Але куратор бієнале Ральф Ругофф, що починав як арт-критик у США й очолює нині один із найбільших виставкових центрів Лондона Hayward Gallery, запропонував побачити навколишній світ під іншим кутом зору - як територію попереджень і нових можливостей.
Здавалося б, світові ліберальні підвалини останніми роками похитнулися, популізм, націоналізм, антимодерністські настрої розповзаються по цивілізованому світу. Рада Європи проводить форуми під гаслом "У пошуках втраченого універсалізму", засуджуючи виродження демократії, яка втрачає принципи заради стабільності. Футурологи говорять про глобальне потепління й перманентну проблему переселенців. Військові конфлікти, цинічні підходи до економіки ведуть до загрози здоров'ю та життю сотень тисяч людей. Навіть у Євросоюзі немає консенсусу щодо вирішення гуманітарних проблем. Звідки взятися оптимізму?
Але немарно у філософських колах виник запит на новий світогляд, що проявився, зокрема, в доволі силуваному і все ще поверховому теоретично терміні "метамодернізм". Фактично, привласнюючи положення постмодернізму з його відмовою від ієрархій та віри в можливість такого собі єдиного правильного шляху або рішення, прибічники метамодернізму бачать можливість перевідкриття ідеологічних наративів та імперативів, співіснування їх не в протиборстві, а у взаємодії. Відкидаючи постмодерністський скепсис та іронію заради терпимості й комфорту. Позиція ця, виходячи з відомих нам реалій, видається наївною. Але завдяки новим технологіям світ змінюється так бурхливо, що є підстави вважати: ментальні й моральні зміни, які формують баланс майбутнього, поки що невидимі в нашу оптику.
Так чи інакше, від перемоги Дональда Трампа і його переговорів із Кім Чен Ином до демонстрації на європейських виставках технічних досягнень комфортної камери для евтаназії Sarco, яку відвідувачі Венеційської бієнале можуть побачити в експозиції Venice Design-2019, що проходить за підтримки Європейського культурного центру, - ще вчора немислиме, неможливе, неприйнятне, скандальне чи рятівне проявляється в нашій реальності. Мислячій людині не залишається нічого іншого, як шукати в приголомшливих фактах і змінах нові можливості.
Серед національних павільйонів бієнале найбільш образно цей підхід демонструє проект Швейцарії "Рухаючись назад". Художниці Полін Будрі й Ренате Лоренц створили фільм, дія якого відбувається в абстрактному нічному клубі. Його учасники танцюють в убранні й перуках, що розмивають гендерну приналежність, кожен у своєму стилі, взаємодіючи одне з одним у примхливому діалозі-перфомансі. В певний момент глядач розуміє, що відеозапис запущено задом наперед, а події розвиваються з кінця до початку. На екрані з'являється істота, голова якої зусібіч закрита перукою, а на ногах взуття з носками в обидва боки, тобто без п'ят. Образ цей узято з курдської партизанської практики: таке взуття носять, щоб заплутати сліди. В епоху масової втечі - в консервативні практики, які заперечують досягнення емансипації, в національні міфи, тілесні заборони, ескапізм або вимушені переселення - художниці пропонують подумати про те, що рух назад або втеча можуть виявитися несподіваним шляхом до прогресу. Що в негативних тенденціях і подіях закладено вихід до чогось нового, світлого, чого ми не помічаємо за звичкою.
Це нагадує психіатричну концепцію нейрорізноманіття, яка зародилася у США й отримала свого часу візуальний прояв у трьох міжнародних київських арт-проектах "Аут". Відмовившись від традиційного сприйняття аутизму як діагнозу, прибічники нейрорізноманіття бачать в аутичному способі мислення, синестезії та інших особливостях психіки, що вважалися відхиленнями, нові можливості для людського світосприйняття, новий інструментарій розуміння світу і взаємодії з ним.
Зазирнути за стереотипи, відволіктися від короткозорості антропоцентричного сприйняття, побачити можливості світу, який включає природу, технології, космос та інші надлюдські чинники, й допустити можливість їх взаємодії, мимо нашої волі та усвідомлення, пропонує проект Ральфа Ругоффа. Відмовившись від традиції єдиної експозиції, що перетікає з Центрального павільйону бієнале в Арсенал, він створив у цих просторах дві різні виставки. Використовуючи одних і тих самих художників, по-різному представив їхні роботи та творчість. Дозволяючи собі інколи спрощувати чи полегшувати концепцію автора, як у випадку з українською художницею Жанною Кадировою.
