UA / RU
Підтримати ZN.ua

Інопланетянин. Еймунтас Някрошюс: "Режисери посіли занадто важливе місце в мистецтві…"

Зовні Еймунтас Някрошюс нагадує інопланетянина. У нього незвичайні дивні очі в цяточку - коли в них дивишся, здається, що розглядаєш у телескоп сузір'я Кассіопеї...

Автор: Валентина Серикова

Зовні Еймунтас Някрошюс нагадує інопланетянина. У нього незвичайні дивні очі в цяточку - коли в них дивишся, здається, що розглядаєш у телескоп сузір'я Кассіопеї. Гадаю, його театр не випадково називається Meno Fortas. У цій "обмовці за Фрейдом" під ім'ям недосяжного Форту Някрошюс зашифрував сам себе.

Някрошюс у театральному світі - майже канонізований міф і визнаний геній. Його грандіозне визнання (яке щороку зростає в геометричній прогресії) саме по собі феномен. У добу тотального "піару" Някрошюс не те що пальцем не поворухнув на благо власного імені, а робить усе навпаки. Він виражений інтроверт - закритий, потайний, небагатослівний. Представник Скорпіонів, котрий ніколи не знімає обладунків на людях. Легше, напевно, накладним нігтем розкрити сейф швейцарського банку, ніж розкочегарити його на інтерв'ю. Сказати, що "великий литовець" небалакучий і дуже неохоче йде на контакти - це гранично м'яко охарактеризувати рівень його замкнутості й самодостатності. Наприкінці нашого півторагодинного інтерв'ю для "ДТ" він стомлено констатував: "У житті ще так довго не розмовляв".

- Еймунтасе, ви багато подорожуєте по світу зі своїм театром і добре знаєте театральну ситуацію. Чи визнаєте ви якесь місто - наприклад, Москву, де вас особливо люблять, - театральною столицею?

- Мабуть, про це треба говорити обережно, бо кожна країна вважає, що її столиця - найактивніша й найрозвиненіша. І важко сказати, хто насправді тут перший. Берлін - теж активне театральне місто, Лондон і Париж не менш театральні. Тут, очевидно, немає сенсу визначати, хто посідає перше місце, а хто - друге чи третє. Просто є хороші театральні міста, а є - не дуже. І, природно, Москва належить до перших.

- А Вільнюс до них належить?

- Відверто кажучи, ні. По-перше, це невеличке місто, і в нас немає того глядача, який ходив у театр 15-20 років тому. На його місце прийшло нове покоління, якому цікаві зовсім інші якості. До драматичного театру вони ставляться не те щоб прохолодно, але це таке споживацьке ставлення. Тенденція очевидна, і рік у рік лише поглиблюється. Але, думаю, тут не можна звинувачувати глядача. Мабуть, просто такий час. Його треба прийняти й набратися терпіння. Може, він і далі так розвиватиметься, і це стане нормою.

- І ви з таким незворушним спокоєм готові це прийняти?

- Ну, а що тут такого? Якщо раніше якась людина мала мобільний телефон, він здавався дуже важливим, це було щось виняткове, а тепер стало нормою. Але досі ним усі граються й не можуть дати спокій цьому диву. Життя вносить свої корективи скрізь, якщо їх не враховувати, у тебе буде порожній зал. Але потрібен баланс. І режисер повинен його знайти, зробивши невеликий поклін у бік публіки. Ми вдома граємо всього 15 спектаклів на рік. По-перше, ми багато виступаємо за кордоном, беремо участь у фестивалях, а по-друге, у Вільнюсі хороший глядач, однак прем'єра збирає повний зал тільки півтора разу. Не більше. Тих, хто по-справжньому розуміє театральне мистецтво, не так багато.

- Наскільки я знаю, ваш театр фінансується не лише державою, а й спонсорами. У чому їхній інтерес, крім естетичного?

- Спонсорів у Литві в нас немає. Ми одержуємо маленьку дотацію від міністерства культури на постановку, а гроші переважно дають закордонні спонсори.

