Олег Іванович у 90-х спромігся майже на неможливе, - він перетворив українське телевізійне кіно на кіномистецтво взірцеве. На кіно високого художнього ґатунку. На кіно, яке, можливо, згодом стане "підручником" та "майстер-класом" щодо того, як можна і як треба було навіть у буремні 90-ті творити на телеекрані оазис духовності (і тут я при здоровому глузді і зовсім не впадаю у пафос), концентрований та осмислений літературоцентризм (а режисер - справжній фанат української літератури). У його стрічках тих років є стилістика та інтонаційні обертони справжнього - поетичного й філософського - українського кінематографу. Власне, у 90-х наше прокатне кіно ніби цуралося визначення "поетичне". А ось Бійма у своїй телестрічках - "Чорна пантера та білий ведмідь", "Гріх", "Пастка", "Злочин з багатьма невідомими", "Острів любові" - повсякчас і плекав поезію та філософію майже в кожному кадрі.
І тому, коли ці його стрічки інколи повторюють на ТБ, те відчуття - поетичності, філософічності - було, є, буде.
Попри свої художні звитяги, Олег Бійма багато зусиль доклав і до того, аби "Укртелефільм" сприймався не як безкоштовний кінододаток до УТ-1 чи якогось іншого офіційного держтелеканалу, а як автономна суто художня фабрика кіномрій на лівому березі Дніпра.
Чесно кажучи, навіть не знаю, що там зараз на тому лівому березі. Вже продали ту "фабрику мрій"? Чи все ще триває процес торгів? Так чи інакше, але раніше там-таки народжувалися справді талановиті екранізації текстів Лесі Українки, Володимира Винниченка, Івана Франка, Олександра Олеся, Євгена Гуцала.
І все це так, але в ювілейному матеріалі про режисера не можу оминути надважливий чинник його творчого доробку, бо саме цей постановник, у високому розумінні, ще й акторський режисер. У нього дуже любили зніматися найкращі наші театральні актори - Ступка, Хостікоєв, Сумська, Кадочникова, Богданович. І він їх усіх любив і любить.
І ось ще який містичний факт. Саме в його філософських (поетичних) теленовелах і зіграли, фактично, свої останні ролі на екрані дві абсолютно великі українські актриси - Зінаїда Дехтярьова ("Злочин з багатьма невідомими", 1993 р.) та Нонна Копержинська ("Острів любові", 1995 р.).
Отже, про них, про великих, про ці дві зірки на лацкані його піджака ми й говорили одного разу з режисером у столичному Будинку кіно з самого рання, коли ще ресторан напівпорожній і ніхто і не заважає тій тиші, яка й має супроводжувати саме такі щемливі теми.
* * *
Зінаїда Миколаївна Дехтярьова, як на мене, - кіноталісман Бійми, його негаснуча зірка. Він не втомлюється освідчуватися їй у коханні. І завжди тверезо усвідомлює, яке значення має ця актриса для художнього фундаменту та настрою деяких його стрічок. Десь так у 1992 році, коли театральні справи Зінаїди Миколаївни складалися вельми кепсько, - її рідний театр ПРИКВО у стані руйнації й депресії, її саму вже недолюблюють та помаленьку виштовхують із колективу, - і народжується ідея Бійми запропонувати великій актрисі велику роль у семисерійній стрічці.
Роль графині Олімпії Торської - визначна, спокуслива для літніх актрис. На театральній сцені її грала сама Наталія Ужвій. І фабула Франкового твору примхливо закручена навколо постаті графині - матері, злочинниці, справжньої аристократки, дуже-дуже темної душі.
Олег Іванович у ресторані Будинку кіно розповідає, що в роботі над своїм, можливо, найголовнішим фільмом відштовхувався не тільки від повісті Івана Франка "Основи суспільності", а й від серії кримінальних репортажів, які 1889 року писав для газети Kurjer Lwowski сам Франко. Режисер каже, що в тих Франкових опусах є справжнісінька драматургія, є сила-силенна точних і яскравих фактів, які, в результаті, допомогли режисерові створити напружену, інколи ірреальну атмосферу його ж "Злочину".