Її "Ринок", твір, що побував на багатьох арт-форумах у різних країнах світу, задумувався як інтерактивний перфоманс. Виконані з бетону й кахлів продукти - ковбаси, фрукти, городину, - розміщені в типовій для пострадянського світу ятці з вагами та гирками брежнєвських часів, Жанна як продавчиня пропонувала глядачам. Об'єкти продавалися на вагу, за ціною одна одиниця національної валюти за грам. У Ругоффа продавчині немає, робота перетворена на інсталяцію. І вміщена в зал робіт, які так чи інакше проявляють ідею метаморфози.
Поруч - сюрреалістичні об'єкти 79-річного американського скульптора і поета Джиммі Дарема, який отримав "Золотого лева" нинішньої бієнале. За словами Ругоффа, Дарем "зробив видатний внесок у мистецтво, поєднуючи несумісне, окреслюючи альтернативні перспективи". Його роботи в Арсеналі представляють кістяки немислимих мутантів із черепами тварин та тілами з технічних конструкцій і меблів.
У тому ж залі - об'єкти Аніки Йі з Південної Кореї, яка поєднує мистецтво з біологією. Гігантські кокони, що нагадують традиційні венеційські вуличні світильники з муранського скла, дзижчать життям невидимих глядачеві комах, які снують у них. Твір залишає манливо-зловісне відчуття, поєднуючи образи затишку й невідомої огидної загрози.
Амбівалентність - стан, на який налаштовують, практично, всі твори і драматургія виставки про цікаві часи. Техніка в ній також постає не гарантією нових можливостей і чіткості виконання завдань, а територією пошуку результату, який спочатку неминуче дає збої. Яскраво втілює цей підхід твір китайських художників Сунь Юана та Пен Юя "Не можу сам собі допомогти": гігантський робот-маніпулятор, який нескінченно й марно намагається прибрати калюжу кольору крові, що розтікається під ним.
Іншим твором, що із середньовічною повчальною жорстокістю демонструє марноту сподівань людини на досягнення техніки, стало зношене судно, пришвартоване біля Арсеналу. "Barca Nostra" ("Наш човен") швейцарсько-ісландського художника Крістофа Бюхеля - на сьогодні найбільш спірний реді-мейд об'єкт в історії мистецтва із часів "Пісуара" Марселя Дюшана. Оскільки це - справжній корабель, що переправляв мігрантів через Середземне море й зазнав катастрофи 18 квітня 2015 р. під Лампедузою. На ньому було близько тисячі людей, урятувати з яких пощастило тільки 28. Демонстрація корабля на виставці викликала чимало етичних суперечок, однак художник бачить у плавзасобі потужний символ трагедії людської міграції і закритих кордонів. Влада Італії після бієнале планує перетворити судно на меморіальний "Сад пам'яті".
Український критик Андрій Боборикін бачить у нинішній подвійній виставці Ругоффа певний діалог із проектом Окуї Енвезора, куратора бієнале 2015 р. "Всі майбутні світи". Справді, Енвезор тоді розкрив кризову й вибухонебезпечну ситуацію людства в його нинішніх політичному, соціальному, економічному та техногенному станах. Вихід він шукав у раціональності, в переосмисленні Карла Маркса, революційних тенденцій та практик. "Ругофф щедро черпає натхнення з усього, що відбулося відтоді, - і як наслідок раціональністю не обмежується. Цікаві часи - це і про внутрішні світи, і про віртуальні, і про фейкові", - пише Боборикін.
Ірраціональне, як важливу складову психології людини й мас, західні інтелектуали справді загубили в ейфорії перемоги лібералізму 1990-х, що здавалася остаточною. Економічне зростання бачилося прямо залежним від розгортання громадянського суспільства, економічна слабкість - неминучим двигуном реформ. Ці ілюзії розбилися об китайське економічне диво, яке зберегло жорстку однопартійну систему. Наступним одкровенням стала нова реальність загрози з боку Росії, яку тривалий час не сприймали серйозно через її економічну слабкість. Виявилося, що, позбавлений "ніжок буша", безправний народ здебільшого готовий терпіти негаразди, санкції, бідність задля відчування такої собі власної величі. З ірраціональністю мислення мас американці зіштовхнулися невдовзі на своїх виборах, коли бідні верстви населення на шкоду власним фінансовим інтересам проголосували за Трампа, щоб тільки дошкулити, покарати, показати свою перевагу над освіченою елітою.