- Це ваші особисті контакти?

- У мене особистих контактів немає. Але вони є у дирекції, адміністрації, менеджерів, котрі займаються цією сферою.

- Це зрозуміло. Але спонсори, очевидно, дають гроші під ваше ім'я?

- Можливо.

- Та що ж ви так скромничаєте!

- Не скромничаю, але особисто я спонсорів не знаю, це не мої друзі. Ось, наприклад, одна зі схем, за якою ми працюємо: котресь із європейських міст допомагає нам випустити прем'єру, а ми потім туди їдемо й граємо спектакль, повертаючи таким чином позику. Важко перерахувати всіх, із ким ми співпрацюємо, бо щоразу з'являються нові партнери, але, звісно, є й старі, перевірені - у Німеччині, Італії, Португалії, Іспанії, Росії. Тож від держави наш театр мало залежить. Швидше, ми не змогли б існувати без спонсорів за кордоном.

- З одного боку, ви художник із великої літери, а з іншого - досить досвідчений керівник, якщо взяти до уваги, що з 1980 року були директором Вільнюського молодіжного театру...

- Я ним ніколи не був.

- Ось і вір після цього "достовірним" даним з Інтернету.

- Усі чомусь думають, що я був якимось начальником. Але я ніколи не обіймав посад ні головного режисера, ні директора. Всі інші були головними, а я - ні. Правда, один або навіть кілька разів мені пропонували очолити Академічний театр у Вільнюсі, надходили пропозиції з інших міст. Але… (тривала пауза) мені це не потрібно. У "Мено Фортас" теж є адміністрація, дирекція - тобто керують інші. Вони знають свою професію, я - свою. Журналісти самі призначають мені посади. Напевно, моє ім'я передбачає, що я автоматично маю бути якимось начальником. Звичайно, приємно бути керівником, мати свій кабінет. Але це й губить, породжує страх втрати. Мені все це не потрібне, я не боюся нічого втратити.

- Це одне з можливих пояснень, а інше, напевно, в тому, що ви не дуже й прагнули розтрачатися на роздачу наказів?

- Так, я ледача людина (сміється). Займатися паперами, телефонувати, вести документацію - у цьому я не розуміюся і гадаю, у мене це не вийшло б. Я довіряю своїм людям, і це абсолютна довіра. Не знаю, що вони роблять, як планують справи, але в результаті мені кажуть: "Ми поїдемо в Італію. Або в Португалію". Я погоджуюся: "Гаразд".

- А наскільки збігається те, що кажуть про вас удома, з високими епітетами, які звучать на вашу адресу в Москві і на Заході? Чи немає місця пророку у своїй батьківщині?

- Ну чому? На батьківщині є люди, яких я шаную, і вони мене - теж. Але є й такі, хто мене просто ненавидить.

- Навіть так?

- Звичайно. Все як скрізь. Я вважаю, що це нормально. І на Заході, і вдома до мене по-різному ставляться. У когось від самої моєї присутності вже волосся стає дибки. Не знаю, чому в них така реакція. Може, тому, що я в жодних колах не кручуся? У мене вузьке коло знайомих, і я не хочу підтримувати добрі стосунки заради якоїсь вигоди. Якщо мені хтось не подобається - то не подобається.

- І ви не можете цього приховати?

- Ну так, на моєму обличчі все написано, і це, напевно, якось передається "адресатові".

- А що ви відчуваєте, коли чуєте на свою адресу таке слово, як "геній", "великий"?

- Ну, це нісенітниця. Дуже незручно таке слухати. Це те ж саме, якби баскетболістові, чий зріст 2.20, сказали: "Який ти великий"! Людина захоче від цих слів присісти, щоб не здаватися такою великою. Це комплімент із знаком "мінус". Не знаю, мені здається, що з такими словами треба поводитися дуже обережно. Принаймні мені неприємно їх чути.

- І заздалегідь передбачені цими почестями очікування, напевно, гнітять? Мовляв, коли ти такий великий - підтверджуй це щоразу якимось немислимим результатом.

