У Ялті завершився VI Міжнародний фестиваль "Театр. Чехов. Ялта". Театри з Токіо, Тбілісі, Москви, Києва, Мехіко, Дрогобича, Полтави, Запоріжжя показали свої творчі досягнення в мальовничому місці, від моря не дуже віддаленому і для Чехова (колись) дуже важливому.
У пошуках заголовка для постфестивальних нотаток вирішив перефразувати назву фільму Кіри Муратової ("Чеховські мотиви"). Ось і вийшли "Чеховські Мальдіви", оскільки форум у Ялті - це фестиваль-курорт і фестиваль-екскурсія, часто на "безлюдні театральні острови".
Скільки за останній час театральних фестивалів в Україні сконало, а скільки їх народилося?
Не сказала б навіть Ванга!
Хоча та ж таки Ванга (судячи зі зведень НТВ) колись суворо звернулася до військових: "Збережіть культурні цінності! Інакше буде лихо!"
Однак не слухаються люди пророцтва кассандр, цінностей не бережуть, і далеко не всі фестивалі в нашій країні живуть та хліб із кав'яром жують. У держбюджету давня відмашка: дірка в кишені. А деяких місцевих олігархів хлібом не годуй - дай тільки шансоном заткнути вуха (їм не до театру).
Очевидно, відгомоніли благосні дні любові й для Чеховського театру в Ялті, коли видний російський бізнесмен Олександр Лебедєв керувався принципом "допоможу, чим можу". Тепер йому б хтось допоміг, у контексті відомих російських "землетрусів".
Отож не знаю, яким дивом оргкомітет нашкріб по засіках на цей, уже шостий фест, але сам факт його спроможності мимоволі заводить убік від колишніх дискусій...
А сперечалися, пригадується, на очікувані теми. Яким повинен і може бути фестиваль, осінений ім'ям Антона Павловича. Тобто в тих місцях, де класик лікувався, страждав, писав Кніппер і Немировичу, плекав свої задуми. Де досі леліють його Білу дачу та особисті речі письменника в ній. Наприклад, його довгий шкіряний плащ під музейним склом одного разу мені навіть приснився... у страшному есхатологічному театральному сні. До чого б це?
І все-таки: яким би - в ідеалі - міг бути Чехов-фест на березі Чорного моря? Тільки добіркою сучасних трактувань його великих п'єс? Чи форумом українсько-російської театральної дружби? Чи спробою відчути "життя людського духу" у сценічних квазіэкспериментах сучасності?
…Знаки запитання миттю відпадають самі собою, коли думаєш: уже те добре, що хоча б ці самозбереглися і вціліли. Оскільки на фестивальній карті України, на жаль, немає яскравої міжнародної "плями" навіть у столиці.
***
Ялтинці, укладаючи свою афішу, на мій погляд, дотримуються принципу художників-мариністів - "а хвилі то шепчуть, то плачуть". Розкид сценічних стилів, напрямів і якості - в одній афіші - дивує і вражає. Від найвищих взірців сучасної культури (якою, наприклад, є творчість Льва Додіна, що колись презентував тут свій театр) до чесних аматорських спроб заявити про себе в чудесних місцях, на чеховських Мальдівах.
І цього року в афіші радісно й дивно уживалися цікаві зразки "нового театру" з Японії та Грузії зі старозавітним гламуром полтавської сценічної класики. Зразок добре зробленого комерційного театру показав Київ, а Москва (театр "Человек") апелювала до ветеранів європейського театру абсурду ("Стриптиз" С.Мрожека).
Цікавим і несподіваним явищем для багатьох виявився театр RINKOGUN із Японії. Два дні токійські умільці рихтували ялтинську сцену під спектакль "Горище" (режисер Єдзі Сакато). Кажуть, на батьківщині цю постановку супроводжує гучний успіх. Її навіть транслювали по національному ТБ (як колись по всесоюзному радіо транслювали "Анну Кареніну", улюблену виставу Й.Сталіна). У "Горища" справді безліч нагород і за режисуру, і за саму п'єсу.
У п'єсі і справді є певний важливий для японців образ - це саме горище. Для багатьох із них, очевидно, цей простір - місце сховку від реальності. Молоді люди-хікіморі, занурюючись у віртуальні "пекло" й "рай", ігнорують життя довколишнє, перетворюються на бранців "горища", стінки якого нагадують то труну, то шпаківню.
У Японії тим часом понад мільйон інтернет-залежних. І, очевидно, кожен "кує" на своєму персональному "горищі", ніби "над" стелею підсвідомості. Як і герої розрізнених мікросюжетів у спектаклі. Серед них - самогубці, вбивці, самураї й поліцейські, дівчинка-аскет та інші диваки.
Горище для них - як сповідальня у храмі. Не так важливо, де (?) розміщене саме горище - у звичайному будинку, в лісовій хатині. Воно все одно втягує їх (і тебе) у свою чорну вирву. Як колись дику дівчинку з фільму "Дзвінок" втягнув у захланну горлянку японський телевізор однієї відомої торгової марки.
