Авторське документальне кіно - те саме, яке впродовж минулого тижня можна було побачити в рамках XVI Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, - один із найбільш захопливих і глибоких методів дослідження сучасної людини й один із найцікавіших на сьогодні способів говорити про її проблеми.
Як ми повідомляли в попередньому числі, центральною темою фестивалю нинішнього року стала тема цифрових прав людини. Сам термін "цифрові права" виник відносно недавно, у 2012 р., коли Рада ООН з прав людини прийняла резолюцію, відповідно до якої наші права офлайн тотожні правам онлайн і мають дотримуватися однаковою мірою. Інша річ, що питання захисту прав людини у віртуальному середовищі нині проблематичне - насамперед у зв'язку з нестачею ефективних інструментів, але не тільки. Сучасний користувач Інтернету часто надто легковажить своєю поведінкою в Мережі, не цілком усвідомлюючи можливі наслідки власних дій і особисту уразливість онлайн. Розмаїття жанрів сучасної кінодокументалістики (від анімації до детектива) дає авторам широкі можливості для показу будь-якої неймовірної історії, зрежисируваної самим життям, показати, що криється за звичними речами, у тому числі й по той бік комп'ютерного монітора.
Одну з таких історій - про тіньову індустрію контролю над інтернет-контентом - розповідають німецькі режисери Ганс Блок і Моріц Різевік у документальному фільмі "Чистильники". Інтернет лише здається місцем абсолютної свободи слова й самовираження. Можливо, років двадцять тому, в період зародження соцмереж, він таким і був, але сьогодні з упевненістю можна стверджувати, що цей час скінчився. Бурхливий розвиток Facebook та інших глобальних комунікаційних майданчиків ставить перед їхніми творцями (а заодно й перед усім людством) нові виклики. Після пред'явлення реальних доказів кібервпливу на результати таких подій, як референдум щодо Brexit або виборча кампанія, в результаті якої переміг Дональд Трамп, менеджери соцмереж більше не можуть стояти осторонь, вдаючи, що вони тут ні до чого. Адміністрації Google, YouTube, Facebook, Twitter змушені стежити, чим саме діляться на їхніх платформах користувачі, і в разі розповсюдження сумнівного контенту (порнографії, закликів до насильства, фото- або відеоматеріалів, які принижують чиюсь гідність, і т.п.), - видаляти його. Це цензура чи ні? Хто й на яких підставах вирішує, яким зображенням місце в соцмережах, а які суперечать їхнім правилам? Завдяки фільму "Чистильники" ми знайомимося з тими, чия робота полягає в щоденному перегляді гігабайтів візуальної інформації (до речі, норма перегляду для одного працівника прямо нелюдська - 25 тис. фотографій на день) та видаленні з Мережі "невідповідного" контенту. Скажімо, саме ці люди недавно вичищали з Інтернету відеозйомку теракту в мечетях Нової Зеландії. Багато таких "цифрових прибиральників" спеціалізуються на тій чи іншій тематиці: хтось день у день перевіряє контент, де може міститися дитяча порнографія, комусь доводиться переглядати фото- й відеоматеріали, що потенційно містять фізичне насильство або заклики до повалення влади в тій чи іншій країні, хтось відстежує зображення, на яких фігурують селебрітіз. Хоча алгоритми, що регулюють роботу соцмереж та пошукових систем, постійно оновлюються, виявлення такого контенту їм досі не під силу, тому для такої роботи наймають людей. У фільмі є епізод, де один із таких "чистильників" озвучує логіку, згідно з якою з Мережі має бути вилучений сатиричний малюнок із зображенням оголеного Дональда Трампа. Характер цього зображення і той факт, що на картині Трамп намальований із підкреслено маленьким пенісом, образливі для американського президента, принижують його гідність і тому підлягають видаленню, - такий вердикт "чистильника". В іншому епізоді йдеться про відеофрагменти, на яких зафіксовано страту Саддама Хусейна. Один фрагмент показує власне страту, на іншому ми бачимо вже на землі мертве тіло колишнього іракського лідера і те, що з ним відбувалося після страти. За рішенням "чистильників", перший фрагмент має історичне значення й тому залишається в доступі з відповідним маркуванням, що попереджає про вікове обмеження, натомість інший фрагмент такого значення не має й тому був вилучений. На сьогодні компанії, котрі наймають для цієї роботи співробітників, працюють на аутсорсингу й розміщуються переважно на Філіппінах. На цій підставі центральні офіси Google, YouTube, Facebook, Twitter, що перебувають у США, дистанціюються від зазначених компаній і не коментують їхньої роботи, уникаючи прямих запитань про можливу цензуру й, відповідно, свою відповідальність за неї. Для багатьох філіппінців ця робота - спосіб вижити самому й прогодувати близьких, однак зворотний бік такої діяльності - зламані психіка й нерідко життя.