- Можливо. Хоча це не має значення, коли знаєш себе і свою професію. Але я не вважаю режисуру вкрай фундаментальною чи значимою. Вона взагалі ніби й не професія взагалі. Ми всього лише "перекладачі" текстів мовою сцени - не більше й не менше. Вважаю, що режисери посіли занадто важливе місце в мистецтві, і це, мабуть, неправильно. Все-таки справжні творці - у літературі, живописі, музиці. А ми лише робимо з усього цього мікси.

- Дивно від вас таке чути. Може, змішати ці складові й отримати результат, теж достойний називатися мистецтвом, - ще складніше?

- Але це все-таки не чисте мистецтво. А я особисто завжди віддаю перевагу чистому мистецтву. Якщо це література - то літературі, якщо поезія - то поезії, якщо музика - то музиці. І вони чисто-чисто тримають лінію, а тут у нас усе купою.

- Проте ви займаєтеся режисурою, а не віршуванням. Професія ця штучна й не дуже поширена. Чому і як вона вас покликала?

- Не хочу довго пояснювати, але я в цій сфері випадкова людина. Трапилося так, що я опинився в театральному середовищі. Хоча ніколи про нього не думав і в молодості не мріяв про театр. Те, що я тепер тут перебуваю, для мене як сон. І хоча цей випадок визначив мою долю, в юності я хотів займатися зовсім іншою справою, але не вийшло.

- А як на ваш вибір уплинула сім'я?

- Ніяк. Не можна сказати, що наша сім'я була дуже міцною. Мама жива досі, а батько помер. Нас двоє у батьків - я й сестра. У нас практикувалося суворе виховання і так далі. Для рідних було несподіванкою, що я опинився в театрі, - не цього вони від мене чекали. Але сталося так, що я їх здивував. Не знаю, чи пишаються мої близькі мною, напевно, нормально сприймають. Вони не з тих, хто тямить у цій сфері, і не мають до театру жодного стосунку. Мої батьки - звичайні люди, я виріс у селі, закінчив школу в маленькому містечку, де всього населення - тисяча осіб. У Литві є релігійний центр Шилува, схожий на острів Брама або Ченстохово в Польщі. Це і є моя батьківщина. Містечко невеличке, але його постійно навідують прочани, тому що, за легендою, там явилася Діва Марія.

- Скільки вам було, коли ви поїхали вступати в ГІТІС?

- Не пам'ятаю точно, 22 чи 23 роки.

- А чим був заповнений час до цього?

- Переказувати власну біографію мені не дуже цікаво. Не тому, що я якийсь примхливий, просто я взагалі не схильний багато розмовляти. Нехай цей відтинок залишається порожнім - вважатимемо, що це так. І жодної інтриги тут немає. Можливо, десь щось про мене написано, але я за цим зовсім не стежу: не збираю статей і взагалі жодної інформації про себе. У мене вдома ви нічого не знайдете. Ну, може, кілька рецензій десь лежать. І то лише тому, що випадково завалялися. Мої сини і дружина можуть підтвердити, що ми нічого не збираємо з публікацій.

- А ви знали, до кого на курс їдете вступати, чи теж довірили вибір учителя випадкові?

- Ні, я не знав, хто тоді набирав курс, і поїхав навмання. І потрапив на курс до Андрія Олександровича Гончарова.

- Як на вас як на режисера вплинули навчання і вчитель?

- Спочатку дуже сильно. Потім, звичайно, коли вже певний час провчився, виникали якісь розбіжності з майстром, навіть конфліктні ситуації. Щось таке відбувалося років через два. А потім знову все залагодилося. Напевно, він зрозумів, що жодним чином мене не змінить.

- Що вас треба приймати як даність?

- Можливо. Потім ми підтримували з Андрієм Олександровичем чудові стосунки багато років, до самої його смерті. Мені довелося з ним чимало спілкуватися. Він був дуже хорошою людиною. Хоча бувало, багато кричав, мав трохи вибуховий темперамент. Може, він просто не показував того, що в ньому було хорошого, сповна й частіше виявляв інший бік свого характеру, щоб його не вважали недостатньо сильним. Але це був природжений вельможа, у кращому значенні слова.

