, обманюючись, сприймає того ж таки Нуля (його гротескно подає Віталій Ажнов, перед виставою фланеруючи у фойє й заграючи з глядачами) як "головного", від якого щось залежить, - то це помилка. Оскільки і "нижче" Нуля теж є шкала цінностей. І вона, як відомо, мінусова - коли навіть із підвалу тобі коли-небудь хто-небудь постукає й командним голосом скаже: "А це ж ще не дно!"
Погодьтеся, ковзання по цій шкалі ми інколи спостерігаємо, і вже не один рік.
Тамара Трунова, взявши п'єсу-схему як керівництво до дії, на мій погляд, налаштовується не на інтелектуальну режисерську сухоребрість або а-ля філософську дидактичність, а бачить перед собою вона (постановник) жорстко задану, інколи навіть лобову, театралізацію драматургічної конструкції-матриці.
Режисер дивиться на свою виставу як на алегоричного перевертня, - мовляв, ви чекали повчальних або політологічних сценічних сентенцій-прозрінь-відозв, а нате - отримайте цирк!
Метафора старого цирку (хоча на "Сцені 6" він не такий уже й старий: усі клоуни одягнені в новісіньке) - не феллінівські алюзії, а натяк на перемогу ідіотизму на іншому фронті. Арена - замкнене коло - нескінченний біг. І повернення на круги свої.
Не заглиблюючись у діалоги п'єси, форма вистави пропонує самозаконсервовану й самовідтворювану систему, коли від порядку номерів, від додавання чи віднімання чисел, абсолютно нічого не залежить. Коли акторське "его" придушене не так внутрішніми сюжетними лещатами, як авторською формою. І на поверхні - не "цирк розваги", а якийсь сумний "цирк споглядання". У цій структурі гротескної антиутопії такий цирк ніколи не згорить, а клоуни в ньому житимуть вічно.
Виокремлювати в сумному цирку ефектні сольні циркові артистичні номери - марно й намагатися. Ці зовні яскраві, як пожежа в Африці, "Номери" насамперед передбачають деіндивідуалізацію й уніфікацію кожного килимового, тобто кожного номера. Щойно хтось із них спробує просочитися зі своїми людськими або навіть ліричними потугами за територію арени - зразу "бац" по голові! Тінь, знай своє місце.
За текстом, більш емоційні й інколи навіть зворушливі артистичні порухи - в нашого номера Сім (Дмитро Олійник), який чимось скидається на розгубленого П'єро, що загубив Мальвіну й опинився в дурці, де окопалися червоно-помаранчеві арлекіни.
І ще, мабуть, є чудова заявка на екзистенційне соло в номера Три, виконаного Вікторією Авдєєнко. Вона, за моїми спостереженнями, знайшла в Т.Труновій максимально рідного для себе режисера і від вистави до вистави демонструє потенціал по-справжньому великої акторки.
Взагалі, кастинг проекту - точний, навіть надміру прагматичний. Актори - як на підбір: Римма Зюбіна, Марія Заніборщ, Андрій Ісаєнко, Віталій Ажнов, Христина Синельник. І на сцені справді виникає той стан, коли кожен із них підпорядковується не тільки волі інфернального Нуля, а й насамперед - волі режисерки, яка розумно не прагне якось "вирізняти" своїх гравців, а також якось збагачувати або драматизувати (або героїзувати) маленькі безіменні світи різних номерних знаків.
Чого, власне, й не передбачає текст Сенцова. Бо його історія - саме про безіменні знаки, про маріонеток, які застрягли у своїх же мотузках. І навіть не важливо, де, - в цирку чи в іншому приміщенні.
До речі, помітний зв'язок сценічних часів, - у таких самих зовні отеатралених "Поганих дорогах" режисерка римує свій сценічний простір із божевільнею (обгородженою металевим парканом), а в "Номерах" уже навіть не рима, а удар межи очі - тоталітарна арена: без стін, без пут, без парканів.
Пригадується, в далекі часи, масово цитуючи "вождя світового пролетаріату", газетярі постійно відгризали фінал однієї його крилатості - "Найважливішими з мистецтв для нас є кіно і цирк". Отож цирк чомусь згодом обережно "відгризали", остерігаючись асоціацій із тими реаліями.