У його фільмі графиня Торська (З.Дехтярьова) - і дружина негідника-графа, і коханка ксьондза, і нещасна мати рафінованого графа Адася. Всі ці іпостасі - виникають з-під тексту, який "пише" на екрані особливим почерком видатна актриса.
- Коли я лише запропонував Зінаїді Миколаївні цей сюжет Франка, вона спочатку здивувалася, а потім перепитала мене: "То ви гадаєте, що я здатна на вбивство?" - пригадує режисер. - І тоді я зрозумів її іронію. І так само іронічно відповів: "Ви як ніхто інший на таке й здатні!" Цей жарт ніби охолодив її шок, викликаний несподіваною пропозицією. Адже ніде правди діти, - ролей значного масштабу цій актрисі вже давно ніхто не пропонував. Хоча, як відомо, у 1970–1980-х вона активно знімалася на "Мосфільмі", на Одеській кіностудії.
Як мені здалося, Зінаїду Миколаївну серйозно зачепила не тільки художня специфіка повісті Франка, а й документальне "начиння" цього сюжету. Тобто актриса розуміла, з чого можна "всотати" життя для своєї екранної героїні, як можна її "виліпити" і розвивати її характер.
- Ви зразу зупинилися на кандидатурі Дехтярьової, коли думали про кастинг?
- Не приховую, була на думці ще одна актриса. Теж велика, видатна. Я її дуже любив, бачив на театральній сцені у видатній виставі Сергія Данченка "Візит старої дами", а також в інших постановках франківців. Це Нонна Кронидівна Копержинська. Певний час її образ полонив мене: Копержинську теж можна було б уявити в ролі Олімпії Торської - сильної жінки, неоднозначної особистості. Але після тривалих міркувань Зінаїда Миколаївна таки видалася мені трохи ближчою до того жіночого психотипу, який, у результаті, й з'явився на екрані.
Це характер аристократки, жінки зовні стриманої, проте такої, яка в самій собі тримає магму вулкану! Тобто те, що повсякчас може вирватися назовні.
Вона сама (героїня, актриса) це розуміє - тому й тримає справжній вулкан у схроні своєї душі.
І ще, на мій погляд, у Дехтярьової є кращі риси актриси, так би мовити, МХАТівського ґатунку - глибокий психологізм без якихось яскравих зовнішніх виявів, смак до слова, розуміння кожного слова у тексті.
У цьому сенсі, як ви розумієте, і з Нонною Копержинською міг би бути надзвичайно цікавий фільм, але зовсім інший фільм. Бо і Нонна Кронидівна була здатна творити на екрані "свою" поетику, свій стиль.
Зінаїда Миколаївна була надзвичайно інтуїтивною актрисою, - і це дуже допомагало на зйомках "Злочину". Вона могла в кожному кадрі творити якусь свою "хімію". Коли до кінця не розумієш, що там і чому саме так. І в цих запитаннях насправді є прихована таїна її мистецтва.
Як ви знаєте, у "Злочині" зібралася потужна акторська команда - Олексій Богданович, Жан Мельников, Юрій Крітенко, Олексій Горбунов, Наталія Сумська, Валентин Троцюк, Єлизавета Слуцька. І Зінаїда Миколаївна, так уже склалося, стала ніби кардіограмою фільму - його серцем, настроєм.
- Через три роки після виходу "Злочин" отримав Шевченківську премію. Чи правду кажуть, що найвища державна премія викликала страшенні заздрощі в театральних колег Зінаїди Миколаївни - і це прискорило процес відторгнення актриси від рідного театру у Львові?
- На сто відсотків це правда. Справді, зразу після звістки про національну премію їй і натякнули в рідному театрі - мовляв, ми більше не потребуємо ваших "послуг"! Хоча, як ви розумієте, рівних їй актрис там не було й не могло бути.
Ну й, звісно ж, її чоловікові, чудовому театральному режисерові Анатолію Ротенштейну, мабуть, теж не можна було "бути" євреєм…
І якщо після відходу актриси в засвіти вигулькнули різні її подруги та різні співчуваючі, то насправді в період її драматичних випробувань поруч із нею майже нікого не залишилося.