- А хто ще з ваших однокурсників досяг вершин у професії?

- З однокурсників лише Воронцов, по-моєму, працює в театрі, в інших долі склалися по-різному: хто викладає, хто якісь посади обіймає. Але режисурою не займаються.

- А чому ви назвали свій театр "Мено Фортас"? Хто придумав цю назву?

- Я придумав. "Фортас" - означає "фортеця", і я спирався, загалом, на перше значення цього слова. Це, знаєте, як останній бастіон. Адже фортеця створена для захисту, а не для нападу - так? Ось така функція.

- І яке ж мистецтво ваш театр захищає?

- Насамперед - самі себе. Якби назвали себе легіонерами, тоді була б інша річ. Може, й не треба було таку назву давати... придумати іншу - простішу. Може, взагалі залишити без назви. Але на документах для реєстрації треба ж було щось писати - графа є. І я не довго думаючи за півхвилини написав "Мено Фортас". Це була імпровізація.

- Еймунтасе, а наскільки глибоко ви відчуваєте свою долю?

- Я знаю, що доля є, і вона майже все визначає. Я вірю в неї, й іноді, коли розумію, що саме так повинно статися, - не шукаю виходу. Відчуваю, що все одно буде те, що має статися. Може, це фаталізмом називається?

- А звідки у вас саме таке відчуття долі?

- У кожної людини так, не лише в мене. Хтось, може, й намагається діяти, але коли йдеться про знаки долі, особливо нічого не зміниш. Хіба якісь окремі дрібниці. Найбільше, що можна, - кинути палити.

- Проте ви й цього не зробили? (Упродовж розмови Някрошюс викурив кілька сигарет.)

- Ні, не кинув. Не виходить. Хотів, але навіть це занадто для мене. Я це, звичайно, жартома кажу.

- Отже, з гумором у вас усе гаразд? У вас на нього добрий слух?

- Може, я його й чую, але сам не вмію жартувати, не можу нічого розповісти смішного. Навіть жодного анекдоту не знаю. Буває, десь почую анекдот, і він мені так сподобається, але через кілька хвилини я все одно його забуваю.

- А що ви вважаєте опорними точками долі?

- Треба дотримуватися правил, законів.

- Які вони у вашому трактуванні?

- Немає законів для всіх. Я вірю в закони природи, у їх гармонію. Напевно, важливо зберегти в собі ті відчуття і ставлення до життя, які у тебе були в дитинстві, і те, про що ти мріяв маленьким. Потім, коли подорослішаєш, теж про щось мрієш, фантазуєш, думаєш. І чим більше ти зберігаєш ці мрії (може, я різко сказав - "закони"), тим ясніше відчуваєш свій напрям, свій "вітер". Якщо підеш до північного - тебе обпікатиме, і ти відвертатимешся. Східний вітер зовсім інший, він подарує свіжість і прохолоду. Здається, я заплутався в образах...

- Ви говорите дуже важливі речі, напевно думали про це, і неодноразово.

- Звісно. Але коли треба формулювати, це в мене погано виходить. Відвик говорити російською мовою, ось коли кілька днів попрактикуєш - потім усе добре виходить.

- Ваше життя складалося більш-менш благополучно, чи були й важкі часи?

- Важких часів не бракувало. Життя йшло не дуже гладко, були й страшні котловани. Напевно, так і мало бути. Не хочу подробиць, але, щоб не здалося, що в мене все виходило тільки гарно - все вгору та вгору, скажу, що були й великі падіння, не обов'язково пов'язані з професією. Не можу сказати, що мене це загартувало. Головне - що не зламало. Я навчився говорити: "Усе минає".

- Прямо напис із персня царя Соломона: "Усе мине. Мине і це". Що ж у цьому минущому потоці важливе для вас?

- Діти, звичайно, - це найголовніше. Внуків у мене поки що немає, сини мої ще молоді. І, зрозуміло, сім'я - це теж "форт".

