Проте Євгену Федоровичу все ж таки довелось побувати на власному святі — на ювілеї, що перетворився на справжній фестиваль його масштабної творчості.
Камерні концерти «Київської камерати» під керуванням Валерія Матюхіна мали символічну назву: «Всесвіт Євгена Станковича». Вони відбувалися з великим успіхом, розкриваючи багатогранність композиторського таланту цього «загадкового» (за висловом В.Матюхіна) митця.
Офіційно ювілей розпочався в Національній опері балетом «Вікінги» та хоровим концертом в Національній філармонії, потім свято продовжилось в Національній опері України, де царював Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України (головний диригент — Володимир Сіренко).
Найкраще зрозуміти суть творчості композитора можна у розмові з виконавцями. Ми зустрілись перед концертом із усесвітньо відомим альтистом Даниїлом Райскіним (Голландія), який виконав сольну партію у Концерті для альта з оркестром.
— Чим для вас близька музика Станковича?
— Я захопився нею одразу, щойно мені прислали ноти та запис концерту. Передивився твір і погодився взяти участь у цьому дійстві. Про Станковича я чув ще в ті роки, коли жив і навчався у Санкт-Петербурзі, знав, що він учень Бориса Лятошинського. Коли ж я почав готувати твір, концерт вразив мене особливою серйозністю, глибиною. Музика Євгена Станковича щира, чесна. В окремих епізодах звучить справді трагічно. Сподіваюся ще не раз виконати цей твір в різних країнах».
У виконанні оркестру та солістів цього вечора прозвучала «Симфонія пасторалей», Концерт для альта з оркестром, та Сюїта з балету «Ніч перед Різдвом». Відомий український диригент Володимир Сіренко зазначає: «Музика Євгена Станковича для мене має особливий магнетизм, в ній відчуваються великі земні енергії, силові поля, які насичують усе звучання особливою експресією...»
У хоровому концерті в Національній філармонії Микола Гобдич, Людмила Байда та Богдан Антків представили слухачам «хорового» Станковича. Микола Гобдич не приховує свого захоплення творчістю композитора: «Євгену Станковичу сьогодні 60, але він давно уже перебуває в інших вимірах — його музика принесла йому безсмертя. І щоразу, слухаючи Станковича, ми переносимось у Вічність...»
Виконавці переконані: музика Станковича — симфонічна, хорова, театральна, камерна — випромінює особливу енергетику, що полонить слухача з першого звуку і тримає в напруженні до останньої ноти. Це дар, яким володіють тільки справді талановиті майстри — уміння вести діалог зі слухачем, зачарувавши його своєю музикою одразу й назавжди.
Євген Федорович — Народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО, премії фольклорного конкурсу Європейського радіо, премії Київської міської державної адміністрації «Київ», голова багатьох міжнародних журі, в 1990—93 роках — голова СК України, академік Академії мистецтв України вже 10 років професор Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського, очолює кафедру композиції.
Він визнаний лідер української композиторської школи, що переніс у ХХІ вік всі найбільші здобутки музики минулого століття. Його твори різноманітні за жанрами: симфонії — Симфонієтта, Симфонія № 1 (Sinfonia Larga), Симфонія № 2 (Героїчна), Симфонія № 3 «Я стверджуюсь», Симфонія № 4 (Lirica), Симфонія пасторалей, Dictum; камерні симфонії; інструментальні концерти; камерно-інструментальні твори — триптих «На Верховині», «Музика рудого лісу», «Квітучий сад і яблука, що падають у воду»; хорові твори — «Каддиш-реквієм», «Симфонія-диптих», «Чорна елегія», Панахида за померлими від голоду на слова Д.Павличка, «Нехай прийде царствіє Твоє», хоровий концерт «Господи, Владико наш»; балети — «Ольга», «Прометей», «Ніч перед Різдвом»; фольк-опера «Цвіт папороті».
Перед святкуванням ювілею відбулась моя розмова з цією незвичайною людиною:
— Євгене Федоровичу, як ви самі сьогодні оцінюєте свій доробок?
— Досить непросто відповісти на це запитання. Я завжди ставлюся до творів із великою відповідальністю. Вони для мене важливі всі — від малого до великого. Щось виходило краще, щось гірше — в житті так постійно. Один день такий — другий інакший. Для мене написання твору — то частина життя, бо це пристрасть і великий труд, який поглинає всього тебе.
У творчості я свідомо йшов власним шляхом, писав як писалося, завжди прагнув, щоб вийшло якнайкраще. Ставився до творчості як до великої важливої акції. Писав твори різні за складністю. Зараз у світі — поставангрардному, постмодерному, як я його називаю, — відбувається певне прояснення. Гострота звучання, експресія втрачають свій смак. Іде пошук мелодії, гармонії, стабільнішого звучання. Все, що було зроблено — зроблено. Оцінювати себе не хочу і не можу.