Під час дуже довгого спектаклю, коли зал для глядачів порожніє, як пшеничне поле під барабаном комбайна, "горище" справді магічно втягує у своє нутро тих уцілілих обраних, хто мужньо налаштувався на хікіморі-хвилю. І не програв! Адже найголовніше - не розуміти, "про що" вони говорять, а налаштуватися на спектакль-медитацію.
Теми діалогів і справді дивні, часто дріб'язкові. Це зухвалий алогізм, хльосткіший за європейський абсурд, або сум'яття на рівні вигуків.
Ось лише один фрагмент із цієї п'єси (вільний переклад із японської): "Я завжди робив масаж бабусі! - Ні, я не хочу! - Ну й що це ти робиш? - Що ти робиш тут? - Я не запитую, чому ти перестала ходити до школи. - Про що ти? - Скоро вже місяць? - Просто так, дурню".
Тому, повторюю, найкраще сприймати їхні "шепоти й крики" на віру, крізь призму особистих фантазій і персональної інтуїції.
І ось один сприйняв. Потім підійшов до драматурга, поділився відчуттями. Опісля драматург виявив багато нового для себе у своїй же п'єсі...
Отож, "Горище" (для мене) - це пронизлива метафора маленької гордої й розумної Країни вранішнього сонця. Яка постійно перебуває ніби "над" землею і ніби "під" небом. Наче космонавт у стані невагомості в герметичному космічному кораблі. І в прагненні злетіти кудись високо-високо, пробиваючи головою стелі на шляху до горища, де повітря чисте й свіже. Але, пробивши стелю, потрапивши на горище, ці чудові люди (хікіморі!) знову опиняються в пастці. У в'язниці. В одиночній камері. На жаль.
Горище (як асоціація) - це ще й болісне відчуття обмеженості простору для самих японців. І для тих із них, хто постраждав від Фукусіми, і для тих, кого тривожить передчуття нових нещасть. Горище - це їхня маленька батьківщина. Ніби пастка, труна (з музикою). Як екран монітора.
Режисер цей проект вирішив віртуозно. Це справді сучасний театр. І він не конче має бути "європейським". Цей театр - японський, національний. Але апелює з допомогою сучасних сценічних засобів до тем загальнолюдських, гуманістичних.
Зовні мало що змінюється у сценічній "картинці", на крихітному п'ятачку сцени. Але такий театр, можливо, і не повинен приголомшувати візуальним рядом. Оскільки він - "внутрішній", ментально скупий. Зате він сміливо може хвалитися японськими артистами, органіка яких - що шепіт хвиль, а сценічна природа не припускає фальшу або нарочитості. Найменше думаєш, дивлячись на них, про "постмодернізм" чи інший "-ізм", що визначає саме цей виток розвитку японського театру (помітно віддаленого від театру Кабукі). А думаєш усе-таки про те, до чого настирні японці й силують розумного глядача. Про "горище", на якому "замуровано" кожного з нас.
Ще один епізод вражень від "Мальдівів". Грузинський Театр комедії імені В.Абашидзе показав трагедію - спектакль "Психоз, 4.48" за п'єсою Сари Кейн, знаного англійського драматурга з трагічною долею (вона наклала на себе руки у 1999 р.). Цим самим роком датується її відома п'єса про божевілля.
Те, що Сара Кейн - персонаж нерядовий , - давно факт і аксіома. У її "Психозі" особистісне, відверте, безстидне й хворобливе "так і пре, так і пре" (як говорила з іншого приводу героїня В.Шукшина). "Психоз" - хроніка її самогубства, душевний стриптиз у стані роздвоєння особистості. Режисер Мака Нацвлішвілі обставляє сцену так, наче це арт-простір модного центру сучасного мистецтва: міріади подушок, "огней так много золотых", білий балдахін над сценою (натяк на петлю). І дві жінки - у відсутності любові й смерті. Смерть трохи згодом простягне до них (неї) кістляву долоню.
Дві в одній - у цьому фокусі й концепт постановки. Коли дві різні акторки правдиво і природно "вливають" у посудину однієї долі свої особисті емоції та біоритми. Статурні, вродливі, непокірливі грузинські жінки навпомацки рухаються до "таємниці божевілля" тендітної Сари, яка народилася в релігійній сім'ї євангелістів, яка здобула блискучу освіту в Бірмінгемському університеті, співпрацювала згодом із багатьма відомими театрами.
Вона знала про свій маніакально-депресивний психоз. Намагалася його лікувати всіма можливими засобами.
Але єдиними ліками, що на певний час рятували її від мук, очевидно, ставали тексти п'єс. "Психоз" вона закінчила перед тим, як вирішила піти з життя (це відомий факт). Драматург померла о 4.48, і її п'єса - як хроніка оголошеної смерті.
