Усі ми звикли до того, що заслужений артист Російської Федерації, лауреат Державної премії Росії за 1999 рік Олександр Філіппенко подає глядачам старий добрий модерн і так звану антиофіціозну радянську літературу, яка виросла на модернізмі, — від Аверченка й Саші Чорного до Зощенка й Платонова. Його вечори сатири найчастіше називаються «Сміх батьків» і справді присвячені шановним батькам модерну та їхнім бідним діткам, на голови яких звалилися всі жахіття радянської епохи.
Філіппенко-2000 — це Борис Акунін, що прогримів недавно, і обожнюваний земляками- петербуржцями (й не лише ними) Довлатов. Естетика милого шляхетного ретро з дошкульними, але цілком comme il faut, дотепами від Аверченка й музикою, під яку так легко уявити собі, приміром, Петроград часів воєнного комунізму з залишками недоїденого й недовистражданого панства та недорозстріляної та недопосадженої інтелігенції, як і раніше, огортає філіппенківський театр одного актора, але на додачу глядачі одержують і різномастий постмодернізм. 12 листопада Філіппенко привіз до Петербурга прем’єри, які в телевізійному варіанті, можливо, невдовзі побачать і українці, — «Проблему-2000» Бориса Акуніна та варіації на тему Довлатова — від «Заповідника» до оповідань зі збірки «Зона».
Борис Акунін нині в Росії — загальний улюбленець. Йому (правда, невідомо, чи надовго) вдалося примирити масову та елітарну літературу, — цей письменник-містифікатор справедливо вважається наймасовішим з елітарних і найелітарнішим з масових, а також — найбільш ретроподібним із сучасних романістів, котрі мають успіх. Коли Акунін розповідає про епоху Александра Визволителя, як у «Турецькому гамбіті», неважко здогадатися, що, попри тонку та хльостку стилізацію, йдеться і про наш нинішній «тривожний час», що маячить, як примара, десь на другому плані. Мабуть, ця суміш ретро з постмодерном і привабила Олександра Філіппенка у творах Бориса Акуніна, тим більше що зі сцени пітерського БК Ленради актор виконав недавній опус московського містифікатора, де той нарешті відкрито пред’явив публіці обидва денця своєї літературної валізи.
У «Проблемі-2000» якийсь ротмістр у відставці, що покористувався казенними грошима, за кілька хвилин до нового, 1900 року молить Бога перенести його з грядущого ХХ століття відразу в ХХI і благополучно вселяється в тіло нувориша Вована, власника московської квартири, що колись належала ротмістру. Душа Вована поселяється в тілі бравого ротмістра, і пристойний кінець дореволюційної епохи міняється місцями з нашим неспокійним часом. Правда, і Вован, і ротмістр вважають, що нове століття починається в 1900-му і 2000-му, а не в 1901-му і 2001-му. Загалом, «Іван Васильович змінює професію», тільки зі справжньою історичною стилізацією, а не її кіношною підробкою...
«Проблема-2000» начебто спеціально написана для Філіппенка-2000. Актор хвацько жонглює часом і стилями, переміщуючись з однієї епохи в іншу, у межах однієї концертної мініатюри. Тут Філіппенко такий собі актор-трансформатор, улюбленець публіки двадцятих років: відрекомендовуючись якимось дволиким Янусом, він майстерно поєднує благоліпне срібновічне ретро з неблаголіпними стьобовими інтонаціями нинішнього «зламу часів». Відтак на вечорі сатири панувала атмосфера, як у «Музеї однієї вулиці» на Андріївському узвозі, з тією лише різницею, що до музею було прибудовано постмодерне крило, яке геть-чисто зрослося зі своїм антикварним побратимом.
На завершення Філіппенко пообіцяв глядачам, що наступну сатиричну програму присвятить Довлатову, але, напевно, й без Акуніна не обійдеться. А так хотілося б почути уривки з акунінських романів про сищика Ераста Фандоріна у Філіппенківському виконанні! Напевно, й сам Ераст цьому зрадів би, не кажучи вже про Бориса Акуніна. Адже «Сміх батьків» не так уже й відрізняється від сміху дідів та прадідів, не кажучи вже про сміх дітей і правнуків.