— Сучасний музичний світ. Яке місце належить у ньому українській музиці?
— У нас відбуваються ті самі явища, що й у світі, і наші композитори в духовному плані анітрохи не пасують перед митцями з інших країн. Кажу про це з упевненістю, бо раніше чимало їздив різними країнами і слухав багато музики. В Україні композиторська школа має високий професійний рівень, а, наприклад, в Америці нема такої композиторської школи, як в Європі — у Франції школа Мессіана, в колишньому СРСР — школа Шостаковича, в Україні школа Лятошинського, Ревуцького.
Музика у світі стильово багатовекторна. Головне не те, в якому стилі ти пишеш, а на якому рівні. Різні стильові полюси. Не можна порівнювати, скажімо, Штокгаузена і Пярта, Булеза і Пендерецького, Скорика, Сильвестрова та Лахенмана.
Стравинський уже в похилому віці казав: «що б то не було на цьому світі, яка б техніка не з’явилась в майбутньому, якщо не торкнеться твору рука талановитого майстра, нічого з того не буде». Жоден найсучасніший засіб не замінить нам того, за що ми любимо Моцарта, Шопена, Чайковського, Бетховена, Лятошинського, Ревуцького.
Велику проблему сучасного музичного життя України я бачу в іншому — відсутність у композиторів контактів із зовнішнім світом. В різних країнах відбуваються численні фестивалі — справжні музичні ярмарки, паради сучасних композиторських стилів. Колись вони були більш авангардними, зараз напрямок дещо міняється. Але важливо, що на цих фестивалях постійно виконується нова музика. Добре, що і наше фестивальне життя пожвавішало: «Прем’єри сезону», «Контрасти», «Два дні і дві ночі», «Київ-Музик-Фест» — фестивалі несхожі, часом яскраві, часом не дуже. Багато залежить від фінансів, адже часом керівники просто не мали змоги запросити видатних композиторів, виконавців.
Ще одна проблема: матеріальне забезпечення композиторів. У Радянському Союзі митців підтримувала держава. За кордоном є спеціальні фонди, які роблять замовлення композиторам. У нас же рідко який композитор зараз не має фінансових труднощів, він не може цілком віддатися своїй професії. Державні установи мали б подбати про держзамовлення, як це є у Франції, Австрії, Швейцарії, Канаді. Можна було би підключити різні фонди. Повинні врешті бути державні програми з підтримки української культури.
— Євгене Федоровичу, я знаю, що ви є також учнем Б.Лятошинського і професором Національної музичної академії України. Які принципи сповідуєте ви у своїй викладацькій роботі?
— Лятошинський був унікальним викладачем зі старої школи. Він цікаво розказував на уроках про музику, розтлумачував музичні явища — хто вмів слухати, той багато одержував корисного для себе. Він завжди вражав своїми енциклопедичними знаннями. Зараз ми, вибачайте на слові, трохи здичавіли, деякі вважають за геройство не знати Баха.
Це була мудра доброзичлива людина. В партитуру студента не втручався, висловлюючи власну думку, обов’язково починав її словами «мені здається…». Дуже трепетно ставився до індивідуальності учня.
Сам я не рвався викладати, став працювати за збігом обставин, проте зараз мені це подобається. Викладаю десь років із десять, маю студентів, аспірантів. Серед моїх випускників — уже відомі композитори С.Зажитько, Л.Юріна, З.Алмаші. Хотів би, щоб у моїх студентів була щаслива доля, бо багато бачив у житті людей, які не відбулися. Хотів би, щоб вони не загубилися, щоб їхні твори виконувались, їх знали, щоб назавжди в них збереглася та пристрасть до роботи, яка є зараз.
— З таким ритмом роботи вам, певно, нечасто доводиться відпочивати…
— Перепочинку не маю ніколи, постійно працюю, можливо тому, що пізно почав професійну діяльність — у 29 років. Зараз пишу невелику п’єсу для двох фортепіано.
— Як ви ставитеся до критики?
— Нормально ставлюсь. Я не боюся, що мені скажуть інші. Боятися треба того, що сам собі кажеш. Музичні смаки різні, як у їжі. Один любить квасолю, другий — м’ясо. Поняття смаку варто враховувати й коли оцінюєш музику. Найстрашніше для композитора — несправедлива оцінка. В молодості я сприймав критику болісно, а тепер можу читати, можу не читати.
— Яка риса в людях вам не подобається найбільше?
— Важко сказати. Людина така багатогранна, та й риси можуть змінюватися. Інколи бути жорстокою її змушують обставини. Особливістю творчого світу є заздрість, злість, обмови — цього я не сприймаю, намагаюсь не помічати, бо в житті є стільки іншого клопоту.
