Назва цієї статті - буквально процитоване спам-послання, що останнім часом регулярно надходить нам на електронну пошту. Це, мабуть, найвлучніша назва недуги, на яку сьогодні хворіє все наше суспільство. Але для українського книговидання, особливо його анемічної дитини - книжкових видань сучасної української літератури (в народі - СучУкрЛіт), ця модна зараза може мати фатальні наслідки. Зафіксувати основні симптоми недуги тяжко хворого і спробувати встановити діагноз - не найвеселіше заняття, але в цьому таки більший сенс, аніж робити те саме у процесі аутопсії.
Коли розмір значення не має
На пострадянському просторі книговидання досі вважається заняттям елітним, а причетність до нього - різновидом членства в таємній ложі. Уявлення про книговидання сповнене помилкових стереотипів і міфів, що їх залюбки підтримують самі гравці видавничого ринку. Авторів книжок і видавців нерідко сприймають мало не за месій, та вони й самі вряди-годи заявляють про це. Можливо, тому в загальному масиві виданих за часи незалежності книжок чималу частку становить «нєтлєнка» - творіння чиновників різних рівнів, від керівників районних податкових адміністрацій до президентів України. «Підігрівання» цих стереотипів надзвичайно вигідне «видавцям», які спеціалізуються на подібній продукції, - вона в більшості випадків добре оплачується, чиновництво змінюється досить часто, а месіями кортить бути всім...
Історія з «авторським гонораром» президента Януковича показала, що в Україні статус месії можна не лише купити, а й вигідно продати. Інша річ, що рівень компетентності причетних до цієї оборудки проФФесіоналів не витримує критики - Віктора Януковича вкотре банально підставила його ж «команда», але професійність ніколи не була сильною стороною челяді всіх наших президентів. І нема на те ради.
Набагато прикріше те, як відреагували на подію письменники і, особливо, видавці, які побачили в ній лише черговий привід «попіаритися» і завважили тільки суму авторського гонорару та його невідповідність ємності українського книжкового ринку...
Але ж проблема не в цьому. Читаємо базовий для українського видавця Закон України «Про авторське право і суміжні права»: «Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення». Тобто допоки твору не створено, не існує жодних матеріальних прав на нього, а те, чого не існує, нікому й належати не може. Таким чином, письменник Віктор Янукович не є власником прав на свої майбутні твори, допоки їх не написав. Отже, якщо відповідає дійсності інформація про те, що письменник Віктор Янукович підписав угоду про «передачу видавництву майнових прав на літературні твори, які будуть створені ним у майбутньому», і отримав за це гонорар (жодна зі сторін - ані письменник, ані видавець - поки що цього не заперечила), уже сам цей факт є важливішим, аніж сума угоди. Президент, котрий підписує договори, що порушують чинне законодавство, навряд чи має право називатися «гарантом». Якщо ж при цьому йому виплачено ще й якісь гроші, то маємо всі ознаки шахрайства - письменник продав видавництву те, що йому не належить, та хабарництва - отримання службовою особою грошових коштів НІ ЗА ЩО. Ці факти дають у руки опозиції, якщо ТАКА в Україні існує, достатні юридичні козирі - аж до можливості розпочати процедуру імпічменту.
А от сам розмір авторської винагороди в цьому разі жодного значення не має, тим більше що за певних умов його можна вважати цілком адекватним. І умови ці доволі прості: президент Віктор Янукович, попри сумнівні літературні та інші таланти, володіє певним обсягом ексклюзивної інформації, яка за умови достатнього рівня його відвертості та оформлення цієї інформації в якісний ТЕКСТ мемуарів (для цього існують професійні копірайтери - більшість колишніх президентів різних країн писала свої мемуари саме так) могла б зацікавити закордонних видавців, котрі платять за права достатньо, аби ще й заробити на цьому. Адже головним компонентом такого товару, як книжка, є насамперед якісний ТЕКСТ. Упевнені, що з відвертих спогадів президента Януковича якісний ТЕКСТ зробити можна, а от уже видані твори - переможці останньої «Коронації слова» - у цьому плані безнадійні.
