22 травня у Каннах завершився 69-й кінофестиваль. Він запам'ятається напрочуд сильною програмою і напрочуд дивними рішеннями журі.
Судді під головуванням австралійця Джорджа Міллера віддали перевагу соціальному кіно, практично повністю проігнорувавши справжні шедеври, які не дуже часто трапляються навіть на фестивалях такого рівня, як Канни.
Канни, що завжди обстоювали ставлення до кіно як до насамперед мистецтва, через рішення журі ризикують стати ще одним фестивалем "соціалки".
"Золота пальмова гілка" дісталася британцю Кену Лоучу за картину "Я, Деніел Блейк".
Тепер британський режисер увійшов до клубу обраних. У його активі - дві "Золоті пальмові гілки". Добрий фільм, проте сьогодні вже трохи застарілий і тематикою, і стилістикою. Візьмімо чудові акторські роботи, які могли би бути відзначені, - вони тримають високий рівень, але фільм у цілому на тлі тих, які брали участь у конкурсі, значно програє і через старомодність художньої мови, і через невідповідність тим викликам, які ставить перед соціальним кіно сьогодення (тут варто згадати хоча б торішнього переможця "Діпан" Жака Одіяра, який таки зумів бути актуальним). Особливо прикро, що кіно, хоч і хороше, але вчорашнього дня, обирає той фестиваль, який завжди визначав, яким буде кіно дня завтрашнього.
Гран-прі отримав наймолодший учасник конкурсу, 27-річний Ксав'є Долан за стрічку "Це всього лише кінець світу".
Долан упевнено піднімається канськими сходами, з рясними слізьми приймаючи кожну нагороду (цього року він отримав також і приз екуменічного журі). Можливо, то було концепцією журі - розділити два головних призи між юним бунтівником та поважним ветераном.
Що стосується Долана, то він зняв талановите і свіже кіно, якому заважає стати шедевром егоцентризм автора: щоб він не знімав, він з'ясовує лише власні родинні стосунки.
А ось які проблеми з'ясовує Андреа Арнольд в "Американська любка", взагалі невідомо. Як і не зрозуміло, що спонукало журі віддати приз одному з найслабших фільмів програми. Плутане роуд-муві з численними сюжетними натяжками освистали майже так само голосно, як і "Персонального покупця" Олів'є Ассаяса. Може, призом за найкращу режисуру журі хотіло компенсувати свист і тупіт, що супроводжували прем'єру картини.
До того ж Ассаяс розділив приз із блискучим Крістіаном Мунджіу, чий "Бакалавр" легко міг би претендувати й на "золото".
Важко було знайти у конкурсній програми два таких несхожих між собою фільми, як "Персональний покупець" і "Бакалавр": відверто провальна картина Ассаяса та досконалий фільм Мунджіу. Ще одне рішення журі, логіку якого важко збагнути.
Така сама ситуація і з вартим уваги та нагород "Клієнтом" Асгара Фархаді. Його приз за сценарій видається цілком логічним, а ось виконавець головної ролі Шахаб Хоссейні як найкращий актор фестивалю виглядає, щонайменше, дивно.
Не менш дивним видається й приз за найкращу жіночу роль для Жаклін Хосе з картини "Maма Roзa" Бріянте Мендоси. Так, безперечно, роль свою Жаклін Хосе веде бездоганно. Її приз був би цілком нормально сприйнятий, якби не наявність у конкурсі видатних акторських робіт Ізабель Юппер ("Вона") та Соні Брага ("Водолій"). Та й фільм Мендоси загалом заслуговує вищої нагороди.
Отож, найкращі фільми отримали лише другорядні нагороди. А ось такі видатні роботи як "Патерсон" Джима Джармуша, "Ма Лут" Брюно Дюмона та "Тоні Ердман" Марен Аде взагалі залишились непоміченими.
Нинішнього року рівень журі Каннського фестивалю виявився значно нижчим, ніж рівень його конкурсантів. Ну справді, режисерський рівень Міллера та Джармуша навряд чи можна вважати ну хоч би одного порядку. А яким чином Ванесса Параді може оцінити сміливий кінематографічний експеримент і новаторську художню мову Дюмона?
Наступний фестиваль буде ювілейним, 70-тим. Чи зможуть організатори перестати догоджати телевізійній картинці і знайти тих, хто матиме і право, і бекграунд, аби оцінювати роботи найкращих режисерів світу?