Віктор Івченко |
Його немає з нами тридцять років — достатній час, аби оцінити створене. Деякі фільми Віктора Івченка досі живі. Інші ж... Не показують «Іванну» — не відповідає сьогоднішній кон’юнктурі. Щось не видно «Лісової пісні» — стрічці не поталанило, вийшла на початку 60-х і дуже скоро на тлі нової хвилі поетичного кіно почала видаватися архаїчною. Це враження залишилося, хоча варто було б відмовитися від старого сприйняття й переглянути наново. Зате показують, хай зрідка, «Долю Марини», з якої, власне, й почався новий етап українського кіно. Показують «НП — надзвичайна подія», а чого ж — нашенський бойовик, у чомусь не гірший від заморських. «Гадюка» теж досить частий гість на телеекрані: драма ж, і багато в чому сучасна — людина не може знайти місця в новому житті...
Неначе не густо, але скільки ви знайдете таких прикладів у нашому кіно? Хоча починав Івченко з праці в іншому виді мистецтва — випускника Київського театрального 37-го року розподілили в Запоріжжя, у театр імені Марії Заньковецької. 44-го уже сам театр переводять на нове місце проживання, до Львова. Майже десять років пропрацював режисер у столиці Галичини і, наскільки можна судити, домігся там неабияких успіхів. «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Вій, вітерець» Яна Райніса, «Російське питання» Костянтина Симонова, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Марка Кропивницького, «Лісова пісня» Лесі Українки — ці й інші п’єси стали основою цілком успішних спектаклів і як наслідок благополучної кар’єри.
І раптом несподіване рішення піти в кіно. Сорокаоднорічним він переїжджає в Київ і приходить на кіностудію. Це був п’ятдесят третій. Помер Сталін, і досить швидко вирішили: «малокартинню» (а фільмів тоді робили ще менше, ніж тепер) треба покласти край. Для цього потрібні свіжі голови, нові імена. Тут і згадали про львівського режисера. Йому доручили постановку сценарію Лідії Компанієць «Доля Марини» — разом з Ісаком Шмаруком, який ще до війни закінчив кіноінститут і встиг попрацювати з самим Довженком.
На сучасний погляд, картина більше ніж дивна. Повоєнне село, люди працюють не за жалюгідні копійки, а так, із любові до самого процесу. Сексу тоді ще не було, і героїня фільму, колгоспниця Марина (Катерина Литвиненко), кохає свого чоловіка Терентія (Микола Гриценко) за високі пориви та красу душі. Але той вирішив проміняти чудову дружину-трудівницю на міські бренькальця, вирішивши, що він уже переріс її духовно. А ось і не переріс — доведенню цього і присвячено фільм.
Натхненна праця піднімає Марину до блискучих вершин звання Героя праці. За нею потягнуться й інші — як писав поет, «труд переростає у красу». Головне, що зумовило успіх картини, — традиційне, як на тодішні часи, витіснення на задній план особистого не виглядає неодмінною догмою. У соціалістичному житті-бутті з усіма його маразмами-міазмами промальовується живе людське обличчя. Героїні справді боляче, вона справді викликає співчуття. Та ще трішки гумору — адже хто знімався: Борис Андрєєв, Нонна Копержинська і — вперше в кіно — Леонід Биков, чий непоказний персонаж починає тіснити з авансцени бравих хлопців.
На жаль, наступною роботою став фільм-спектакль «Назар Стодоля» — тоді почали переводити на екран театральні доробки. Дешевше було, і театральна ритуальність тодішнього життя добре співвідносилася з екраном. Мабуть, так. Ну, і прагнення донести до мас зразки високого мистецтва. Але самому кіно користі від цього було мало. Не затрималася в літописі жанру й картина «Є такий хлопець» — її можна було б назвати, за аналогією до першого фільму, «Доля Антона». Головного героя залишила дівчина, і життя його йде шкереберть. Рятує хлопця інша, з нею він перероджується — у праці й коханні.
А потім гряне успіх. Залишений після смерті режисера Володимира Брауна сценарій Григорія Колтунова «НП» дістався Івченку — не без вагань з боку начальства (неуспіх попередніх картин істотно понизив «рейтинг»). Фільм вийшов 59-го й зібрав того року найбільшу кількість глядачів у СРСР (що, до речі, спростовує поширену думку, буцімто українські картини ніколи не конкурували з російськими у сфері маскульту; таке траплялося, і не раз).
Героїчна сага про радянських моряків, узятих в полон чанкайшистами, поєдинок «наших» та «їхніх» показано майстерно. Інтригу ускладнено безліччю перешкод і тим, що героям доводиться мати справу зі східними людьми: це тобі не традиційне «кіно й німці», де ворог простодушний і поблажливий, попри показну жорстокість. Нехороші тайванські китайці підступні, вони вгадують плин думок противника на п’ять ходів уперед. І все-таки наш хлопець на прізвище Райський (В’ячеслав Тихонов зіграв тут одну зі своїх найзнаменитіших ролей) перехитрував ворогів, і все закінчується визволенням із полону.
Успішною визнають і наступну роботу Івченка — «Іванна» (1960 р.). «Про бузувірську діяльність служителів католицької церкви, про брехливість релігії», — так сказано в анотації тих часів. Цілком у дусі пануючих ідеологічних схематик. Але треба визнати: режисура тут цілком професійна й точна. Відкриття фільму — акторка Інна Бурдученко, яка дуже скоро загинула в полум’ї декорацій іншої картини іншого постановника.
Ну і, певна річ, «Гадюка» — екранізація однойменної повісті Олексія Толстого. Героїня (її зіграла акторка Нінель Мишкова — дружина й останнє кохання), пройшовши жорстокі випробування Громадянської війни, не витримує звичайного мирного, побутового життя... Це зроблено точно, розумно, професійно — так Івченко працював майже завжди, якщо в руки потрапляв повноцінний драматургічний матеріал.
На жаль, траплялося й інше. Приклад — фільм «Падав іній», один з останніх у біографії режисера. Ще одна схема — бездомний моряк Ганс починає розуміти, що він слов’янин... Однак треба згадати й інше: учень Майстра, Іван Миколайчук, підхопив мотив знаходження Батьківщини, яка приходить до тебе в снах, наче з підсвідомості.
Учні Івченка — одне з найкращих його творінь. Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Броніслав Брондуков, Володимир Савельєв та багато інших — ціла генерація, що вийшла з шинелі Вчителя. Тож і називають його, як і раніше, Віктором Іларіоновичем. Він заслужив своє, непозичене місце в історії кіно і похвалу Професіоналу, котрий наполегливо створював міцні, надійні споруди...