Ірраціональним, із погляду утвердження історичної справедливості та подолання колоніалізму, виглядає і бажання чорних художників Африки та США, що проявилося останнім часом, створювати роботи про життя, в якому немає відлуння ні расизму, ні рабства. Розмірковуючи про неоліберальний кінематограф, український публіцист і художник Анатолій Ульянов, що мусив емігрувати до США через переслідування ультраправими, пише: "Чорна людина з'являється на екрані не просто людиною, а символом: або гноблення, або боротьби з ним, але ніколи не кимось, хто сидить на кухні, заварює чай, чухає щоку й нічого при цьому не означає, не є метафорою раси".
Африканська тема в проекті Ругоффа представлена щедро й багатоманітно, відповідно до її місця в нинішньому самоосмисленні людства. Рефлексії гноблення, його подолання і спадку присвячено чимало робіт: кенійця Майкла Армітеджа, який живе в Лондоні й чиє представництво в експозиції тягне на персональну виставку, норвежки Фріди Орупабо.
Вже інше посилання, зухвало-переможне, естетське - у фотопроекті Занель Мухолі, що прошиває обидві виставки Ругоффа. Вона постає в екстравагантних, архітектурних зачісках і уборах. Її мета - "показати один рік із життя чорної лесбіянки в ПАР".
А ось нігерієць Нжідека Акуніїлі Кросбі демонструє серію полотен про побут і життя чорних людей, вишуканих і простих, без жодної расової сублімації. Показово, що цей учасник головного проекту бієнале у 2017-му став номінантом премії Future Generation Art Prize, заснованої PinchukArtCentre для молодих художників з усіх континентів, яку присуджують раз на два роки. Після Києва виставку номінантів показують на Венеційській бієнале, як було й цього разу.
На ній, і не вперше, ми бачимо чимало перегукувань із основним проектом бієнале, що не дивно, - в журі Future Generation Art Prize запрошують провідних світових художників, кураторів і теоретиків сучасного мистецтва. А номінанти премії згодом представляють свої країни на Венеційській бієнале, як нинішнього року - Ібрагім Махама в павільйоні Гани, що вперше брала участь у форумі. Завдяки його грандіозній інсталяції зі старих ящиків та речей, вражаючому монументові тяжкій непродуктивній роботі, бюрократії та безправ'ю, презентація Гани стала однією з найцікавіших на бієнале.
Із творчістю Кросбі римується живопис нинішньої номінантки Future Generation Art Prize з Нігерії Тойїн Оджі Одутоли. У зображенні альтернативної реальності, де не було колоніалізму, вона, втім, критична й іронічна. "Як це - бути багатим без відчуття вини? Якими були б установки еліт, якби расових утисків ніколи не було?" - ставить запитання художниця.
2019-й можна назвати роком світового тріумфу сучасного мистецтва Литви. Премію Future Generation Art Prize отримала Емілія Шкарнуліте, яка працює у Вільнюсі, за відеоінсталяцію "t 1/2", що зображає світ після екологічної катастрофи та ядерної зими. У ньому є життя і його мутації - наче один із можливих варіантів розвитку цікавих часів. Темі насування природних катаклізмів присвячений і литовський павільйон бієнале, що отримав "Золотого лева". Ругіле Барзджюкайте, Ліна Лапеліте і Вайва Грайніте представили твір у жанрі нової опери "Сонце і море (Марина)", облаштувавши у військовій будівлі Арсеналу, яка раніше не використовувалася для виставок, пляж, де перформерки в купальниках, розмістившись на піску і в шезлонгах, виконують арії про свої простенькі відчуття від відпочинку. З другого поверху, згори, на них дивляться глядачі. Згодом арії стають усе тривожнішими - про виверження вулкана, авіакатастрофи - і приводять до усвідомлення масштабів небезпеки глобального потепління.
Цікаві часи потребують цікавих рішень у мистецтві. Але налаштовують на загальнолюдські інтереси й цінності, залишаючи на маргінесах індивідуальні претензії та локальні чвари.