Велике її щастя - внучка Даринка, яку Зінаїда Миколаївна дуже любила. Донька Юля привозила з-за кордону Дарину до Львова, - й онука іноді сприймала Зіну як свою маму. Була велика любов. Було надзвичайне взаєморозуміння.
Власне, любов до близьких та рідних і тримала її на цьому світі - до липня 2004 року, коли її не стало. Актрисі тоді було 76.
Отже, театру в неї не лишилося, любимого чоловіка давно не було поруч, періоди спілкування з рідними хоч і були, але були вони не такими тривалими… А ще треба знати, як гостро сприймала Зінаїда Миколаївна зради колег та перепади театральних настроїв. Вона чудово усвідомлювала, яке "задоволення" може принести своїм ворогам лише фактом своєї незатребуваності. Хоча, нагадаю, кілька десятиліть вона була першою актрисою свого театру. Однією з найкращих українських актрис.
Власне, вона була жінкою з усіма відтінками, що й передбачає це слово. Чуттєвою, гострою на язик, глибокою, поміркованою, мудрою. Інколи, вже після вимушеної розлуки з ПРИКВО, вона виходила у справах з дому - і ноги ніби самі несли її… до рідного театру на вулицю Городоцьку. Тоді вона зупинялася, наче лякалася такої містики, - і миттю розверталася в інший бік.
Звісно, за цей час багато що змінилося. Тобто змінилися покоління, які вже уявлення не мають про її місце та значення в нашому театральному житті…
-Тим часом де-не-де лишилися її старі фотографії у фойє того самого театру, бо театр давно без ремонту, а стерти з пам'яті ті тіні - вже ніби немає ні бажання, ні змоги.
- Знаєте, в ролі Олімпії Торської Зінаїда Миколаївна ніби проспівала якусь свою лебедину пісню. Ніби всім, друзям і ворогам, показала видатний майстер-клас з акторської майстерності. А ще зауважте, що родом вона - з Одеси, а Львів став, фактично, її рідним містом на довгі роки. І ось увійти в атмосферу й ауру Львова позаминулого століття (а події фільму розгортаються 1888-го) і стати ніби елементом архітектури та культури саме того простору, - на такий високий штиль, мабуть, була здатна тільки вона.
* * *
Вже через два роки (після офіційної прем'єри "Злочину" в 1993-му) Олег Бійма на "Укртелефільмі" лаштує свій новий довгограючий проект - "Острів любові". Це десять фільмів, в основі яких - любовно-еротичні твори українських письменників ХІХ-ХХ століття.
Першим фільмом цього циклу, ніби його заспівом, і став однойменний "Острів любові" за сюжетом Олександра Олеся. І на роль загадкової літньої пані режисер запрошує ту, про котру частенько думав ще в період підходу до Франкових "Основ суспільності". Це Нонна Копержинська.
Для самої Нонни Кронидівни середина 1990-х була періодом душевних мук і театральних зрад. Як відомо, її, нашу велику актрису, через пихату дурість окремих колег-франківців із профспілкового цеху, буквально, виштовхали за двері рідного театрального дому. З часом, правда, оговталися, спробували повернути. І за це велике спасибі керівництву.
Але їй самій тоді вже було дуже важко грати - і важко жити.
Отож в "Острові любові" Бійма й запропонував Нонні Кронидівні містичну роль Няні, в якої навіть в очах написано: "Важко". Зморшки скорботи, печалі та гіркої мудрості ніби розорали її обличчя. Вона в якійсь постійній напрузі, передчутті трагічного фатуму.
Звісно, та Няня далебі не пушкінська Аріна Родіонівна, а абсолютно інша - няня-месниця, няня-охоронець. Драматичний етюд Олександра Олеся 1913 року називається "Осінь". І про специфіку тексту колись точно сказав Лесь Курбас, який помітив глибоке занурення Олеся в "невідомі темноти людської душі".
І ось із такої темноти, з пітьми й виростає та її Няня, яку грає Нонна Копержинська. Правда, в Олеся героїню звати інакше - Сторожиха. Стара жінка ніби приставлена вищою силою на таємний острів, аби пильно пантрувати за Панночкою, її цнотою та неврівноваженою душею, що може миттю потрапити в лабети першого-ліпшого зрадника.