І сьогоднішній стан українського книговидання багато в чому пояснюється саме тим, що гравці цього ринку відсунули на задній план зміст книжкової справи: створення, відбір та професійне опрацювання ТЕКСТУ. Натомість основні зусилля спрямовано на роздмухування інформаційних мильних бульбашок для привернення уваги до себе «красівих». У гонитві за кількістю панегіриків чи бодай згадувань у ЗМІ гравці видавничого ринку України неначе подуріли: автори, за першої ліпшої нагоди на рівному місці роздмухують навколо власних персон скандали або намагаються в найдешевший спосіб здобути популярність, критикуючи політиків; журналісти пишуть рецензії на книжки, навіть не читаючи їх; організатори літературних чи книжкових премій, рейтингів і конкурсів плодять цілі грона лавреатів, не беручи до уваги якості їхніх текстів; «маститі експерти» повністю втрачають свою репутацію вихваляючи бездарні творіння цих самих лавреатів... Важливо створити «шикарну раму» (байдуже, що вона тримається на «чесному слові» - головне, аби вигляд мала «красівий») - і «піпл повинен схавати» будь-яку базгранину, в цю раму видавцями заведену. А коли «піпл хавати» не хоче, згадують Остапа Бендера, якому фраза «заграница нам поможет» відкрила не один гаманець, і починають галасувати про...
...«Європейський прорив»
На жаль, реальні здобутки сучасної української літератури, писаної українською мовою, за кордоном вельми скромні. Навряд чи набереться бодай десяток романів, які були видані в солідних європейських видавництвах у доброму перекладі (!) та ще й сподобилися на більш-менш пристойну увагу тамтешнього читача (в сенсі кількості проданих книжок). Не кажучи вже про світову метрополію книговидання - Велику Британію: нам не вдалося знайти жодного такого прикладу. А так же ж хочеться!!!
Тому будь-яка поїздка українських видавців чи письменників за кордон, їхні зустрічі з діаспорою (у Франції, США чи й Великій Британії), видання неякісного перекладу в заштатному закордонному видавництві чи навіть приїзд в Україну одненького працівника закордонного видавництва зазвичай подаються учасниками «події» як черговий прорив вселенського масштабу і супроводжуються неймовірним потоком спаму.
Можна по-різному ставитися до творчості Юрія Андруховича, але коли він під час найбільшого у світі книжкового ярмарку доброю німецькою мовою читає свою «Московіаду» в центрі Франкфурта і ці читання транслює німецьке телебачення, а німці, які його слухають, помирають від сміху - це справді подія, що хоч якось підпадає під гасло «європейський прорив». Коли літературно-видавнича Україна в 2012 році була гідно представлена на книжковому ярмарку в Лейпцигу (передовсім завдяки спільним зусиллям президента Форуму видавців Олександри Коваль і куратора проекту з німецької сторони Мартіна Поллака, а також, гадаємо, не в останню чергу завдяки тому, що до цієї справи, на щастя, не мали стосунку наші чиновники) або коли група українських видавців 2011 року відвідала Осло та Париж для професійних зустрічей зі своїми закордонними колегами з метою переконати їх видавати переклади сучасної української літератури - це справді важливі події, хоча ще й не прорив.
А от коли ЗМІ під заголовком «Європейський прорив» публікують матеріали про презентацію виданої українським видавцем двомовної поетичної збірки Станіслава Бондаренка «Нічна розмова з Європою» у Спілці письменників України (що на Банковій...) - так і кортить процитувати Булгакова: «Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича - чи то образотворча сила його таланту, чи то цілковита необізнаність у питанні, з якого він писав...». Та Бог їм суддя, бо тут маємо справу із цілковитим нерозумінням змісту слова «прорив» і нестримним бажанням видати бажане за дійсне.
Звичайно, кожен має право задовольняти свої амбіції так, як йому до вподоби, - хтось для цього мусить зробити реальну справу, а когось улаштує похвала й за кепсько виконану роботу. Але за всіма каламутними потоками інформації про черговий «прорив» ховається серйозна проблема: останні кілька років принесли дуже мало справжніх літературних здобутків, які не соромно представити хоч українській, хоч європейській авдиторії. І ці здобутки, на жаль, мало помітні широкому загалу - письменники, котрі створюють справді якісні ТЕКСТИ, не женуться за скандальною славою.