- Що ви ще до цього переліку внесли? Чому не називаєте театр?

- Без театру можна жити, а без сім'ї, близьких, рідних і хороших друзів - не можна. Думаю, без театру я б обійшовся.

- У вашому театрі лише службові стосунки, чи в ньому закладено принцип сім'ї?

- Я не прибічник цього напряму. Скільки разів чув, що театр - це сім'я або театр - це храм... Коли таке кажуть, мені трохи соромно стає за ці високі слова. Вони майже такі ж пафосні, як у Чехова фінальний монолог Соні в "Дяді Вані": "Мы услышим ангелов. Мы увидим все небо в алмазах и увидим, как все зло земное потонет в милосердии"... Треба бути дуже обережним із присудженням театрові таких титулів. У нас у "Мено Фортас" жодних сімейних стосунків ніколи не було й тепер немає. І коли в державному театрі працював, дотримувався таких самих правил. Я намагаюся дотримуватися дистанції. Щоб не затримуватися довше, ніж належить, на роботі (сміється). Прийшов вчасно, відпрацював і пішов.

- Отже, ви не любитель акторських посиденьок?

- Ну, у молодості, може, й любив, але теж дотримувався дистанції. Тоді стосунки виходять набагато чистішими й більш совісними. Менше розчарувань буває, менше зрад. А якщо вони все-таки трапляються, немає спустошливих переживань.

- А чи багато є людей, стосовно котрих ви дистанції у своєму житті не витримуєте?

- Дуже мало. Лише кілька людей. Це найближчі родичі.

- Ваш син Маріус - архітектор за освітою, але працює як сценограф. Ваш вплив?

- Він буде архітектором. Маріус поки що не встиг щось зробити у своїй професії, недавно закінчив архітектурний інститут у Вільнюсі. Але як сценограф зробив декорації до кількох наших спектаклів. З одного боку, батько синові завжди хоче не те щоб допомогти, але дати якійсь поштовх. А з іншого... Він зовсім інакше думає і тримає себе.

- Але це ж, напевно, і добре?

- Та ось не знаю. Річ у тому, що чужому можна зробити якісь зауваження, а із сином це інакше виходить. Я його не жалію, однак отримую "заряд" назад. Не можу йому сказати: "Чому ти спізнився на п'ять хвилин?" Точніше, я кажу. Але він це пропускає повз вуха. Подумаєш, батько сказав, нічого страшного.

- А для сім'ї Маріус устиг зробити щось корисне як архітектор?

- Не знаю. Він устиг одружитися. По-моєму, він не любить театр і не хоче з ним пов'язувати своє життя, хоча в нього непогано виходить працювати для сцени. Він щось зробив, подивився - і не можна сказати, що дуже запалився. Немає гарантії, що він вчинить так, як я кажу, але він теж із дистанцією дивиться на театр.

- А чим займається другий син?

- Він недавно закінчив школу і вступив на економічний. Напевно, росте майбутній бухгалтер. Хоч хтось навчиться рахувати. Розв'язує якісь серйозні задачі з алгебри і математики.

- А для вас гроші цікавіші як філософська чи як практична субстанція?

- Знаєте, я про гроші ніколи не чув і не читав нічого щирого. По-моєму, в них є щось демонічне.

- Не без того. Але іноді вони слугують і добрим справам.

- Звісно. Проте якщо говоритимеш лише так - не матимеш рації. І якщо підтримуватимеш іншу версію - теж виявишся неправий. У грошах є щось вислизаюче. Мабуть, як є, так нехай і буде. Але я знаю, що для того, аби щось робити в цьому житті, створювати, треба бути трошки голодним - не в буквальному значенні, звісно. Я давно дотримуюся цієї думки. Вважаю, що людині не обов'язково мати палац або якийсь неймовірний автомобіль. Ці дорогі речі нічого їй не дають. Вони байдужі. Тепер такий контраст наростає: ти бачиш - в одних стільки грошей, що вони не знають, як ними розпорядитися, а інші - взагалі їх не мають. Розшарування жахливе, яке порушує всякий баланс. І ті, у кого їх багато, мріють: як добре було без грошей, тому що великі гроші створюють великі проблеми. А бідні мріють, щоб вони нарешті з'явилися. Нерівномірно ця енергія по колу йде. Ой, треба запитати економіста! Там, очевидно, є якась логіка.

