У столиці на "Сцені 6" - прем'єра вистави "Погані дороги" (п'єса Н.Ворожбит, режисер Т.Трунова). Зважаючи на все, цей незалежний проект стане однією з головних подій театрального року.
Про те, що п'єсу написано під формат театру Royal Court; про те, що текст навіяний східними дорогами (на них і опинилася сценарист "Кіборгів"); про те, що в Британії у зв'язку з цією п'єсою після прізвища Ворожбит уже пишуть "дорівнює Сарі Кейн"; а також про те, що тема жінки на війні всіх нас, як і раніше, тривожить - про все це, та ще й в історичних подробицях, мабуть, писати не варто.
Ці факти театральному колу відомі.
Та от що варто було б зробити (після глибокого вдиху, а потім і видиху), так це без усякої іронії резюмувати таке одкровення. Мовляв, нова вистава на реформованій "Сцені 6" - наша відповідь модному світовому тренду "метамодерн". Враховуючи деякі його складові й важливі осяяння від Тімотеуса Вермюлена, Робіна ван ден Аккера й інших членів кафедри.
Вистава так само красиво й органічно входить в умовний естетичний простір метамодерну, як якісна пробка в дорогу пляшку, зберігаючи різнорівневу значущість і вдаваність контрастних змістів - усередині.
У виставі Т.Трунової (а це, мабуть, найліпша її постановка з усіх виданих колись) легалізований метамодерн сприймається, як доволі відчутне коливання полярних змістів і настроїв, ворожих контекстів і образів. Повторюся, всередині все тієї ж однієї пляшки, викинутої на узбіччя дороги.
Чітко прораховані режисером художні коливання-гойдалки - в "Поганих дорогах" - на території "між": між силуетами зі старих картин Марка Шагала й популярними шлягерами Алли Пугачової; між шорсткою життєвою тканиною тексту Н.Ворожбит (а в неї все-таки чорно-біла докудрама) і заданим режисерським наміром отеатралити текст; розумно й осмислено його трансформувати. Перетворити на іншу художню реальність, що разюче відрізняється від тієї, яку я спочатку й очікував побачити, малюючи у високомистецькій уяві монохром, радіотеатр, беземоційне читання: естетику кіно-, фото-, радіодокумента.
Тут домінування тексту неминуче, він, хочеш-не-хочеш, виступає самоцінним організмом і норовливим гравцем.
Але Т.Трунова як прагматичний романтик надає тексту Н.Ворожбит (який, здавалося б, ще трохи - і зіслизне в "жанр" жіночих волань, але цього, на щастя, не сталося) нового художнього обсягу, потужної енергії тлумачення.
Режисер надає цьому ж тексту ще й своєрідної стильової харизми. Зміст якої, даруйте мені, будь ласка, таки в ігрових умовностях метамодерну. Через жіноче лібідо - до жіночої (загальнолюдської) трагедії; крізь східні вихори ворожі - до міщанської шпаківні; через терни трагічного античного театру (з іронічною імітацією відповідного хору) - до...
На самому початку вистави ланцюжком (вздовж сцени, близько до глядача) і рухається вервечка жертв-переможців, така група хористів з яскравою солісткою (у цій ролі Оксана Черкашина, запам'ятайте це ім'я). Хористи-різночинці (у різного крою й стилю одязі) повзають поїздом туди й назад, назад і туди - зі гілочками червоних гвоздик; з текстами, які так просто не складеш навіть спеціально для Royal Court.
І от під час руху - туди-сюди-назад - вервечка-церемонія залишає на землі, на поганій дорозі, зірвані квіти, якими звичайно й устеляють прощальний шлях. Бо це не весілля, а похорон.
Людський вагончик, набитий під зав'язку героїнями й фриками, згідно з режисерським баченням, прямує в нікуди - а куди ж іще заведуть погані дороги?
Шість умовних історій тут, на "Сцені 6", видаються не такими вже автономними й роз'єднаними. Жіночі сюжети схожі на одну магістральну дорогу, яку в різний час розбили брудні шини.
