Зросле фінансування вітчизняної кіногалузі автоматично покладає на цю галузь певні очікування. Насамперед - кількісного стрибка кіновиробництва, який має призвести до омріяної роками якості.
Кількість не змусила на себе чекати. Вдячні кінематографісти відразу взялися діагностувати проблеми улюбленої держави - виключно з бажання допомогти їй із цими проблемами розібратися.
Усім тим, хто стурбований відродженням українського кінематографа, унікальну можливість надав недавній Одеський кінофестиваль. Оцініть: нон-стопом одразу 18 нових вітчизняних фільмів! Їх відібрали в Український національний конкурс із 90 (!) картин, знятих за 2011-2012 роки. Більшість конкурсних стрічок створені молодими кінематографістами, які не заморочуються поетично-риторичними думами «чому я не сокіл, чому не літаю?», а ставлять запитання руба.
…Член журі національного конкурсу француз Любомир Госейко (його батьки родом з України) чистою українською поскаржився: «Жодного з відзначених журі фільмів не знято українською мовою!».
Вітчизняні фільми, «не зняті українською», свідчать про… якісні зрушення в українському кіно?
Можливо, український кінематограф просто вийшов зі студійних декорацій, у яких багато років мусувалися мазохістські історичні рефлексії? Він вийшов на вулиці - і заговорив мовою вулиці…
Український кінематограф почав апробовувати антропоцентричну модель. У центрі режисерської уваги опинилася «проста людина». З традиційними проблемами її внутрішнього світу і з актуальними «мерзотами» її соціального життя.
Сталася «еволюція». Українці, позбавлені в СРСР права «писати й малювати» свою історію відверто правдоподібними фарбами, після 1991-го допалися до свободи самовираження й активно заходилися кінодосліджувати своє історичне минуле.
За такі дослідження нація повинна братися з однією метою: з’ясувати, що ж у минулому вона, нація, зробила не так, якщо прийшла до такого невтішного сьогодення?
Але тут українці якось збилися з курсу. Бо в результаті «досліджень» дедалі більше доходили висновку, що історія в них така тяжка вийшла через те, що їм у кожному столітті постійно хтось гидив, а вони начебто й ні при чому.
На тому й порішили.
Після тяжких розбірок із минулим обов’язково має відбутися перехід до роздумів про сьогодення. І от сталося.
Фільм «Звичайна справа» Валентина Васяновича відзначено спеціальною згадкою міжнародного журі Одеського фестивалю саме «За крок до відродження українського кіно».
«Звичайна справа» - звичайна історія звичайної людини. У сорок років вона вирішила «обнулитися» й почати все спочатку. Але нічого в неї не вийшло. Бо забракло сил для того, що Ліна Костенко називає «найвищим умінням почати з початку - життя, розуміння, дорогу, себе». Й утішного формулювання міжнародного журі Васянович удостоївся саме за те, що зняв історію універсальну.
Для остаточної перемоги над «темними силами», які гальмують відродження українського кіно, фільму Васяновича забракло дещиці. Буквально дрібниці. Того самого, чого бракує практично всім українським фільмам, включаючи історичні полотна: вправної акторської гри. Чи то актори в нас із майстерністю не в злагоді, чи то режисери не вміють із ними працювати?..
І навіть безперечно обдарований і пластичний Віталій Лінецький у «Звичайній справі» не показав дива перевтілення студента, котрий старанно промовляє текст у дипломному спектаклі, у повнокровного героя (так само, як і в іншому конкурсному фільмі - короткометражці Алана Бадоєва «Ревнощі», де Лінецький грав героя-коханця).
Українські актори не навчилися на екрані жити. Вони поки що старанно грають. Напевно, через це у фаворитах конкурсних змагань і опинилися картини, в яких задіяно артистів-аматорів. (Хоча найкращим конкурсним українським фільмом в Одесі визнали все-таки твір, зіграний професіоналами, - «Чемпіони з підворіття» Ахтема Сейтаблаєва з Олексієм Горбуновим у головній ролі.)
Цей фільм про чоловіка, котрий живе в моторошному районі серед деградуючих людей. Діти виїхали за кордон, дружина від безвиході повісилася. За сюжетом чоловік убиває маленьку дівчинку - під коментар сусідки-бабусі: «І правильно, Колю! Виросла б - або б…ю стала б, або на базарі торгувала б».
Ну так, чорнуха. А реальна доля Оксани Макар - не чорнуха?
«Ангел смерті» - одна з короткометражок альманаху «Україно, гудбай!», виробництво якого повністю ще не завершено (продюсери - Володимир Тихий, Ігор Савиченко, Денис Іванов). Головна ідея альманаху - відповісти на запитання, чому молодь так навально залишає Україну? Показати життя, яке виштовхує наше майбутнє з рідної країни. Докричатися до тих, від кого це залежить: в Україні не тільки страшно жити, а й страшно помирати, бо коли людина і за життя в цій країні не становить цінності, то після смерті з нею й поготів церемонитися нічого («Без ГМО» Лариси Артюгіної).
Коло замкнулося. Висновки, зроблені в результаті історичних кінорефлексій - ознака інфантилізму. Старшому кінопоколінню так і не вдалося його подолати. Молоді - частково - змогли. Вони зробили правильні висновки: більше, ніж ми самі гидимо собі, на своїй землі, нам не гидив ніхто й ніколи. Оголений біль, що пронизує практично всі нові українські фільми молодих кінематографістів, свідчить про те, що комусь наша країна ще справді «болить».
На запитання, який наступний фільм молоді режисери хотіли б зняти, Альона Алимова відповіла: «Хотілося б зняти короткометражку для альманаху «Україно, хелло!».