UA / RU
Підтримати ZN.ua

Бронза для Стуса

Тіштеся, шанувальники поезії, — у Києві відкрито музей Василя Стуса! Щоправда, надміру чутливим особам краще нічого про це не відати...

Автор: Олексій Радинський

Тіштеся, шанувальники поезії, — у Києві відкрито музей Василя Стуса! Щоправда, надміру чутливим особам краще нічого про це не відати. (Попередження: подальший текст є не сюрреалістичною фікцією, а документальним репортажем з відкриття музею.)

...Перше недобре передчуття виникає при побіжному погляді на прес-реліз: Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса, київська філія, розміщена у Київському НДІ «Еластик». Заспокоюю себе думкою, що все це чергова літературна містифікація від класиків жанру. «Еластик» зустрічає відвідувачів двома гостинними оголошеннями: «Вхід за перепустками» та «При вході пред’являйте речі для огляду». Після короткого роз’яснення причин нашого візиту усміхнений охоронець показує шлях до музею. Тривалі блукання коридорами НДІ завершуються біля кабінету з табличкою «Лабораторія № 5 (виробів медичного, санітарно-гігієнічного та ветеринарного призначення)». Трохи вище, але на тих самих дверях — напис «Музей Василя Стуса». При першому ж погляді всередину музею у пам’яті виринає Стусів рядок «Весь обшир мій — чотири на чотири». В малесенькій кімнатці вирує відкриття музею. На стендах — ксерокопії статей, переважно з донбаської регіональної преси. Половину з них присвячено особі Стуса, інша половина має назви на кшталт «Как в Горловке украинскую национальную идею изобретали». Окремий столик відведено для стусознавчої літератури, інших експонатів у музеї не спостережено. Може, воно й не треба — адже експозиція називається «Василь Стус та українська національна ідея». Ініціатор акції Олег Федоров, він же голова Донецького відділення Фонду ветеранів МВС, із запалом розповідає, що, окрім центрального музею у Горлівці (тамтешня експозиція має назву «В. Стус — жертва тоталітарного режиму»), вже відкрито філію музею у Вінниці. На черзі — Київ. Зі слів Федорова стає зрозуміло, що головний експонат попереду. Лунає звістка, що нам збираються продемонструвати панно «Національна ідея та єдність українського народу». Видовище виправдовує побоювання. Панно художника Михайла Кушніра займає величезну залу. З картини на світ загрозливо дивляться дві голови. Одна з них належить Шевченку, друга — Стусу. Гігантські голови зусібіч обліплено десятками малесеньких голівок. З-поміж пантеону української нації впізнаються Андрій Первозванний, Мазепа, Гоголь, Рєпін, Донцов, Махно, Грушевський, Довженко, Бандера, Параджанов, Дмитро Стус, Іван Драч, Ліна Костенко, Олексій Стаханов, Йосиф Кобзон, Рінат Ахметов, Володимир Рибак та інші. Над усіма ними розгублено розводить руки Оранта. З виразу обличчя художника Кушніра видно, що він не пожартував. Боронитися від захоплених глядачів йому допомагає той-таки Олег Федоров. На запитання, навіщо усе це, він, не змигнувши оком, відказує: наша мета — поставити Стуса на один рівень із Шевченком. На запитання, чому кати та їхні жертви буквально сидять один на одному (Микита Хрущов ніжно сусідить на панно з Аллою Горською), автори відповідають, що всі вони є частками однієї системи, але деякі голови все ж позначені відмінною кольоровою гамою. На запитання, чому Ахметов є, а Януковича немає, притомної відповіді отримати не вдається. Щоб не виглядати як Хрущов на виставці абстракціоністів, мені доводиться звернутися по коментарі до присутніх представників національного бомонду. Галина Стефанова, яка тими днями презентувала моновиставу за віршами Стуса, вважає, що краще робити так, аніж не робити нічого. Дмитро Стус зізнається, що стиль панно не збігається з його естетичними смаками, але так само тішиться творчій активності донбащуків. Михайлина Коцюбинська «поважає такий смак» і запевняє, що все це робилося з найкращих поривань. Лесь Танюк називає панно «фотографією сучасної української свідомості» і радіє, що на Донбасі хоч якось виявляють зацікавлення їхнім великим земляком. Тим часом похмурі сивочолі мужі розповсюджують серед присутніх нове число журналу «Персонал». І тут стається найжахливіше — до зали заганяють натовп школярів, радих чудовій нагоді не сидіти на уроках. Декого охоплює справжній розпач — адже після побаченого в музеї у цих дітей є повне право більше ніколи не брати до рук віршів Стуса, і, будьте певні, вони цим правом скористаються. Був би я можновладцем, запровадив би кримінальну відповідальність за особливо цинічне псування естетичного самку неповнолітніх.

А тепер серйозно. Скільки можна «поважати такий смак»? Скільки можна єлейно закочувати очі при кожній згадці слова «духовність», не гребуючи тим шаром фекалій, під яким ту духовність заховано? І, нарешті, скільки можна принижувати донбащуків, ставлячись до них із такою дикою зверхністю — мовляв, добре, хоч щось роблять, хоч про щось думають?.. Між іншим, якби дрогобичани утнули щось схоже з Франком (чи харків’яни — з Хвильовим), ті самі «берегині духовності» їх на шматки розірвали б. А горлівцям, виходить, усе можна, вони ж у нас, горопашні, без духовної їжі сидять, яка вже там духовність, коли самі шахти навколо. Результат такого ставлення — поява персонажів на кшталт ветерана МВС Федорова, який нині грозиться виставити геніальне панно в університеті Шевченка (чи не на місці знищеного вітражу роботи Алли Горської?), крім того — «дослідити психологічно-поведінковий статус В.Стуса», із залученням експертів-психологів (либонь, також працівників МВС). Така от посмертна іронія долі спіткала Стуса. Ні, я у принципі не маю нічого проти працівників МВС, особливо тих, котрі вже на пенсії. Але біда цієї країни в тому, що тут усі займаються не своєю справою. Фахові музейники забули, коли востаннє були у музеї. Правоохоронці не мають права ловити злочинців, адже тоді їм доведеться розпочати з власних шефів. І чим вони у такій ситуації можуть зайнятися, як не створенням музеїв? Коло замкнулося. А Стуса все ж таки жаль. Як жаль тих його нащадків і «продовжувачів справи», котрі лицемірно підтакують профанаторам. Постаті Стуса, схоже, таки не вдасться уникнути товстого шару бронзи, яким у нас заведено покривати всі більш-менш непересічні особистості. Обнадіює лише те, що донбаська бронза виявилася наднизької якості — отже, зішкребти її не коштуватиме великих зусиль.