- З допомогою цієї енергії на матеріальному рівні відбувається "обмін речовин": ти щось одержуєш, розраховуючись грішми. Ось ви на що останнім часом витрачали гроші із задоволенням?

- (Розгубленість, тривала пауза, спроба пригадати.) Пам'ятаю, щось купив, але вже забув що. Напевно, якась дурниця, непотрібна річ. Чорт його знає, що це було. Я взагалі сам нечасто щось купую і магазинів не відвідую. Ось моя запальничка - дуже приємна мені річ (у руках весь час крутить Zippo). Їй уже п'ять чи шість років. Без неї я - як жінка без помади.

- Ви недавно поставили другий спектакль у Большому театрі - оперу "Діти Розенталя" на музику Десятникова і лібрето Сорокіна. Як вам працюється з найбільш "чистим" із мистецтв - музикою?

- Це бездоганний розрахунок, та ж таки алгебра. Але скільки в ній емоцій! Мені дуже подобається її дисципліна. Маю на увазі внутрішню організацію музики. Такти, темпи, половини - все так бездоганно організоване. Хоча я сам не розумію, як це зробити. Вважаю, що композитори - дуже розумні люди. Композиції режисери повинні вчитися у композиторів, тому що стосовно цього в них голови набагато кращі, ніж у режисерів. Я завжди з повагою і з білою заздрістю дивлюся, як вони творять. Що ж до опери Десятникова - факт, що я її поставив у Большому театрі, а далі нехай інші оцінюють.

- Еймунтасе, ви ставили Верді в Італії, в оперному театрі Флоренції. Як пристосувалися до італійського темпераменту?

- Нормально, я вважаю. Якщо є що сказати, тоді до тебе ставляться з повагою. Темперамент тут стоїть на останньому місці. Я навіть не замислювався над такими речами. Якщо розумна людина - я не помічаю її темпераменту, а стежу за її думками, культурою.

- А наскільки для вас важливий талант у людині?

- Ну, звичайно, перед талантом завжди треба схиляти голову. Але талант можна виховати. Так-так. Про себе сказати не можу, однак мені довелося працювати з людьми, котрі його в собі виховали і стали великими митцями.

- Кого з корифеїв сучасного театру ви знаєте особисто?

- Та майже всіх. Але не можу сказати, що підтримую з кимсь приятельські стосунки. Знаю і Штайна, і Стуруа, виходимо іноді разом на сцену на якихось фестивалях, розкланюємося. Мені важко зав'язувати з кимось дружбу, але я з повагою ставлюся до того, що вони роблять.

- Якби у вас була можливість не працювати, що б ви робили і безплатно, просто для власного задоволення?

- Палив і пив би (сміється).

- Ну, ви з такими захопленнями довго не протягнули б.

- А чорт із ним, скільки протягнув би, стільки й було б. Але якесь задоволення в цих порожніх заняттях є. І пити - задоволення, і курити - задоволення, і так далі - три крапки. Це мій гумор. Не обов'язково ставити якусь мету. Звичайно, було б банально й мало скидалося б на правду, якби я сказав - читав, читав і читав би. Навіть якби сказав, що спав, спав і спав би - й це звучало б не зовсім правдиво. А ось у те, що пив би й палив, - багато хто повірить.

- Вам де більше подобається жити: на землі чи в місті?

- На землі, звісно. Я давно вже живу в місті, але, пригадую, коли оселився у Вільнюсі, зрозумів, що приїхав сюди як у гуртожиток - на короткий термін. Поживу тут і поїду. Так і буде, напевно. Поки що я нічого не починаю, але розмірковую про це. Хочу повернутися на батьківщину. Вільнюс мені не рідний, тут я не корінний житель, а тимчасово мешкаю. І завжди відчуваю, що просто приїхав у якесь місто, з якого рано чи пізно захочу виїхати.