І тут не йдеться лише про ексклюзивне чи «вічне». На наше переконання, написання якісного твору масової літератури (МЛ) вимагає значно вищого рівня володіння письменницьким ремеслом, аніж написання твору так званої високої, або елітарної, літератури (ЕЛ). На відміну від ЕЛ, де сюжетні нестиковки чи банальні авторські ляпи можна списати на авторський задум, у творі якісної МЛ повинно «грати» все до останнього гвинтика - всі рушниці повинні вистрелити, всі сюжетні лінії - мають бути доведені до логічного завершення, всі загадки - розгадані.
А якщо здмухнути інформаційну піну, побачимо що на наших «найродючіших у світі чорноземах» за роки незалежності виріс вельми скромний літературний урожай. І якраз там, де було найбільше галасу, диму та піни, плоди виросли геть неїстівні. Українці, хоч і звикли вже до китайського часнику, єгипетської картоплі та турецької суниці, ще сяк-так можуть споживати ці «літературні плоди», а от для розпещеного різноманіттям закордонного читача - вони геть нестравні.
Коли письменник починає витрачати сили й час на самопромоцію, бере участь у політичних розбірках або раптом, відчувши себе месією, всіляко пнеться, аби вся нація слухала його послання - він обов’язково заплатить за це якістю своєї творчості. Винятків не буває - ані для посередності, ані для генія. І нема на те ради - це фундаментальний закон Природи, такий самий, як закон збереження енергії. І сховати втрати від досвідченого читача неможливо.
У результаті в одному з прямих ефірів Радіо «ЕРА-FM» чуємо думку читачки: останні найбільш обговорювані прозові твори Оксани Забужко, Ліни Костенко, Марії Матіос та Василя Шкляра не будуть цікаві європейцям, бо вони «занадто публіцистичні, заполітизовані й містечкові»...
Не вступаючи в полеміку з читачкою щодо творчості цих письменників, доповнимо її думку щодо найдосвідченішої у позалітературній діяльності Оксани Забужко, котра справляє враження людини, для якої гонитва за інформаційним приводом є стилем, якщо не сенсом життя. За останні роки в Україні не було жодних хоч трішки помітних політичної події чи скандалу, яких би не прокоментувала чи не покритикувала пані Забужко, адже добре відомо, що це найдешевший спосіб здобути таку ж дешеву популярність. Її персональний сайт відкривається словами: «Перша і головна заповідь письменника: Не збреши» - хотілося б вірити, але не виходить. Не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти: її активна участь у кампанії «противсіх», насправді була кампанією «відомозакого». Та й поняття про порушення прав людини у пані Оксани вельми специфічні - вона вважає, що такими порушеннями в Україні є не судовий фарс, який влада влаштувала проти Юлії Тимошенко, а «дикий гуркіт і галас» під стінами Печерського суду. Нічого дивного, що від усіх її прозових творів так відгонить фальшю - проти фундаментальних законів Природи «не попреш». І нема на те ради.
Зрозуміло, що чимало молодих і не дуже письменників кинулися наздоганяти своїх «маститих» колег у виробництві інформаційного шумовиння, знехтувавши роботу над текстами. І в цьому їм останнім часом активно сприяють різноманітні конкурси, премії та рейтинги, особливо інформаційно розкручені.
«Кремація слова»
Кожна, навіть маргінальна, літературна премія, яких в Україні неймовірна кількість, вряди-годи відзначає справді якісні твори. Інколи це робиться свідомо - для створення собі іміджу престижної, інколи - через збіг обставин. Навіть у такій корупційній схемі, як присудження Шевченківської премії (щось подібне до тендера з державних закупівель товарів і послуг), часом трапляються приємні несподіванки, як, наприклад, відзначення чудового роману Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля».
В інформаційному плані найбільш розкрученим на сьогодні літературним конкурсом, безперечно, є «Коронація слова». Це, мабуть, єдиний літературний конкурс, про який чули всі українські письменники. Додаткову привабливість створюють грошова винагорода, майже гарантоване книжкове видання та увага ЗМІ. Сьогодні це єдиний український літературний конкурс, що має бодай якийсь вплив на тенденції у видавничому процесі. Але, на жаль, останнім часом він активно сприяє пониженню рівня якості СучУкрЛіту.
