У Києві завершився X Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Фаворитом глядацьких симпатій став фільм: "Після Вріцена" режисера Даніеля Абми з Німеччини.
Один із документів, із яким громадяни СРСР ознайомилися за часів горбачовської "перебудови" та "гласності", називався "Загальна декларація прав людини". Недавно, перебираючи домашні архіви, я знайшов цей текст, надрукований у журналі "Новое время" наприкінці 80-х, тобто через 30 років після прийняття декларації Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. "За" проголосували 48 країн, "утримались" - Білоруська РСР, Українська РСР, СРСР, Чехословаччина, Польща, Югославія, Південно-Африканський Союз та Саудівська Аравія. Не дивно, що всі 30 статей декларації кілька десятиліть були недоступні для ознайомлення громадянам тоталітарних держав.
Мене настільки вразили прості й лаконічні фрази цього офіційного документа, що я з гіркою іронією написав флуоресцентним маркером на двох журнальних сторінках слово ГУМОР і прикріпив їх на дошці об'яв моєї режимної, оточеної високою, декорованою колючим дротом, бетонною стіною проектної організації…
З часом оранжевий напис на аркушах вицвів, але слова декларації можна чітко прочитати й сьогодні. "Кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність… Кожна людина має право на свободу переконань і вільне їх виявлення… Кожна людина має право на свободу мирних зборів та асоціацій… Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю державою…"
З певною осторогою переступав поріг Будинку кіно, в якому відкривався ювілейний, X міжнародний фестиваль документального кіно про права людини DOCUDAYS UA. Острах небезпідставний - один із найпрестижніших світових конкурсів фотожурналістики WORLD PRESS PHOTO останніми роками відбирає роботи конкурсантів, використовуючи фільтр, який пропускає лише кров та страждання (цей принцип поширюється навіть на фото спортивних подій чи дикої природи). І складається враження, що щастя, здоров'я, краса, радість - це щось на кшталт цивілізаційних рудиментів-аномалій. Звісно, DOCUDAYS UA - не фестиваль маскультового розважального кіно, він за своєю ідеологією зобов'язаний торкатися болісних проблем. Але чи не буде не екранах кон'юнктурний набір тем, на які можна отримати кошти від благодійних організацій, урядових та неурядових фондів: хворі на СНІД, гей-спільнота, волоцюги та злочинці, нещасливі діти Африки… Можна сказати, до честі організаторів, що бар'єр моральної і мистецької якості піднятий досить високо - пройти його змогли тільки справжні професіонали документального кіно. Звісно, подужати охопити всю, щільно насичену показами, зустрічами, майстер-класами, дискусіями, програму не в змозі жоден учасник фестивалю, журналіст чи мистецький оглядач. До речі, склалося враження, що медіа-спільноту активно зацікавило лише відкриття фестивалю (фінальну вечірку теж не було ігноровано), - фільми дивилося небагато людей із бейджами "Преса". Але навіть сніговий транспортний колапс не позбавив Будинок кіно глядачів, - зали були переповнені, здебільшого студентами, які прагнуть не лише "потусуватись" та пошліфувати свою розмовну англійську, а й навчитись азів нелегкої, а часом і небезпечної професії кінодокументаліста.
DOCUDAYS UA - не лише фестиваль-показ, а й фестиваль-змагання різних авторських ідей, знахідок, професійної майстерності. До журі були запрошені знані в Україні й світі кінорежисери та правозахисники Мрідула Гош (Індія), Павел Левінау (Білорусь), Орва Нірабія (Сирія), Туе Стін Мюллер (Данія), Любов Аркус (Росія), Аудрюс Стоніс (Литва), Маріанна Каат (Естонія), Олександр Балагура (Україна - Італія), Кшиштоф Копчинський (Польща). Окремо працювало студентське журі. Організатори фестивалю заснували премію імені Андрія Матросова, митця, який велику частку свого таланту присвятив організації DOCUDAYS UA минулих років.