Шість історій - як шість днів, після яких мав би настати й сьомий день, день створення Світу (Миру). Але в цьому випадку він настане нескоро.
Через серце й розум уламки документальних сюжетів із розбитих доріг навмисно склеєно в криве дзеркало життя. Без намірів об'єктивно відбивати його світлі або темні сторони, а спробувати сценічно осмислити (відрефлексувати) сам цей шлях - у нікуди. Як я написав вище, отеатралити життя, оскільки іноді воно зовсім атеатральне й огидне.
Виходить так, що практично всі героїні дорожніх сюжетів - як представниці різних театральних стихій, кілька театрів в одному.
Оксана Черкашина з "театру абсурду" веде свою партію в екстатично-медитативній стилістиці, яка розривається зсередини болючим шоком і гірким досвідом особистих опіків.
Театр Валерії Ходос - натуралізм, пекуча жіноча рана, на яку витрусили недопалки з попільнички: і все це ниє, болить, буквально судомить тіло.
Інший театр у сценічному фрагменті, де гротескно головною є Вікторія Авдєєнко в ролі бабці, яка, згідно з теорією й практикою метамодерну, теж існує в симультанних ритмах - між реальною війною й телевізійним пеклом "Давай одружимося!".
Сильна емоційна новела про неможливість зворотного шляху починається, коли на авансцені з'являється Христина Синельник: концентрат трагізму, відчуття неможливості повернутися в колишню безтурботність, у якій і дороги були хорошими, і чоловіки рідше стріляли.
Без усяких натяків слід чесно визнати, що "Погані дороги" - жіноча вистава. Втім, і "війна" - слово жіночого роду.
Проте турбулентність розсмиканого жіночого світу на проклятих дорогах режисер намагається привести до художнього знаменника. І весь цей хаос - сюжетний і буттєвий - у постановці видається строго структурованим. І якщо використовувати нетеатрознавчі дефініції, то ці "Дороги" - попри їхній повільний ритм (нібито в машині пробили колеса), попри енциклопедичну надмірність сценічної символіки - у хорошому значенні тримають, чіпляють, заходять.
Хоча, звичайно, не всіх - тема така.
У виставі - у подальшій фразі не передбачається пафос - є спроба художнього осмислення нашого спільного воєнного досвіду, є й жіноча логіка, яка, згідно з поетом, теж припускає щось метамодерне, такий собі оксюморон: "Прямих послань від жінки не чекай, в її "втікай!" звучить - "не відпускай!".
Структурне, жанрове й ідеологічне наповнення "Доріг" - рух від зворотного: від прихованого до явного, від явного до прихованого.
У такий же спосіб організовано й сценічний простір (з продуманою сегментацією) - від прихованого натяку до розгорнутої метафори. Частково залучено зал, використано коридорчик під сценою, на самій сцені (зверху ліворуч) обладнано мрію ідіотки - однокімнатну "гостинку" з радянським телевізором і Христом на стіні. Ось воно жіноче щастя, антитеза війні у вигляді малогабаритного раю.
А під раєм, зрозуміло, пекло. Сцену відділено від глядача високим металевим парканом, через який одні хочуть перелізти, а інші так і залишаються всередині перманентного пекла - з його розбитими дорогами, роздовбаними машинами, іржавими ваннами.
Усім тим безцінним брухтом з минулого мирного життя, оскільки в теперішньому залишається тріснуте лобове скло, крізь яке в майбутнє дивишся з безнадією, а в цей час по склу луплять або залітний вітер, або лютий дощ (нескінченна дорога - на великому екрані).
І треба їхати. А куди?
У фіналі фільму Т.Абуладзе "Покаяння" стара жінка перепитує: "Навіщо ж дорога, якщо вона не приводить до храму?"
Отож, якщо дорога приводить не до храму, то вона приводить до дурдому.
Про нього, про наш дурдом за високим парканом, і поставила одну з найкращіх вистав цього року талановитий режисер Тамара Трунова.