- Ви хочете замкнути таким чином коло - повернутися до тих самих занять, до того самого способу життя?

- Можливо, якщо буде здоров'я. Звідки прийшов - туди й повертайся. Для людини це нормально. І для собаки теж. У мене були собаки.

- А з кіньми вмієте поводитися?

- У молодості, звичайно, вмів. І верхи їздив, і на возі. А тепер, років п'ять тому, сів на коня - і відчув, що не те.

- Ви "не те" чи кінь "не те"?

- Я не те (сміється). Вже відскакав.

- Олексій Петренко одного разу розповідав, що ви на репетиції "Вишневого саду" обмінювалися враженнями, як пасли якусь худобу в дитинстві.

- Можливо. Господарство в нас було чимале, воно є й досі. І, природно, я в дитинстві вмів робити всю роботу на землі. Тепер, звичайно, навички втратив. А мама досі живе в Шилуві.

- А як ставиться до ідеї переселення ваша дружина, що як вона буде приголомшена вашим рішенням?

- Не думаю. Тоді вона сама не говорила б про це.

- В одному вашому інтерв'ю, яке мені вдалося знайти в Інтернеті, ви сказали, що в Бога не вірите, але, розмовляючи з вами, ніяк не збагну, як таке може бути.

- Це неможливо, я нічого такого не казав. Якщо це десь написано, то це неправда. Не може такого бути. Це або комп'ютерна помилка, або неправильний переклад.

- А вам потрібен для зв'язку з Богом посередник, наприклад церква?

- Якщо вона є - отже, потрібна. Рідко, кілька разів на рік, я ходжу до церкви. Думаю, якщо на Землі взагалі щось існує - то не просто так, усе має своє призначення. Всі ми залежимо одне від одного на цій планеті.

- У вас, очевидно, розвинута інтуїція?

- Не знаю, на вазі ж її не зважиш. Я думаю, що це найголовніше з почуттів, які дано людині для розуміння життя. Наприклад, мене передчуття ніколи не підводить. Це як нюх, інстинкт.

- Одного разу ви сказали, що все життя ставите спектакль про одне й те саме. Який смисловий лейтмотив він має?

- Коли людина дозріває, голос у неї вже не змінюється. Її можна впізнати за голосом і через 50 років. "Профіль" людини теж не змінюється, у кожного з нас є якісь особисті константи. І якщо у творчості ти почнеш стрибати - це буде марною суєтою. Тому не змінюй свого голосу, тримайся своєї лінії і свого напрямку. Одні йдуть проти вітру, інші пристосовуються до життя, хочуть, щоб вітер віяв у спину. А мені подобається, коли вітер в обличчя. Так свіжіше йти.

Досьє

Еймунтас Някрошюс, режисер, художній керівник театру "Мено Фортас". Народився 21 листопада 1952 р. у Жемайтії, на хуторі Шилува, у селянській сім'ї. У 1978 р. закінчив ГІТІС ім. Луначарського в Москві. Повернувшись у Литву, працював у Державному молодіжному театрі Вільнюса. 1991 р. став почесним президентом міжнародного театрального фестивалю LIFE. 1998 року створив театр "Мено Фортас". Володар багатьох престижних нагород: кількох премій "Золота маска", премії фестивалю "Балтійський дім", ордена Гедимінаса третього ступеня, Державних премій СРСР, Литви і Росії, премії Таорміни за "Нову європейську театральну реальність", премії UBU за "Найкращий зарубіжний спектакль", міжнародної премії ім.К.Станіславського "За видатний внесок у світове театральне мистецтво". У 1992 р. визнаний "Найкращим режисером Європи". Поставив усі основні п'єси Шекспіра і Чехова. Одружений, має двох синів.

7-8 квітня, на запрошення ТМ "Столетов", театр Еймунтаса Някрошюса "Мено Фортас" покаже на сцені Театру ім. І.Франка спектакль "Отелло".