Відкривав програму фільм "Твердиня" (режисери Клара Тасовська, Лукаш Кокеш. Чехія), присвячений життю Придністровської Молдавської Республіки, території, яка хоче виглядати державою і марно намагається переконати у цьому світ. Придністров'я - немов бляшанка, в якій законсервовано залишки СРСР брежнєвських 80-х, а мешканці - ніби пасажири зламаної машини часу, яка загрузла в минулій політичній системі і в минулому столітті. Частина громадян намагається вирватись із цього сонного царства, правдами й неправдами добуваючи стоси паспортів інших держав. Утім, дехто щиро переконаний, що саме тут зберігаються цінності, безнадійно втрачені в сусідів…
Один із найвідоміших американських документалістів, Бен Мозес особисто презентував свій новий фільм "Від шепоту до крику". Ідея цієї роботи близька до давньої легенди, відомої нам в інтерпретації Шварца у п'єсі "Вбити дракона". "Влада розбещує людину. Абсолютна влада розбещує абсолютно". Бен Мозес аналізує надії та сподівання людей, які очікували кращого життя після зміни режимів та повалення тиранів. Молоді революціонери швидко заповзають у порожній панцир вбитого дракона і теж перетворюються в деспотів. Звісно, хотілося б пишатися, що значну частину фільму займають кадри та інтерв'ю, присвячені помаранчевій і пост-помаранчевій Україні. Нас знає світ! Але країни та правителі, які вишиковуються поряд із нашими знайомцями, на жаль, не той еталон, на котрий варто рівнятись: Єгипет і Хосні Мубарак, Венесуела і Уго Чавес, Зімбабве та Роберт Мугабе…
Дуже цікаво було подивитися ще один фільм зі США - "Ай Вейвей: Ні про що не шкодуй" (режисер Елісон Клеймен). Герой стрічки - епатажний китайський художник Ай Вейвей, який, на мій погляд, вміло, в потрібний час і в потрібному місці став експлуатувати авангардистські арт-ідеї, що почали активно перетворюватися в долари на Заході років п'ятдесят тому. Західні поп-артпропагандисти носяться з ним як із писаною торбою, найбільші музеї Старого й Нового Світу віддають під його витівки гектари стін та підлоги. Китайський уряд айвейвеївське розмахування середнім пальцем перед фото- та телекамерами сприймає досить спокійно - така дурнувата протестність не похитне владу компартії. Втім, коли митець став розмахувати мільйонами дурних грошей, терпець у конфуціанців урвався. Кілька місяців в'язниці трохи притишили ходу Ай Вейвей-шоу. Хоча, можливо, і грати - елемент Великого Театру. Під час перегляду фільму склалося враження, що одна відома соціальна мережа спонсорувала чи то продюсерів фільму, чи Ай Вей вея, чи всіх гамузом. Герой фільму промовив слово "Твіттер", мабуть, разів зі сто…
Якби я був на місці нашого уряду чи Національного банку, то рекомендував би купити 47 мільйонів копій фільму "Ісландія: нульовий рік" (Режисери Арманд Шоля-Намі. Сігурдур Халлмар Магнуссон. Ісландія, Чехія, Франція) для безкоштовної роздачі громадянам України.