- Про норов Нонни Кронидівни в театральному Києві інколи ходили легенди, і я боявся її як вогню, - пригадує Олег Бійма. - Тим часом саме її кандидатуру в "Острів любові" мені запропонувала Галина Черняк. Цей вибір виявився бездоганним. Адже Нонна Кронидівна могла водночас і втілювати земне начало в образі літньої втомленої жінки, і вона ж могла дати цій ролі певне ґрунтовне інфернальне начиння.
Тобто її героїня могла сприйматися і як Няня-відьма. Це теж передбачає жанровий простір тексту Олеся та нашого фільму.
У Нонни Кронидівни в "Острові" було всього вісім знімальних днів. І ці дні виявилися прекрасними - для мене, для всієї знімальної групи.
Пригадую, якими напруженими були моменти зйомок сцени вбивства Пана, зіграного Юрієм Розстальним. Його герой з'являється в тому містичному обійсті, намагається звабити Панночку (Вікторія Малекторович). І це викликає шалений спротив Сторожихи, тобто Няні. Ну й згодом вона йде на злочин - убиває того Пана...
- У тексті Олеся вона вбиває його ножем. А у вашому фільмі Нонна Кронидівна тримає в руках величезну сокиру.
- Так, і саме ця сцена з сокирою особисто на мене навівала якийсь містичний жах. Нонна Кронидівна взяла до рук ту холодну зброю, а камера дуже близько, а мені в певну мить здається, що ця жінка (саме героїня, а не актриса) вщент розтрощить і камеру, і групу. І тоді наш фільм отримає вже якесь суто апокаліптичне звучання й рішення.
Тобто Нонна Кронидівна настільки глибоко занурилася в образ своєї героїні, настільки злилася з нею, що в певну мить я взагалі не міг відрізнити - де одна, а де інша.
І так, до речі, було в кожному образі, який творила велика актриса на театральній сцені чи на екрані.
Ту сцену вбивства Пана ми, фактично, зняли з одного дубля. Вона справді виявилася надзвичайною - експресивною, містичною. І все це насамперед завдяки таланту Нонни Кронидівни, яка тоді зуміла піднятися над своїм віком - і зіграти потужно, сильно. Пам'ятаю, в процесі зйомок їй треба було подолати певний шлях сходами - вгору. Я хвилювався, перепитував її: "Чи не важко вам, Нонно Кронидівно?" Вона у відповідь - ані слова. Лише глянула на мене суворо. А погляд був багатозначний. А вже згодом вона ніби спеціально повідомила моєму асистенту: "І чого-то так Олег Іванович хвилюється за мене? Невже він думає, що не впораюся, не подолаю ті чортові сходи вгору…" У неї завжди була висока самооцінка, надзвичайний професіоналізм.
- Мені здається, що справжня сила її героїні, тієї Няні-Сторожихи, - далебі не зовнішня, адже інколи вона справді виглядає кволою, слабенькою, старенькою. А ось внутрішній демон таки живе в тій старій. І коли хтось чи щось торкається її сакрального скарбу, то ця Сторожиха здатна перевернути все догори дригом. Тому у фільмі прекрасні сцени її мовчання, тому так точно грають її втомлені вологі очі. І, як мені видається, саме в "Острові любові" з'являється абсолютно "інша" Копержинська, яку мало хто знав і навіть уявляв - навіть після її тріумфу у "Візиті старої дами" в ролі Клер Цеханасьян.
- Мабуть це справді так.
- А наскільки адекватною може бути суто моя концепція: буцім саме ця Няня-Сторожиха - центральна постать у сюжеті Олеся й у вашому фільмі, бо, може, тільки вона, та літня жінка, у своїй голові і створила осінній чуттєвий світ, а згодом власноруч його й знищила? Ніби знищила своє власне минуле, в якому колись вона і була тою Панночкою.
- Цікава концепція. І якщо фільм провокує такі думки - то чудово.
- А як гадаєте, чому "Злочин з багатьма невідомими" і "Острів любові" останнім часом доволі рідко показують навіть на ретро-каналах, хоча всі криком кричать про потребу українськомовного кінопродукту в системі теперішніх квот?
- А хіба ж це запитання до мене?