У 90-х про цього режисера в Києві знали й говорили всі театрали. Він ставив цікаві авангардні спектаклі у своєму "Театральному клубі", у Театрі на Подолі, Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Став лауреатом премій "Київська Пектораль". А про його спектаклі "Гравці", "Дюшес" (за Дж.Джойсом) і "Не боюся Вірджинії Вульф" київські критики досі згадують із розчуленням. Проте Олег Ліпцин зник із їхнього поля зору. Останнім часом, як з'ясувалося, працює в Америці, Росії і навіть у Тайвані. Й ось днями режисер приїхав до Києва - презентувати свій Фестиваль актуального українського театру. Як уже повідомляло DT.UA, у рамках цього проекту буде показано спектаклі з України, Росії, США, Франції. Передбачаються також творчі вечори акторів, режисерів, музикантів, поетів. В інтерв'ю нашій газеті пан Олег розповів про свій новий проект і театральні мандрівки.
- Ідея фестивалю виникла з імпульсу осмислити театральний процес України початку 90-х. До речі, нинішнього року виповнюється 25 років від дня заснування "Театрального Клубу" - однієї з перших незалежних театральних спільнот в Україні. Ця спільнота істотно вплинула на культуру "епохи" кінця 80-х - початку 90-х. Саме цей час театрали називають Другим українським Відродженням.
Це був постперебудовний період... Розпад СРСР. Певне послаблення, що дозволяло створювати незалежні театральні утворення, які називалися театрами-студіями. Звісно, частина цих студій невдовзі перестала існувати, а частина перетворилася на стійкі театральні утворення. Як, наприклад, "Сузір'я", "Колесо", Театр на Печерську. Але... чому після спалаху театральної активності 90-х далі все зійшло у традиційну тиху спокійну ситуацію? І ось через 20 років є можливість осмислити ті явища...
Наразі немає впевненості, що такий фестиваль стане традиційним. Але хто знає, у що може вилитися ця ініціатива?
Є ще одна причина проведення фестивалю. Живучи на Заході майже 20 років, я регулярно буваю в Україні. І бачу, що культурна ситуація тут не змінюється. Культурні події відтворюються в давно усталених формах. Хоча і життя, і мислення людей давно змінилися.
Якщо говорити про театри, то все це стійкі репертуарні колективи. Хоча... Репертуарних театрів, як в Україні і Росії, немає ніде у світі. У таких великих державах, як Франція, США, Англія, може бути лише кілька схожих колективів. Інші творчі процеси передбачають різні форми... Може, і в Україні не варто вперто дотримуватися старих устоїв? Я не закликаю нічого руйнувати. Однак паралельно можна створювати або запроваджувати щось нове.
Про той-таки "Театральний клуб" сьогодні вже мало хто знає. Але люди залишилися... Оскільки я з цими людьми пов'язаний, то бачу, як у їхньому житті продовжуються ці ідеї. Театр, мистецтво, культура існують не тільки в рамках юридичних організацій, є ще канали більш вільні, коли розвиток відбувається через окремих митців, через окремі внутрішні зв'язки.
- Де сьогодні ви постійно живете і працюєте? Одні кажуть - у Росії, інші - в Америці....
- Постійно живу у США. А працюю в різних місцях. Взагалі, доводиться багато їздити, бо мої театральні проекти реалізуються не тільки в Америці, а й у Європі, на Тайвані.
Останніми роками, хоч як дивно, Тайвань у цьому сенсі мені подобається. Там є державна підтримка мистецтва. А
театр дуже модний серед молоді. Хоча й простежується певна політична кон'юнктура. Адже Китай блокує всю дипломатичну діяльність. Уявіть, ми хотіли, однак не змогли привезти на київський фестиваль наш спектакль "Шинель", який я зробив у Тайвані... Тайванці просто не змогли отримати українську візу!
- Ваша діяльність за кордоном - це й викладання?
- Так, це переважно приватні школи Америки, Тайваню. А ще Росія в рамках Російського університету театрального мистецтва і Слов'янського університету.
- В 90-х вас називали одним із найяскравіших представників українського театрального авангарду. А самі себе ви зараховували до якого напряму? Що найцінніше в мистецькому плані у вас пов'язане в пам'яті саме з 90-ми в українському театрі?
- Так-так, тоді я був ще тим авангардистом. Тепер - ні. Сьогодні мені подобається імпровізаційний і більш ігровий театр. У 90-х я захоплювався Джойсом. Ми з "Театральним клубом" були першими, хто замахнувся на його "Улісса". Він тоді у нас в Україні тільки-тільки заволодів умами. Як мені здається, не ти вибираєш книжку, а вона вибирає тебе. У результаті дворічних репетицій у нас вийшов спектакль "Дюшес" на два акти.
- Чи стежите за течіями у нашому нинішньому театральному житті - хоча б по Інтернету, в листуванні з друзями? Що вам видається в цьому житті тривожним, а що - радісним?
- Власне кажучи, це і є причина, з якої ми затіяли фестиваль. Хвилює надто кондова організаційна модель театрального процесу. А хотілося б бачити й нові методи театральної роботи. Повторюю, я не закликаю закрити всі репертуарні театри. Дай їм Боже життя. Але чому стільки років не запроваджується нічого нового? Адже і суспільство, і простір - дуже змінилися. А в театральному процесі все незмінне. Ніщо не оновлюється, не додається.
- Як склалася творча доля однієї з ваших любимих актрис - Алли Даруги? Багато київських критиків захоплювалися її роботами, особливо у спектаклі "Не боюся Вірджинії Вульф", поставленому вами в Театрі на лівому березі Дніпра?
- Її творча доля склалася і чудово, і сумно водночас. Вона живе в Парижі, бабуся трьох чудових внуків. Власне кажучи, ними вона зараз і займається. Я намагався затягнути її назад у театр. Але поки що їй вистачає внуків.
А до спектаклю "Хто боїться Вірджинії Вульф" я б повернувся. Та зараз недоречно. Не думаю, що сьогодні це актуально для Театру на лівому березі. Проте в мене залишилися теплі спогади від роботи з акторами над цією п'єсою. Думаю, що в них хороша доля, вони обласкані увагою. То навіщо мені туди ще?
- Якби у вас був необмежений бюджет, роботи яких світових авторів ви б хотіли показати в Києві насамперед?
- Уже більше року триває підготовка театрального проекту за Бруно Шульцем. Це чудовий український письменник родом із Дрогобича, хоча писав польською... Ще б я із задоволенням поставив в Україні Мольєра. Знаю, що тут треба робити щось поетичне, легке, світле. Мені здається, зараз у театрі настав час представити альтернативу реальності, а не її відображення. Мені, наприклад, ця реальність нічого не дає. То навіщо її ще й у театр переносити? Мистецтво завжди має давати надію і світло.