Далі говоритимемо лише про «романну» частину конкурсу, котрий розпочинався як конкурс романів у жанрах масової літератури (МЛ), а задекларованою його метою було наповнення книжкового ринку повноцінною, конкурентоспроможною українською
літературою.
У тих, хто не знає реального стану справ, може скластися враження, що «Коронація слова» і конкурс проводить, і книжки видає, і сама ж їх екранізує. Для них пояснюємо, що від самого початку і до сьогодні видання книжок та екранізація сценаріїв лавреатів - справа видавців та кіностудій. Вони робили це власним коштом і на власний ризик. «Коронація слова» до цього жодного стосунку не мала, крім того, що хотіла бачити логотипи «Коронації» та шоколаду «Корона» на виданих книжках.
Чому ж видавці погоджувалися ризикувати власними грошима, нерідко видаючи твори нікому не відомих авторів? Та тому, що організатори конкурсу зобов’язувалися забезпечити: кваліфікований відбір 10-20 найкращих з отриманих текстів; формування авторитетного журі конкурсу та організацію його роботи для визначення переможців; організацію та проведення церемонії нагородження переможців із врученням грошових призів лавреатам та інформаційну підтримку книжкових видань переможців конкурсу.
Такий розподіл обов’язків видається взаємовигідним. Та лише за умови, що обидві сторони дотримуватимуться взятих на себе зобов’язань.
З повною відповідальністю можемо стверджувати, що «Коронація слова», принаймні останні кілька років, не дотримується найпершого зі своїх зобов’язань - не забезпечує кваліфікованого відбору 20 найкращих рукописів, які надходять на конкурс. Про який конкурс узагалі йдеться, коли незрозуміло, як саме відбирають ту саму двадцятку? І чим займалися так звані експерти конкурсу, якщо 2010 року вони спромоглися подати на розгляд журі лише ОДИН справді достойний роман, а 2011 року - ЖОДНОГО! І поготів пікантна історія з тим ОДНИМ, який таки став переможцем конкурсу в 2010 році, - виявилося, що 2009 року цей роман уже подавали на конкурс (під іншим псевдо), але «експерти» його просто не помітили... А як пояснити, наприклад, той факт, що абсолютно графоманське творіння на 600 сторінок, яке в 2010 році отримало найнижчу оцінку членів журі, у 2011-му знову потрапляє до числа фіналістів, але має вже близько 1000 сторінок?
Наші твердження про відсутність кваліфікованого відбору рукописів на конкурсі «Коронація слова» базуються на власному професійному досвіді та отриманих статистичних даних - понад чотири тисячі уважно прочитаних рукописів романів і більш як 10 тисяч побіжно переглянутих романоподібних графоманських творінь за останні 14 років дозволяють стверджувати, що ці статистичні оцінки достатньо надійні. А вони такі: у будь-якому романному самопливі, залежно від року, є від двох до чотирьох відсотків якісних текстів.
Точної цифри рукописів романів, які надійшли на конкурс у 2010-2011 роках, організатори нам не озвучували, посилаючись на таємницю (оригінально, правда ж?), але на запитання «чи їх річна кількість перевищує 500?» відповіли ствердно. Базуючись на згаданих статистичних даних, можемо стверджувати: якщо на конкурс «Коронація слова» у 2010-2011 роках надходило лише 500 романів на рік, то щороку на розгляд журі можна було представити від 10 до 20 достойних текстів і, відповідно, - більше, якщо рукописів було понад 500. Нагадаємо, скільки якісних текстів отримало на розгляд журі: 2010 рік - 1, 2011 рік - 0. Без коментарів...
На «Коронації» завжди «дають» - тобто переможців визначають незалежно від рівня, ба навіть змістовності текстів. У результаті - першу премію конкурсу за 2011 рік у номінації «романи» отримала Вікторія Гранецька за яскраво бездарну «Мантру-Оману». Інші переможці були не менш «достойні». І це, мабуть, саме про них, запрошуючи письменників до участі в конкурсі 2012 року, ініціатор проекту Юрій Логуш сказав, що «Коронація слова» створює… нову хвилю української літератури... яка є... скарбом для майбутніх поколінь». - Як сильно і страшно!