Грузинські акторки - до їх честі - грають драму внутрішнього розпаду особистості, не впадаючи в екстатичний самопоказ божевілля (з усіма його клінічними проявами). У спектаклі одна божевільна у двох іпостасях, ніби дві горлиці, що прилетіли з нізвідки й летять у нікуди. І починається цей "політ" довгим і розміреним стуком. Стукіт серця. Звук метронома. Це триває хвилин десять. Поле з подушок (очима сценографа) вже скидається на смиренний цвинтар, де кожна подушечка - як пам'ятна плита.
Грузинський театр перетворює свою сповідь про Сару Кейн на пластичну мантру. На заклинання й медитативні чари, без трагічного надриву, але з трагічним післясмаком.
…І третій епізод фестивального огляду - про наших, про київських. Чиї вистави мали помітний успіх у глядачів на "чеховських Мальдівах".
Київський театр юного глядача на Липках представив у афіші "Вишневий сад". Із приводу їхнього спектаклю доречно буде згадати формулювання Настасії Єфремової - "фестивальна деформація". Вона помітна тоді, коли вдома постановці допомагають, а на виїзді вона змінюється. Перша дія в Ялті, на мій погляд, не ретранслювала ефектного дитячого куражу, який відчутний у Києві. І який багато в чому виправдовує вільне, а місцями й хуліганське трактування чеховської п'єси режисером В.Гиричем. У Ялті грали ніби в стилістиці МХТу (тільки не старого доброго МХТу, а нинішнього, пустуватого). Зате другий акт, і особливо сцена Раневська - Трофімов (Анжеліка Гирич - Руслан Гофуров), розвернули спектакль у його правильному напрямку і темпоритмі. Дитяче тут сусідило з дорослим, елегійне - з комічним. Герої - ніби недорослі діти. Було приємно почути добрі слова про це тлумачення з вуст таких серйозних російських цінителів, як Георгій Тараторкін та Анастасія Єфремова.
Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра реалізував на Чехов-фесті ідею безпрограшного, комерційно успішного малобюджетного театрального проекту на основі п'єси Анатолія Крима "Дзвінок із минулого" (режисер В.Цивінський). Удома грають на Малій сцені, тут довелося на великій. Сюжет про загублений телефон, що вмить змінив долі трьох різних, а раніше близьких людей, автор виконав хвацько. Ця історія так і проситься у ТБ-муві Влада Ряшина. Персональним відкриттям у проекті для мене став актор Микола Боклан (хоча й двоє інших, Андрій Мостренко та Наталя Циганенко, грали пристойно). Колись він значився в репертуарі театру на ролях шляхетних героїв та показних коханців, а тут раптом розтягнув "міхи гармошки" і виявив раніше приховане й сильне комедійне начало. Потенційний герой Мольєра: нате, беріть, не губіть із виду.
Ще одне фестивальне вітання з Києва. "Жирна свиня" (Національний театр ім. Лесі Українки). Теж свідомо комерційний і безпрограшний для глядача сюжет від Ніла ЛаБута. Щось на зразок "Не родись красивой" - про перемогу внутрішнього начала над зовнішнім, фізичним. Спектакль (який я бачив у Києві у двох складах) вирізняється режисерською графічною виваженістю практично кожної мізансцени. І ще характеризується, на мій погляд, надмірним душевним старанням постановника М.Рєзниковича, який зумів вдихнути в цю п'єсу більше сенсу, ніж на те розраховував автор, що повідав нам американську офісну історію про негарну товстуху й заможного яппі. У спектаклі прорізаються помітні нотки режисерської тривоги (суму) - як за минулим молодим поколінням, колись зачарованим піснями бардів, так і за поколінням нинішнім, "відформатованим", що марнує час і почуття за моніторами. Посил спектаклю - долання умовностей, форматів, стандартів, стереотипів. Усього того, що часто розділяє й розмежовує нас. У двох київських складах відзначу точні роботи в спектаклі Олени Нещерет, Ганни Грінчак, Євгена Авдєєнка.
…Власне, такі побіжні фестивальні враження. У стилі "хвиль". На "чеховських Мальдівах".
ДЕТАЛІ. Ялтинський чеховський фестиваль проходить під патронатом Ради міністрів Автономної республіки Крим і ялтинського міського голови. Проект не передбачає конкурсного формату, це гала-покази. Місія журі - визначити цінні й важливі явища, тенденції, які і відбиває фестивальна афіша. Керівник фестивального проекту - Микола Рудник (директор Ялтинського театру). Нинішнього року до журі фесту ввійшли: Юрій Рибчинський, Анатолій Крим, Георгій Тараторкін, Анастасія Єфремова, Олександр Мардань, Олександр Глузман, Дмитро Зусманович, Сергій Ковальов. Усього в рамках фестивалю було представлено дванадцять оригінальних театральних проектів.