— Євгене Федоровичу, розкажіть про свою родину: батьків, дружину, дітей.
— Народився я у місті Свалява на Закарпатті. Мама Єлизавета Василівна і батько Федір Іванович — обоє вчителі — дуже любили спів, музику. Щойно відкрилась музична школа, відвели мене, десятирічного, навчатись по класу баяна. Прийняли і старшого брата Степана, а от сестра Люба — не музикант.
Потім навчався в Ужгородському училищі, де перші уроки композиції давав мені яскравий музикант Степан Мартон. В училищі я перейшов до класу віолончелі, потім було училище при Московській консерваторії, Львівська консерваторія, Київська консерваторія, де пощастило 3,5 року навчатись у Лятошинського, закінчував я у Мирослава Скорика.
До речі, в Ужгородському училищі я і познайомився з моєю майбутньою дружиною Тамарою. Мені було 18, їй — 15. Одружилися, коли я служив в армії. І ось уже 40 років разом. Діти — Радміла та Євген — теж музиканти, як і батьки.
Звісно, така музична атмосфера в сім’ї дуже сприятлива, та й дружина допомагає мені в роботі. Якби не помагала — не було б стільки творів. А творчість — це пристрасть, тому коли є справжнє бажання творити, ніщо не в змозі завадити, а коли немає пристрасті, то заважає все.
— Хто ваші друзі?
— Я щасливий мати багато друзів серед колег. З деякими я товаришую впродовж багатьох років, але вони мешкають за кордоном. Це — Балакаускас, Банщиков, Волков... Колеги в Києві — це Богодар Которович, Валентин Сильвестров, Геннадій Ляшенко, Олександр Костін, Олег Ківа, Валерій Матюхін, Володимир Кожухар, Володимир Сіренко, Ігор Блажков, Михайло Чембержі, Анатолій Авдієвський, Євген Савчук, Микола Гобдич та інші. Я назвав не всіх — маю друзів набагато більше. У житті ні з ким не воював, бо переконаний: займатись треба тільки своєю справою.
— Як ви ставитеся до ювілеїв?
— Негативно. Вони мене дратують.
— Що б ви побажали сучасникам?
— Здоров’я, щастя, достатку. Ми думаємо, що знаємо багато, але в дійсності не в змозі охопити ні майбутнє, ні те, що було. Я тільки молитиму Бога, щоб працювати ще і ще...
Під час розмови Євген Федорович був внутрішньо зосередженим і небагатослівним — повністю він розкривається тільки в музиці, лише там стає відвертим, розмірковуючи про буття. Ювілейні концерти нашого геніального сучасника засвідчили велич його таланту і світовий рівень всього його творчого доробку.
І ще кілька штрихів до творчого портрету Є.Станковича із бліц-інтерв’ю з видатними митцями, його колегами.
Народний артист України, професор Мирослав Скорик:
В особі Євгена Станковича ми маємо композитора високого світового рівня. У його творах поєднані професіоналізм, талант, сучасність. І разом з тим він чужий проявам модернізму заради модернізму. Він має власний стиль. Це дуже важливо і є великим досягненням.
Повинен зазначити, що багато композиторів або застряють у власному світі, або кидаються з боку в бік. У творчості Євгена Станковича органічно поєднані всі здобутки світового професіоналізму, і водночас у ній присутнє своє, неповторне.
Заслужений діяч мистецтв України, генеральний директор-художній керівник Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Валерій Матюхін.
Музика Станковича є домінантою не лише моєї творчості, але й діяльності «Камерати». Я грав його музику для різних складів, практично, всі його твори. Головне у виконанні — донести до слухача її художню, моральну, духовну красу.
Творчість Станковича відповідає всім вимогам, які ставляться до високої музики. Зараз він готує для нас Десяту симфонію, тож сподіваюся, що прем’єра незабаром відбудеться. Кожен його твір дорогий мені, та й не тільки мені. Слухачі різних країн завжди захоплено сприймають його музику, вона ж бо несе особливий енергетичний заряд.
Доктор мистецтвознавства, професор Юрій Станішевський.
Унікальний талант Станковича як театрального композитора. Він увірвався в музичний світ України своїми балетами «Ольга», «Прометей», «Ніч перед Різдвом», «Травнева ніч», «Вікінги», фольк-оперою «Цвіт папороті». Успіх балету «Ольга» був пов’язаний з ім’ям видатного балетмейстера А.Шекери. Прекрасна музика Є.Станковича продовжує надихати режисерів і хореографів на нові інтерпретації цих балетів. На жаль, ще не побачила справжнього сценічного втілення фольк-опера «Цвіт папороті», але сподіваємося, що цей геніальний твір буде поставлено в Національній опері України, для якої музика Є.Станковича є візитною карткою.