Гороскопно-астрологічна манія, що накривала наших співвітчизників років двадцять тому, вже майже відступила, та все ж ми ще не забуваємо відзначати, рік якої тварини, «за китайським календарем», настає. Дехто навіть у курсі, що не першого січня. І все ж не завадить розпочати книжковий рік із чогось літературно-тигрового. Або дотичного до сімейства котячих, обов’язково хижого. Наприклад, із гепарда, котрий перетворився на леопарда, але це нічого не змінило, як і заповідав автор на прізвище, що нині міцно асоціюється з островом у Середземному морі, регулярно поповнюваним черговими хвилями біженців, — Лампедуза.
Джузеппе Томазі ді Лампедуза (1896–1957), 11-й у списку князів де Лампедуза (які з XVI й до середини XIX століття справді володіли цим маленьким островом між Тунісом та Сицилією, причому ближче до африканського берега), ввійшов у світову літературу своїм єдиним романом, знайденим дружиною в паперах покійного чоловіка вкупі з кількома рукописами оповідань і опублікованим уже після смерті автора. Роман під назвою Il Gattopardo став відомим у перекладі як «Леопард», особливо після екранізації 1963-го самим Лукіно Вісконті (головні ролі зіграли Берт Ланкастер, Ален Делон та Клаудія Кардінале). Епічне кінополотно на дві з половиною години, з ключовою сценою аристократичного балу завдовжки 51 хвилина, хоч і має титул «однієї з вершин світового кіномистецтва», під силу не кожному кіноману. Натомість сам роман — невеличка книжка менш ніж 200 сторінок. І, що тішить, принаймні тричі видавався українською — у 1985-му, 2009-му та 2010 роках, під назвою «Гепард».
Щодо назви перекладачі так і не дійшли консенсусу. На одному з італознавчих ресурсів можна знайти таке пояснення цим зоологічним труднощам перекладу: «gattopardo — це зовсім не гепард, для якого в італійській мові є своє слово — ghepardo. Gattopardo — це сервал, або оцелот, зовсім уже мало відома публіці тварина. За задумом, назва роману «Леопард» значно точніша, а в англомовному світі і роман перекладається виключно як Leopard, і сам його автор отримав епітет «останній леопард». Понад те, прийомний син письменника, Джоаккіно Ланца Томазі, відзначав, що gattopardo на сицилійському діалекті — це саме леопард. Крапку в закріпленні назви плямистого хижака в перекладі поставила назва вищезгаданої екранізації.
Не дуже широкому колу українських читачів, думаю, буде цікаво зануритися у світ розпеченої Сицилії 1860-х («майже двісті днів прямовисного сонця над нашими головами; літо довге й похмуре, як російська зима, але важче за будь-яку зиму…»), на черговому етапі процесу під мелодійною назвою «рісорджименто», тобто відродження. Висадка славетної тисячі бійців Гарібальді на Сицилію мала стати основою роману — через оптику телескопа головного героя, дона Фабріціо, князя Саліна, представника вимираючої аристократії. Розуміючи, що молода й нахабна буржуазія неминуче посуне стару аристократію, її яскравий представник, глава роду, котрий має на геральдичному щиті зображення Леопарда (чи Гепарда? — залишмо це на розсуд читача), знаходить спокій для душі в заняттях астрономією, та не лише нею (скаржачись на зашореність власної дружини — «В мене від неї семеро дітей, а я ні разу не бачив її без сорочки», — князь регулярно відвідує в інших містах жінок значно розкутішої вдачі).
Історія «осені патріарха-аристократа», прототипом якого був прадід автора, восьмий із князів ді Лампедуза, Джуліо Фабріціо Томазі, що почалася із входження Королівства обох Сицилій до об’єднаної Італії й завершилася встановленням у країні нового ладу, з відгалуженнями у вигляді історії успіху його улюбленого племінника чи історії розпачу його відданого душпастиря отця Пірроне, і ляже в сім розділів роману. А чи виправдана була наріжна його сентенція, задекларована на самому початку словами, звісно ж, ще міцного Леопарда, коли радикальні історичні зміни на сонній, випеченій сонцем Сицилії тільки починалися: «Для того, щоб усе залишилося по-старому, треба, щоб усе спочатку змінилося», — вирішувати читачеві.
Усі статті Олега Супруненка читайте тут.