За задумом авторів, фільм "Чистильники" закінчується "як у кіно": одна дівчина-"чистильниця" вирішує звільнитися. Після уважного перегляду фільму стає зрозуміло, - наважитися на звільнення зможуть одиниці, але більшість залишиться й продовжить свою каторжну анонімну працю.
Члени команди волонтерів-розслідувачів Bellingcat теж нишпорять у соцмережах, шукаючи інформацію. Будь-який лайк, репост або невинне фото з чиєїсь вечірки - для них інформація, що може стати доказом. Фільм нідерландського режисера-документаліста Ганса Пула "Bellingcat: Правда в світі постправди" знайомить нас із тими, хто раніше, ніж офіційне розслідування, назвав країну, відповідальну за катастрофу МН17 у Донецькій області; першим визначив імена підозрюваних в отруєнні Скрипалів; провів низку інших незалежних розслідувань, які спричинили великий резонанс. Колишній офісний працівник і затятий геймер британець Еліот Хіггінс у 2014 р. зібрав групу ентузіастів, відомих сьогодні як Bellingcat. Вони пройшли шлях від непримітних активістів до впливової команди розслідувачів, у співпраці з якими на сьогодні зацікавлені спецслужби та уряди різних країн. На відміну від професійних журналістів, що спираються на авторитет і репутацію свого видання, громадські журналісти, до яких належать члени Bellingcat, можуть завоювати довіру аудиторії до своїх розслідувань, лише надаючи незаперечні докази обвинувачень. Що Bellingcat і робить. Їхнє правило - працювати прозоро, використовуючи дані виключно відкритих джерел (насамперед соцмереж і Google Earth). У 2017 р. Міжнародний кримінальний суд у Гаазі виніс перше в історії рішення, спираючись переважно на відеозаписи, опубліковані в соцмережах.
Певна річ, Путін і далі брехатиме, але готових повірити йому після розслідувань Bellingcat виявиться значно менше, принаймні в країнах Заходу. Команда Bellingcat розраховує, що матеріали їхніх розслідувань, які стосуються впливу Росії на події у світі, в недалекому майбутньому буде використано в суді. А поки що вони проводять майстер-класи, навчаючи людей методів своєї роботи.