Зазвичай журі конкурсів чи премій, організатори яких дбають про їхню репутацію та престижність, в разі недостатньо високого рівня претендентів, просто не присуджують перших чи других премій. Та коли під час засідання журі «Коронації» 2010 року ми запропонували не присуджувати ні другої, ні третьої премії, організатори конкурсу відповіли, що так не може бути, «давати» треба всім. Видно, щоб не зіпсувати «шикарну» церемонію нагородження...
2011 року брати участь у засіданні журі «Коронації» сенсу вже не було - серед 20 фіналістів ми не побачили жодного роману, заради якого варто витрачати час. Як члени журі, ми лише передали організаторам у письмовому вигляді свої висновки: «не рекомендуємо до друку жодного роману і пропонуємо не присуджувати бодай першої премії» - якась надія, якщо не на совість, то принаймні на розум іще жевріла. Таки «дали»... І тоді остаточно стало ясно, що справжньою рушійною силою конкурсу «Коронація слова» є марнославство його організаторів, справжньою метою - задоволення їхніх власних амбіцій, справжнім результатом - пониження рівня сучасної української літератури; а письменники, які виходять на подіум для нагородження, - лише чудовим тлом для фото в сімейний альбом Юрія та Тетяни Логуш.
Старий каламбур Олександра Ірванця про «Кремацію слова» виявився пророчим.
Те, що книжки - лавреати «Коронації - 2011» отримали низку схвальних рецензій у пресі, не дивує - щось, мабуть, було зроблено й на замовлення. Страшніше, що деякі з рецензій здаються щирими - мабуть, «Коронація» в тандемі з «Клубом сімейного дозвілля» (КСД) підготувала добрячий ґрунт, на якому навіть твори рівня Люко Дашвар (за визначенням КСД - «золотої авторки України») певна частина публіки вже сприймає як літературу. Не дивує й те, що ці самі книжки отримали й різко негативні відгуки як в Інтернеті, так і в ЗМІ - таке трапляється навіть із найкращими книжками.
Неприємно здивував лише панегірик Костянтина Родика «Коронація трендів» трьом бездарним романам - лавреатам останньої «Коронації» («Україна молода», 02.11.2011), що, на жаль, демонструє: пан Родик, котрий багато років претендував на звання «української книжкової совісті», або втратив літературний смак і кваліфікацію, або почав писати «чего изволите-с». У кожному з випадків маємо втрату найціннішого, на що може претендувати справжній експерт, - репутації. Як власної, так і очолюваного ним рейтингу «Книжка року».
Привид Stella Artois
І нарешті коротко про тих, хто випускає у світ книжкові видання СучУкрЛіту - українських і не дуже видавців. Повнометражний «портрет» українського видавця виходить за рамки цієї статті - його написання потребує окремого дослідження та достовірних статистичних даних, якими сьогодні в Україні, на жаль, не володіє ніхто.
В усьому світі найповнішу інформацію про стан видавничої галузі мають професійні об’єднання видавців, вони ж займаються врегулюванням загальногалузевих проблем, що їх не в змозі розв’язати видавці самотужки, лобіюванням інтересів галузі на всіх рівнях та її захистом від безумства влади (природа чиновника в усіх країнах однакова). Проте в Україні нічого подібного немає - така маргінальна організація, як Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів (УАВК) ані за принципами своєї діяльності, ані за професійними ознаками цієї функції виконувати не може. Навіть «загугливши» УАВК, ви насамперед знайдете інформацію про зовсім іншу, справді професійну, УАВК - Українську асоціацію виробників картоплі... Але, окрім професійності, УАВК (не картопляна) має серйозні проблеми етичного й морального плану, через які вона не може розв’язувати жодних реальних проблем книговидання, - асоціація, котра не дає публічних оцінок аморальним вчинкам членів свого «цеху» або діям державних чиновників навіть найвищого рангу, що шкодять галузі, ніколи не матиме ані належної репутації, ані поваги професіоналів, ані представників влади. Тому українські видавці змушені, кожен самостійно, вирішувати свої проблеми, включно з аналізом ринку, для подальшого планування своїх дій.
