У Парижі, в Українському культурному центрі, представлений арт-проект "Ефект хризаліди". Його автори - 8 відомих українських художниць, які працюють у різних напрямах мистецтва: живопис, фешн, фото-арт, дизайн, мультимедіа. На думку Ірени Карпи (вона не тільки письменниця, а й перший секретар посольства України у Франції з питань культури), такі міжнародні арт-проекти майже неможливо реалізувати тільки коштом держави.
В "Ефекті хризаліди" 8 українських жінок об'єдналися заради актуальної гендерної проблеми - зміни соціальних ролей чоловіка і жінки. Того, що вважається сьогодні загальносвітовим соціальним феноменом.
Однак куратори проекту - Оксана Шевченко й Анастасія Білецька - підійшли до цієї проблеми з цікавого боку. З допомогою створених спеціально для виставки оригінальних об'єктів наочно демонструється непорушний "закон природи": жодні обставини не можуть змінити жіночу сутність і вбити потребу в красі.
Отже, у головному залі Українського культурного центру - жіноча енергія виходить назовні. І проявляється з допомогою різних творчих технік - від давнього ремесла витинанки і "бабусиного" плетіння - до фото-арту, дизайнерських об'єктів, ультрасучасного фешн та відеоінсталяцій.
Здавалося б, чим можна вразити бувалу паризьку публіку? Але українським мисткиням це вдається.
В одному просторі гармонійно об'єдналися роботи, створені такими різними авторами, в різних техніках і стилях. "Руки-Ножиці" Дарія Альошкіна, відома художниця-мисткиня зі Львова, вразила сприйнятливих французів гігантськими триметровими ажурними витинанками. Такого тут справді ніколи не бачили, і гості відкриття дивувалися, дізнавшись, що цій техніці багато сотень років, - так сучасно й "по-французькому" виглядали роботи.
Дизайнерка Олена Шабалтас, як птаха-ткачик, перетворила п'ять кілометрів пряжі у "плетену" інсталяцію, довівши, що плетіння може бути сучасною художньою технікою, а не бабусиним ремеслом. До речі, Олена вже третій рік поспіль бере участь в одній із найбільших і найпрестижніших виставок дизайну Maison&Objet, що проходить цими днями в Парижі.
Витончений фото-арт Дар'ї Балової, "райський" живопис Ольги Селіщевої, роботи харків'янки Інни Педан, що зсувають простір і свідомість своїми об'єктами "високого дизайну". Відео-інсталяції студії Atmasfera 360, фешн-об'єкти від Єлизавети Волосовської та ательє kozakivski - кожен елемент експозиції заслужено привернув пильну увагу відвідувачів арт-проекту. Підкреслю, що, на щастя, є підтримка цього проекту і з боку французької компанії MAЇNO.
- В Україну я приїхав ще 1996-го, працював тут, потім повернувся до Парижа, - каже Олександр Старинський, директор компанії, корінний парижанин у третьому поколінні. - Але події на Майдані мене вразили: адже барикади і прагнення до свободи - це так характерно для парижан! Я став знову активно цікавитися Україною, і з'явилося бажання вивчити українську мову. Став учити українську мову, читати українські книжки, захопився українською літературою - досі цей інтерес не згас. Тепер я приїжджаю в Україну майже щомісяця, реалізовую різні проекти. Один з них пов'язаний із культурою - це проект перекладу сучасної української літератури. Хочу, щоб французький читач мав можливість знайомитися з творами сучасних українських письменників. До речі, зараз ми працюємо над перекладом книжки Олега Сенцова, яку сподіваємося представити на Книжковому салоні в березні цього року в Парижі.
- Чим вас приваблює український дизайн і арт? Чому він вам здається перспективним для Європи?
- Відчуваю, який великий креативний потенціал має сучасна Україна. Недавно відвідав виставку в "Арсеналі" і був вражений свіжістю й цікавістю ідей та якістю речей, побачених там. І я хочу цю красу, ці ідеї продемонструвати у Франції. Так виникнув задум проекту "МАЙНО", завдяки якому планую серйозно просувати український предметний дизайн у Франції, і в перспективі - на ринку Європи.
Я відчуваю і розумію, яка цікава, багата й потужна українська культура. По-перше, вона дуже старовинна й вирізняється певною особливою м'якістю, яскравою креативністю, стилем. По-друге, вона має такі елементи, які є тільки у вас. Наприклад, візерунки, що використовуються у вишивці. Коли бачиш вишиванку, одразу розумієш, що це саме українська вишивка. На мою думку, є багато цікавого, що можна показати європейцям. Також завдяки проекту "Ефект Хризаліди" я познайомився з іще одним унікальним мистецтвом - вишивки, яке Париж побачив уперше.
Мені здається, вишивка може бути так само упізнавана в Європі та світі й асоціюватися саме з Україною, як, наприклад, мистецтво орігамі асоціюється з японською культурою. Вишивка має дуже міцну і яскраву українську ідентичність. І може бути широко використана в сучасному дизайні та мистецтві.
***
- Багато відвідувачів дуже тепло реагують на цей арт-проект, особливо на характерні українські речі, - каже Ірена Карпа, перший секретар посольства України у Франції з питань культури. - І майже неможливо реалізовувати такі проекти за державні гроші. По-перше, коштів на це, як завжди, немає. По-друге, діє постанова 102, згідно з якою, коли ми витрачаємо гроші на імідж держави, ми не маємо - увага! - "права використовувати їх на авіаквитки та поселення художників".
Але як можна реалізовувати культурну дипломатію, не привозячи сюди живих людей, котрі роблять щось прогресивне? Як влаштовувати виставки, майстер-класи?
Неможливо проводити культурну діяльність, спираючись лише на досягнення діаспори. Якщо є кошти на просування іміджу України за кордоном, то робити це треба реалістично.
Я за те, щоб митець не був голодним. Щоб він міг продавати свої твори - хорошим людям. Чим більше українських предметів житиме в паризьких будинках, тим більше особисто я буду щаслива, і це буде дуже добрим результатом культурної інтеграції.
Нині готується багато спільних проектів - участь України у Книжковому салоні в Парижі, пленер у Нормандії українських художників у художній резиденції "Замок мистецтв", яку відкрила колишня киянка Олена Місталь - директор Української паризької школи, готуємо участь українських дизайнерів у Тижні дизайну в Парижі у вересні 2017-го - і багато чого ще.
Але, на жаль, наша система є прямим нащадком радянської. І щоразу, коли наштовхуєшся на повну байдужність і нерозуміння - "а навіщо взагалі такі проекти?", "яка роль культурної дипломатії?" - стає гірко. Важко, коли й так непрості обставини ще більше штучно ускладнюються