Фільм німецьких режисерів Моніки Гільшер і Маттіаса Гідера "Потенційний злочин" розповідає про ще один контроверсійний аспект цифрової епохи - прогнозування злочинів із допомогою комп'ютерних програм. Безпека - один з ідолів сучасності, і не дивно, що нові технології використовуються, зокрема, і для забезпечення захищеності цього ідола. Автори "Потенційного злочину" докладно демонструють, як зусилля заради безпеки сьогодні нерідко обертаються проти самих громадян. Комп'ютерне забезпечення, автоматично сканує громадський простір, швидко надає поліцейським інформацію, де містяться зони найвищого ризику, хто саме з натовпу перехожих може розцінюватися як потенційний злочинець. Для аналізу даних, на основі яких програма складає прогнози, використовуються всі можливі відомості про ту чи іншу людину. Кожна наша повсякденна дія - купівля продуктів у магазині, відвідини того чи іншого сайту - не зникає безслідно, а фіксується й архівується. Так кожен із нас залишає цифрові сліди, масиви інформації, що перебувають у руках приватних компаній, доступу до яких ми не контролюємо. Таким чином, громадяни сучасного західного суспільства опиняються в ситуації, де в них, практично, не лишається права на анонімність, де всі їхні дії облікуються й контролюються, де всіх людей можна представити як рейтинг з індивідуальним індексом "благонадійності". Чи справді ми хочемо жити в такому контрольованому суспільстві? Що відбувається, коли комп'ютерна програма дає збій і помилково розпізнає у вас людину з високим рівнем готовності скоїти якийсь злочин? Висновок авторів фільму невтішний: одного разу потрапивши (наприклад, помилково) до списку підозрюваних, ви можете опинитися в небезпеці, коли вам загрожуватиме система, що з самого початку покликана турбуватися про вашу безпеку. І чи зможете довести свою невинність - питання відкрите.
"Навмисна смерть" американської документалістки Сью Вільямс - ще один фільм, після перегляду якого світ уже не залишиться для вас таким, яким був доти. Дослідження про те, як цифрова епоха впливає на людство, що приховує індустрія виробництва електронних гаджетів, автор починає з опитування респондентів, як часто вони купують новий смартфон. Люди всміхаються у відповідь, багато хто зізнається, що хотів би робити це частіше. Сучасна техніка недовговічна, і саме такою, не розрахованою на довгі роки експлуатації, вона й сконструйована. Але яка ціна того, що кожен із нас прагне придбати нову модель телефону та безліч інших корисних для життя девайсів? Тільки в самому Китаї, де зосереджене виробництво основних брендів електронної техніки, наразі близько 300 млн сільських жителів позбавлені доступу до придатної для пиття води. Задумайтеся над цією цифрою. З самого початку розвитку цієї індустрії нас запевняли, що виробництво електронної техніки стерильне, високотехнологічне й цілком безпечне для довкілля. Насправді ж мало яке ще виробництво використовує так багато природних ресурсів і таке токсичне для людини та всього живого. Азбест, миш'як, барій, бензол, ціанід міді - практично, всі речовини, які становлять загрозу життю та здоров'ю людини (і, взагалі, будь-якої живої істоти), використовуються у виробництві смартфонів та іншої техніки. На світанку свого становлення підприємства IBM, Hewlett-Packard та інших компаній, що виробляють комп'ютери й іншу техніку, розміщувалися у Кремнієвій долині. Внаслідок цього колись відома на всю Америку своїми сільськогосподарськими угіддями долина здобула зловісну репутацію: тут різко зріс відсоток людей, які помирають від раку. Відходи цього виробництва складувались у підземних сховищах, але стався витік, і грунти були заражені небезпечними речовинами. За словами дослідників, боротьба з наслідками цього витоку може тривати не одне століття. Потім виробництво перемістилося в Китай і Мексику, де дешева робоча сила, а контроль над стандартами виробництва значно нижчий, ніж у США. Тонни отруйних відходів тепер просто зливаються в місцеві водойми. На прохання режисера фільму, ризикуючи робочим місцем і навіть життям, кілька працівників таких виробництв зняли прихованою камерою, що відбувається всередині цих фабрик, розповіли, як керуючі навчилися оминати перевірки. До речі, всі виробники комп'ютерної техніки, чиї виробництва розміщуються в Китаї, відхилили прохання автора фільму дати інтерв'ю. Таким чином, фільм "Навмисна смерть" нагадує нам про взаємозв'язок усього світу. Можна старанно сортувати сміття й інвестувати в безпечні технології його утилізації, але уникнути наслідків варварського ставлення до природи і всього живого не зможе ніхто. Ми всі, незалежно від того, ставимося до купівлі чергового електронного гаджета легковажно чи не дуже, відповідальні за цю планету і її стан. І тому вже давно на часі примусити виробників техніки змінити стандарти виробництва й перестати знищувати наш спільний дім, - адже іншого в нас немає.