А тепер боятися нічого. Трагічний цирк живе, прогресує, інколи перемагає.
Однак повернімося до початку цитати - до мистецтва.
"2020"
- Олексію Васильовичу, а ви як потрапили в цей дивний фільм із "фантастичним" бюджетом, якого нашим бізнесменам не вистачило б навіть на сніданок у ресторані? - запитую народного артиста України Олексія Пєтухова, який у псевдодокументалці "2020. Безлюдна країна" режисера Корнія Грицюка грає вченого.
- Як я там опинився? Випадково. До мене підійшов хлопчик, назвався Корнієм. Каже, грошей немає, знімати хочу, чи не погодитеся на голому ентузіазмі? Я й погодився. Правда, перед цим попросив хоча б текст сценарію.
- І як сценарій?
- Перша версія сценарію здалася трохи ходульною й однозначною. Я не дуже розумів позицію свого героя. Тому й попросив його, Корнія, деякі речі посилити в тексті. Вже через три дні він з'явився до мене з новим сценарієм. І потім у мене був тільки один знімальний день, чесно кажучи, навіть не згадаю, де вони знайшли ту локацію для зйомок.
- У картині "2020" всі українці масово виїхали з країни, а ваш герой - один із восьми робінзонів - залишається на рідній землі. Отож хто він, цей ваш учений? І чому він першим не втік, якщо дуже розумний, а сидить і чекає невідомо чого?
- Ось і ми з Корнієм думали над цим питанням. Я сприймаю цього вченого як людину, котра роздвоєна. Одна його частина, його минуле, залишилася в СРСР, де колись учений був корисним і потрібним. А друга його частина - це думки про майбутнє, в якому він навряд чи себе бачить, однак він людина неспокійна й відчуває, що треба щось змінювати. Його хвилює ця ситуація - міграція в країні. Але він сам не може пристосуватися до нових викликів. Тому й залишається. Після сеансу в кінотеатрі "Київ" люди підходили до мене й казали: "А ми теж залишилися б в Україні, як і ваш герой, за будь-яких обставин!"
- А що все-таки, на ваш погляд, штовхає людей із країни? Чи тільки гроші, точніше - бажання їх заробити?
- Природно, і це теж. Бо важко жити, багатьом доводиться виживати. Адже є діти, великі сім'ї, не всі можуть знайти роботу. А хочеться не тільки багато грошей, а й комфорту, спокою. Молодим простіше, коли вони вивчать іноземні мови й виїдуть. А нашому поколінню важко. Кому й де ми потрібні?
…Олексію Пєтухову - 78. Він трохи прихворів цього тижня (дай Боже йому здоров'я), але бадьориться й поривається на сцену, він дуже любить свою виставу "Кін IV" на сцені театру імені Івана Франка і в жодному разі не хоче її пропускати. Його персонаж - той самий учений - з'являється у псевдодокументалці "2020. Безлюдна країна" всередині чорного кабінету і тоном великодосвідченого професора, лауреата різних премій, менторствує на тему минулого та майбутнього. Бідкаючись, що країна справді стала безлюдною, та як же можна залишати без нагляду такий рай на землі. І тут уже режисер, шляхом нескладного монтажу, подає на екрані пустельні красоти або розтрощені промислові об'єкти.
"2020", за деякими версіями, знятий лише за 10 тис. гривень. Режисерові - 27. Він філолог, навчався в Донецьку, живе в Києві. Кажуть, він послідовник творчих пошуків Олександра Шапіро, над проектами якого теж працював.
"2020", згідно із запаленим авторським баченням, - фатальний рік, який не за горами. Який може стати фатальним, оскільки після безвізу та інших відкритих євродоріг усі виїдуть. Авторські тривоги, певна річ, гіпертрофовані, хоча юнак тільки грає у свій жанр.
Проте, навіть поза жанром, згідно з офіційними даними, на сьогодні понад 8 мільйонів громадян України заробляють гроші за кордоном, і таких громадян лише більшатиме. Близько 30% українців хотіли б виїхати. А Інститут демографії, дивлячись трохи далі, ніж Корній, прогнозує, що на 2050-й в Україні може залишитися не більше 32 мільйонів жителів.
Ось така нумерологія.