Найбільшу кількість титулів у сегменті СучУкрЛіту сьогодні продукує «Фоліо», а найбільші наклади має КСД. Зауважимо, що обидва - доволі свіжі гравці на ниві СучУкрЛіту. «Фоліо» почало системно розробляти цю тему з 2004 року, а КСД - лише з 2006-го. В обох СучУкрЛіт за обсягами продажів (у грошовому еквіваленті) - тематика маргінальна. У «Фоліо» - близько 5%, у КСД, мабуть, і одного не набереться, але цей маргінес приносить їм щонайменше 90% «інформаційного вихлопу». І тут нічого дивного - лише художня література несе емоційний заряд, дає людям змогу разом з її героями переживати різні ситуації, плакати чи сміятися... Саме тому вона цікава найширшому колу читачів, а оскільки автори цих творів - наші співвітчизники, до яких можна доторкнутися, то й для ЗМІ.
Чому ж тоді «Фоліо» і, особливо, КСД видають так мало якісної МЛ (про ЕЛ тут не йдеться)? На це є кілька причин.
Перша. Якість творів МЛ, з огляду на відсоток, який ця література займає в їхньому грошовому обороті, дуже мало впливає на їхній фінансовий стан, і саме через те, що у «Фоліо» цей відсоток вищий, воно частіше, ніж КС видає щось пристойне.
Друга. Для того щоб знайти якісний текст МЛ, треба побудувати систему жорсткого відбору з величезного «самопливу» рукописів, адже в цьому потоці - лише 2-4% якісних текстів. Побудова й утримання такої системи - річ непроста й недешева. Тому великі видавництва, в яких художньої літератури в каталозі - мізерний відсоток, не вважають за доцільне витрачатися на неї, а в малих видавництв, які спеціалізуються на художній літературі, роль експерта зазвичай виконує головний редактор. У світовій книжковій метрополії - Великій Британії - роль експертів виконують літературні агенти, бо тамтешні видавці практично не приймають рукописів від авторів. Це, до речі, примушує британських літературних агентів пропонувати видавцям лише доопрацьовані тексти - запропонуйте видавцям кілька разів якусь «лабуду», і ваших пропозицій більше ніколи не розглядатимуть.
Третя. З огляду на другу причину, і «Фоліо», і КСД у своєму виборі творів МЛ якоюсь мірою орієнтуються на пресу та «Коронацію» - і директор «Фоліо» Олександр Красовицький, і головний редактор КСД Світлана Скляр уже кілька років поспіль є членами журі цього конкурсу. Але, як уже йшлося, на пресу взагалі орієнтуватися не варто, а «Коронація», як правило, пропонує видавцям те, що «хтось уже їв». Та якщо пан Красовицький перечитує всі твори-фіналісти, то пані Скляр - навряд чи. Принаймні 2010 року на засіданні журі вона відверто заявила, що не читала більшості з них, мовляв, на те в неї є «бабушки», які читають, а потім діляться з нею своїми враженнями. Мабуть, у цьому разі було б чесніше передати членство в журі саме тим «бабушкам»...
Але якщо і для «Фоліо», і для КСД навіть видання літературної «лабуди» є некритичним, оскільки становить мізерний відсоток у їхніх каталогах, то для видавців, які спеціалізуються на виданні сучасної української літератури, це може виявитися «смертельним номером».
Наприклад, те, що видавництво «Нора-друк», яке стартувало низкою доволі пристойних творів МЛ, зараз підбирає геть неїстівні крихти зі «столу» «Коронації» вже після КСД і «Фоліо», можна пояснити або втратою смаку, або якимись додатковими вигодами, які це видавництво отримує від конкурсу. Можливо, одна з них - дозвіл покопирсатися в рукописах, які не дійшли до фіналу, - там гарантовано знайдеться щось значно «смачніше» від того, чим було сервіровано «фінальний стіл». Але навіть це не пояснює тієї запопадливості, з якою директор цього видавництва Елеонора Сімонова співає дифірамби «Коронації».