Фільм зроблено спокійно, надійно, якісно. Всі компоненти його збалансовані, - так живуть і працюють нащадки вікінгів. Чи, точніше, у цьому ще п'ять років тому ісландці переконували себе та весь світ. А потім прийшов нульовий рік, і всі банки країни вмить збанкрутували, а громадяни втратили всі заощадження. Епоха процвітання, побудована на бездумному нагрібанні безмежних кредитів, луснула, мов булька. Дуже повчальна історія. Вранці я пішов купити хліб, - на двохсотметровому відтинку київської вулиці, на якій живу, функціонує понад 40(!) відділень банків - і лише один продуктовий мінімаркет. Не подобається мені ця підозріла диспропорція…
Звісно, документалісти не могли оминути своїм зірким оком і справді гарячих точок, що мов вуглинки щомиті спалахують по всьому світу. Часом вони пригасають, інколи загрожують розгорітись у бурхливе полум'я. Тому однією з програм DOCUDAYS UA стала "Арабська весна". Три фільми, три погляди на три країни: Туніс - "Завтра було краще" (режисер Хінде Бужемаа. Туніс), Єгипет - "Назад на площу" (режисер Петр Льом. Норвегія, Канада), Ємен - (режисер Шон МакАлістер. Велика Британія). Можна долучити до цієї програми і фільм "1/2 революції" (Режисери Омар Шаргаві, Карім Ель Хакім. Данія,Єгипет), який номінувався у розділі "Право". Головна героїня туніського фільму - Аїда, безпритульна жінка, яка має клопоти і з дітьми, і з сусідами, і з законом. Революція перемогла, але в житті нічого не змінюється, та й не може змінитись: Аїда давно програла боротьбу за щастя, за місце під сонцем. Фільм важкий, надто натуралістичний. Не хочеться, щоб кінокамера так жорстоко зображала життя, хоча в реальності воно, мабуть, ще нестерпніше, ніж на екрані.
У назві фільму "Назад на площу" розкрито суть творчого задуму автора. Мубарак упав - система залишилась, можливо навіть стала ще брутальнішою. Історії про людей, які втратили заробіток через відплив туристів, які не можуть знайти справедливість у судах, які потрапляють до в'язниці за спробу вільно висловлюватись у Facebook. Найемоційніший епізод присвячений дівчині, що входить у конфлікт із сільською общиною та рідними, намагаючись захистити своє право на свободу та недоторканність приватного життя. Вона втікає в Каїр, традиційне змінює на виклично-яскраве, майже вульгарне, робить татуювання на передпліччі. Зовнішні атрибути незалежності вже є, але чи знайде вона колись справжню свободу?
Мене особливо вразив фільм "Революціонер із примусу". Я не помітив жодних ознак театральності, - документальні фільми нерідко грішать ухилом у бік ігрового кіно. Центральний герой фільму - туристичний гід, котрий намагається хоч крихту заробити на нечисленних гостях Ємену. Купа проблем: борги, відсутність харчів, нервові зриви вагітної дружини. Протести проти президента Алі Абдули Салеха зовсім руйнують його бізнес, але розвиток подій втягує політичного скептика у круговерть народного повстання, наповненого надіями та героїзмом, кров'ю та розпачем. Не забувайте, що це документальний фільм, - Шону МакАлістеру (він також і оператор фільму) довелося поборювати інстинкт самозбереження і ні на мить не випускати камеру з рук.
Дуже хотілося б хоч стисло розповісти про кожен із побачених фільмів. Але головне завдання - не переказувати й аналізувати сюжет, а спонукати читача долучитися до світу кращих зразків документального кіно. Безперечно, варто знайти в Інтернеті сайт www.docudays.org.ua, уважно стежити за інформацією на ньому. Фестиваль завершився дуже символічною прем'єрою: відреставрованою в Національному центрі Олександра Довженка документальною стрічкою режисера Дзиги Вертова "Одинадцятий", знятою в Україні у 1928 р.
ПЕРЕМОЖЦІ
Приз симпатій глядачів: "Після Вріцена" (Режисер Даніель Абма. Німеччина).
Приз студентського журі: "Документаліст" (Режисери Іварс Звієдріс, Інесе Клява. Латвія).
DOCU/Коротко: "Воласті голуби" (Режисер Пол Фіган. Шотландія).
DOCU/Право: "Дівчина з Півдня" (Режисер Хосе Луїс Гарсія. Аргентина).
DOCU/Життя: "Розмови на серйозні теми" (Режисер Гієдре Бейноруте. Литва).
Приз імені Андрія Матросова: "Сери та сеньйори" (Режисер Олександр Течинський. Україна).