Кіно Корнія Грицюка, про яке говорять у кулуарах і на яке пишуть серйозні рецензії, - однак кіно відвертого, хоча й жорсткого тролінгу. Це кіно відкритої хлоп'ячої провокації, задерикуватого епатажу. Структура картини "2020", якби її побачив, наприклад, Сергій Буковський, на погляд нормального кінопрофесіонала, може здатися кричущо нахабною й відверто учнівською. Зняли інтерв'ю, показали пейзаж, потім - інтер'єр, усе це склеїли "ПВА" - й відразу на міжнародний кінофестиваль, наприклад "Молодість" (шалена).
Тим часом юнак примудрився зібрати у своїй картині кількох серйозних професіоналів, а не безхатьків з окружної дороги. Серед професіоналів вирізняється не тільки народний артист України Олексій Пєтухов, а й відомий журналіст Андрій Куликов. Останньому доручена роль президента, який відчинив ворота в майбутнє і спустошив рідну країну.
Слід зазначити, що Куликов ставиться до цього проекту цілком серйозно, він максимально переконливо пропонує режисерові й глядачу образ добряка, мрійника, балакуна, євроінтегратора.
Тим часом сам режисер, глибоко досліджуючи порожнечу у своїй же картині, все-таки знаходить у ній й інших невиїзних аборигенів. Серед таких - згадуваний учений, а ще - чиновниця Олена (хранителька довідок у Держкомстаті), а ще - китаєць, який чекає земляків на нашій спорожнілій території. А ще - заблуканий донецький бойовик, що тиняється завулками в пошуках "ворогів". Як виявилося (у фільмі), виїхали не тільки "наші", виїхали й "їхні" (з "ДНР" у РФ), тому й на окупованій території теж безлюдно, а дурням ворогів треба шукати неодмінно.
Молодий режисер виправдовує свій проект жанром мок'юментарі. А це відомий жанр підробки, знущання, імітації документальності. Кінотеоретикам відомо, що цей жанр закріпився ще в середині ХХ століття як зла відповідь комерціоналізованому документальному кіно. Тобто мок'юментарі відповідало на комерційну документальну брехню - брехнею спеціально сконструйованою.
Так і тут: "2020" - сконструйована й гіперболізована псевдодокументальна брехня, яка...
І далі - після цих трьох глибокодумних крапок, мабуть, слід захистити режисера. Оскільки після картини в нього з'явилися і суворі, і справедливі критики, і відверті недоброзичливці, які попрікають доброго молодця в паплюженні нашої, так би мовити, дійсності.
Справді, а як інакше творити зухвалому молодому художнику, якщо не збуджувати, не дратувати, не провокувати? Виходячи бодай із прогнозів Інституту демографії або останніх соціологічних опитувань.
Мені здається, не дуже правильно прилаштовувати саме цю українську малобюджетну картину в структуру жирних західних стрічок такого самого жанру мок'юментарі, на який часто виділяють чималі бюджети.
Тут усе-таки кінематографічна чернетка, жвава проба пера, бюджетна бідність, яка інколи дорогого варта, оскільки - і екран це доводить - усе-таки є авторська щирість. І тривога. Ці риси значною мірою й виправдовують неохайність кіностилю, плутаність авторського почерку.
І часом ці ж кінематографічні вади обертаються - завдяки хитрості й щирості - на авторські чесноти. І якщо, пам'ятаючи класика, судити художника за законами, ним запропонованими, то саме цей художник - непідсудний. Він бачить крізь призму реальності "свою" антиутопію саме такою, якою вона й може бути. Не дай Боже, звісно. І в його погляді, безумовно, є лукава примруга, баламутне підморгування.
У цьому ж погляді - і правильний розрахунок на реакцію соціуму: ти дивись, хлопчисько зняв за середню українську зарплату аж ціле кіно - хронометражем 1 година 10 хвилин.
Тому й ставлення до цієї картини з мого боку - не тільки як до продукту мистецтва кіно (про це можна сперечатися), а як до соціально-публіцистичної акції, такого псевдо-документального перформансу, мета якого - збудження, роздратування, резонанс.
До речі, до двох різних прем'єрних "антиутопічних" проектів - театрального й кінематографічного - причетна одна продюсерка (Анна Паленчук). Можливо, вона щось знає?