І вже геть дивно виглядає видання лауреата «Коронації-2011» видавництвом «Ярославів Вал». Так, Михайло Бриних - справді талановитий письменник і журналіст, але його «Хліб з хрящами» - написана «лівою ногою проточернетка» повісті. Добре знаючи Михайла, дуже сумніваємося, що остаточний текст, котрий увійшов до книжки, кардинально відрізняється від рукопису, який нам довелося прочитати, а вдруге жувати ці хрящі бажання не виникає. А те, що цей твір став лідером кварталу «ЛітАкцент року», свідчить, що вибирати не було з чого, і в СучУкрЛіті маємо справжню «кризу жанру».
І спеціально для видавців, котрі вважають книжки МЛ товаром масового вжитку і сподіваються засобами сучасного маркетингу зробити на цьому бізнес, економлячи на ЗМІСТІ, коротко переповімо історію злету й падіння пива Stella Artois у Великій Британії. Її розповів британський «пивний» експерт Піт Браун у своїй книжці «Зустрінемось у пабі. Історія пивної культури». «Стелла» вийшла на цей ринок іще 1937 року. Та лише наприкінці XX століття, передовсім завдяки дотриманню власниками бренда високих стандартів якості, це пиво зробилося у Британії культовим. Воно поклало на лопатки всі бренди у своєму секторі. Мільйони шанувальників пива вважали «Стеллу» своїм вибором номер один, ознакою гарного смаку та індивідуальності. І тут... власники бренда вирішили: настав слушний момент для скорочення видатків. До 2008 року вони вилучили або замінили на дешевші аналоги всі інгредієнти (ЗМІСТ) та істотно знизили ціну продукту. В результаті продажі Stella Artois у Британії не просто впали - це була катастрофа...
То невже все так безнадійно? Упевнені - ні. Українці, як і раніше, пишуть дуже багато, з’являються нові видавництва, які, сподіваємося, будуть вимогливішими до текстів, та й деякі старі гравці ще мають порох у порохівницях. Окрім того, в Україні є ще кілька видавців з незаплямованою репутацією. Це видавці... дитячої літератури. Але, на жаль, далеко не всі.
Так, навряд чи варто очікувати чогось цікавого від видавництва «Грані-Т». Стартувавши як видавництво дитячої літератури і маючи у своєму розпорядженні твори-діаманти Катерини Паньо, з яких можна робити світові бестселери, це видавництво буквально «напихає» свій каталог різножанровою літературою дуже різної якості (включно з літературою для дорослих), інколи занадто недбало ставлячись до редакційного опрацювання текстів і дуже захоплюючись колекціонуванням різноманітних «бантиків», тобто нагород та відзнак (навіть державних).
Якби ми оглядали весь видавничий ринок, то як ідеальні назвали б лише два видавництва: ідеальна модель «незалежного та успішного українського видавця» - «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»; ідеальна модель «успішного українського видавця, який є складовою частиною міжнародної групи і при цьому не втрачає власного обличчя» - «Махаон-Україна». Видавничою домінантою обох є дитяча література, але, певно, бажання розвиватися за рахунок завоювання нових секторів книжкового ринку сприяло тому, що вони починають експериментувати з літературою для дорослих. Тим більше що багато так званих дорослих творів спокійно можуть читати підлітки від 12 років. Поки що - це лише обережні експерименти. Але при входженні на нову «територію» обережність необхідна.
Так, «Махаон-Україна» пробує зробити це в секторі перекладної літератури - але твори Марка Леві (всесвітньо відомого та екранізованого в Голлівуді) чи Януша Вишневського (неймовірно популярного в Польщі) завше будуть для українців менш цікаві, ніж якісні твори масової літератури українського автора, навіть нікому не відомого.
Іван Малкович експериментує в ширших рамках - від перекладних Гашека, Кафки та Марґеріт Дюрас до Валерія Шевчука і, на жаль, посереднього Тараса Антиповича.
Крім того, і «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», і «Махаон-Україна» не переймаються близькістю до «державного корита» - вони зорієнтовані передовсім на кінцевого споживача, який голосує за їхні книжки власними грошима, а отже, й на якість.
Скидається на те, що в майбутньому саме від видавців дитячої літератури, які поставили на якість, слід очікувати справжнього прориву на «дорослу» територію. Недарма ж в усьому світі ринок дитячої книжки, попри всі страхи з електронними читалками, зростає. Та й в Україні це найбільш стабільний і динамічний сегмент книговидання.