"Хіт" книжкових продажів цього літа - роман Жана-Крістофа Гранже "Кайкен". Співвітчизники знають цього французького автора. Одного з сучасних королів детективно-пригодницького жанру. "Багряні ріки", "Поле лелек", "Братерство каменя", "Чорна лінія", "Ті, що присягнули пітьмі" та деякі інші його книжки у нас популярні. А "портрет" Гранже окремі читачі розміщують в одній прекрасній галереї поряд з Агатою Крісті, Жоржем Сіменоном, Деном Брауном і навіть Себастьяном Жапрізо.
"Кайкен" - роман-харакірі. Спроба авторського самогубства. Спрощенням правил гри в детективі. Злочинець відомий заздалегідь. Слідчий знає свою справу. Фінал приголомшує банальністю.
У Гранже, як відомо, немає наскрізного персонажа, покликаного прошивати більшість романів. Як Пуаро - у Крісті або Ленгдон - у Брауна. Щоразу Жан-Крістоф творить-малює нового переможця-жертву. Звісно, його герої (лідери сюжетів) і несуть у собі двоякі заряди. Ніби "два в одному". Красень і чудовисько, ангел і демон. Читачі, які насолоджувались його недавнім "Пасажиром" або більш ранньою "Чорною лінією", точно зрозуміють, про що йдеться. Одне слово, слідчий у Гранже - "самодослідник". Людина, котра провадить нескінченні розкопки всередині власної підсвідомості. Особистість, що загрузла в мулі персональної скаламученої пам'яті.
Новий герой Гранже - поліцейський Патрік Гійяр (як і годиться, брутальний, сексуальний, самовпевнений і доскіпливий) не тільки шукає клінічного маніяка, одержимого манією випатрати вагітних жінок та спалити все на своєму шляху, перетворюючи на попіл пам'ять дитинства... Черговий поліцейський у Гранже, знову-таки, шукає себе, любимого. Наразі у "відображенні" конкретного психопата. Що цікаво: знаходить багато спільного. Поліцейський Гійяр і злочинець Олів'є Пассан. Обидва - "безбатченки", вихованці одного дитячого будинку, обидва пробивали суспільну стелю (задля кар'єри) власними лобами.
Цим схожість закінчується. У решті - повний антагонізм. Гійяр - альфа-самець, Пассан (він же Акушер) - гермафродит (даруйте за розкриту карту сюжету).
Задавши стрімкий темпоритм роману, давши детективу правильний мотив двійника, описавши кожен злочин зі смачною жорстокістю, декорувавши сюжет японською екзотикою, зберігши прикмети свого авторського стилю, Гранже - несподівано! - звертає в новій книжці... на зустрічну лінію. Мчить не вдалечінь, а назад. "Усередину" особистого життя героя-поліцейського, котрий явно переживає кризу середнього віку.
Письменник розбиває, здавалося б, цілісний текст на два суверенних мікроромани. Другий саме й пов'язаний із прекрасною Країною вранішнього сонця. І неспроста. Пишуть, що нинішня подруга 52-річного письменника - японка, модель, а отже й "кіноактриса-початківець". І, мабуть, заради неї маститий автор пішов на сюжетний компроміс? Підкоривши текст перспективній вигоді: з часом подружка зіграє головну роль в екранізації.
Слід визнати, що другий мікророман усередині одного "Кайкена" ("кайкен" - холодна зброя) - одне з найслабших місць у сукупній творчій спадщині талановитого Жана-Крістофа. Скажемо так: це його ідеологічний і літературний провал. І, вибачте, навіть опозиціонер Акунін, який загорнув колись Фандоріна в японське кімоно, місцями майстерніший. Порівняно з французьким колегою по цеху. Оскільки Японія для Гранже (у цьому тексті) - банальний набір листівок та антологія стократ колись кимось розказаних байок. Японія Гранже - фотошпалери в темній-темній кімнаті. Всередині якої він, як і раніше, то ховає, то шукає свої комплекси.
У "Кайкені" дружина героя - теж японка-модель, і вона ж покликана стати передвісником якогось лиха та загадкового злочину. З цією метою Гранже вводить у сюжет ще одного "двійника"... Німа подруга, що прагне помститися однокласниці за зневажену дружбу (даруйте ще одну відкриту карту). Але й тут кінці з кінцями не в'яжуться. Роман втрачає таємницю. І навіть певну інфернальність, колись властиву всім текстам маестро.
Втім, навіть напівудача Гранже коштує дорожче, ніж "тріумфи" інших авторів цього жанру. Майстер - він і в Японії майстер. У тексті, явно народженому похапцем, відчутні авторська нервозність, творчий неспокій. Пробивається назовні й традиційна "боротьба" Гранже з його одвічним демоном. Таким собі "темним чоловіком", котрий засів на денці його підсвідомості. Шанувальникам письменника відомо, що в дитинстві його виховували тільки мама й бабуся. І до рідного батька у своїх інтерв'ю він ніколи не приховував зневаги. Мабуть, демони, що шматують письменника, - і є проявом його особливого ставлення до татуся - темного чоловіка, чорної людини. Патрік Гійяр, Олів'є Пассан, багато інших дорослих дядьків у його книжках - укинуті в пекло мук та розчарувань. У той самий казан, у якому, можливо, й мав би горіти синім полум'ям його татусь?
…Ну, а стосовно Японії? Сюжетні віражі у зв'язку з цією країною більше видають у Гранже репортера "Парі-матч", а не захопленого дослідника жанру, в якому він давно і яскраво працює. Припустімо, якби він вивчив докладніше видатний детектив свого співвітчизника Себастьяна Жапрізо "Пастка для Попелюшки", то, можливо, й фінал "Кайкена" був би іншим? Прекрасним. І розгублений читач, виявивши у кривавому місиві фіналу одну з двох уцілілих японок (це моє творче припущення!), ще довго ламав би собі голову: котра з живих його дружина, мати його дітей? Та чи ця? Тільки оригінал жанру породжує такі запитання. А "Кайкен" - усього лише заявка на кіносценарій для нинішньої японської подруги.