UA / RU
Підтримати ZN.ua

Бієнале, український Гамлет

Тут кожен має знайти для себе певний сенс. Коли вдивиться в мікропортрети інших людей.

Автор: Олег Вергеліс

Уже 1 червня український павільйон на Венеціанській бієнале сучасного мистецтва буде представлений проектом "Пам'ятник пам'ят­нику", що об'єднує роботи молодих художників Жанни Кадирової, Мико­ли Рідного, Гамлета Зіньковського. Останній презентує інсталяцію "Книга людей", яка складається з сотень мікропортретів у рамці сірникової коробки. Як кажуть деякі арт-критики, "цей художник шукає нові, мобільніші форми мистецтва і намагається переосмислити феномен маси".

Власник дзвінкого театрального імені - Гамлет - народився 1986 р. у Харкові. Навчався в Харківській академії дизайну. Лауреат фестивалю молодіжних проектів non-stop media-2008. У Харкові відомий своїм подвижництвом у сфері стріт-арту. А в Києві був серед номінантів премії PinchukArtCentre.

- Гамлет? Вас так величати?

- Авжеж, мене називають саме так.

- Гаразд. Скажіть, Гамлете, в чому ж оригінальність вашої інсталяції "Книга людей"?

- Тут кожен має знайти для себе певний сенс. Коли вдивиться в мікропортрети інших людей. Остання річ - щось поясняти про свій же проект.

- Коли вас запросили брати участь у бієнале від України, це був очікуваний реверанс? Чи щось несподіване?

- Звісно, це несподіванка. Мені завжди здавалося, що учасники таких арт-форумів мають бути старші, солідніші чи що. У свої 26 років я не почуваюся ні генералом, ні полковником арт-ринку. Швидше, рядовим, скажемо так.

- У чому особливості технології вашої "Книги людей"? Як ці сотні мікропортретів виникали і вживалися одне з одним?

- Уявіть, це такі крихітні-крихітні малюночки. Розмір - три на чотири сантиметри. Тобто площа сірникової коробки. Я брав аркушики паперу, малював порт­рет тієї чи іншої людини, потім складав це в сірникову коробку...

Сидів у кафе й малював, навіть коли грошей на каву не було. Взагалі де випадало малював. І в результаті вийшло близько тисячі мікропортретів. Різні люди, різні обличчя. Збірний образ людей.

Ну, а у Венеції все це буде розміщене на чорній-чорній стіні. І вже загальний ефект має бути цікавим, вражаючим. Тобто білі-білі крапки на чорній-­чорній стіні. А коли придивляєшся до цих крапочок, бачиш - обличчя, обличчя, обличчя...

Взагалі, це не випадкова затія. Якщо пригадуєте, колись була популярна дитяча гра в "сек­ретики". У сірникові коробки ховали портретики, потім їх заривали в землю... Ну й так далі...

- Серед цієї тисячі мікропортретів є обличчя ваших друзів, коханих, знайомих?

- Є, звісно. І друзі є. У мене є один товариш із казковим прізвиськом - Вова Х... З міста Красний Луч. Заходить він інколи в ту або іншу інстанцію й каже: "Здрастуйте, я Вова Х...". Багато хто вмліває. Ну, а що робити? Я ж теж - Гамлет.

- Скажіть, а є якісь складнощі у транспортуванні вашого не­оціненного вантажу у Венецію?

- Слава Богу, цим займаюся не я. Я подав роботи. А їх уже відвезуть в Італію на якійсь вантажівці.

- Ваше перебування на бієнале хто безпосередньо фінансує?

- За ідеєю, мали б фінансувати українські державні інституції... Але поки що я квитки купував на свої гроші. І їду туди за власний кошт. А потім вирушаю прямо до Парижа, бо в мене там теж є один цікавий проект.

- Який же?

- Фото різних паризьких вулиць. Найрізноманітніших вулиць. Сподіваюся, коли повернуся наприкінці червня в Україну, засяду у свій підвал і займатимуся тільки цим проектом - паризькими вулицями.

- Не сприйміть як безтакт­ність, але навряд чи сірникові коробки або стріт-арт, яким ви займаєтеся, достатньою мірою сприяють підвищенню матеріального доб­робуту. Чим заробляєте?

- Так, справді, якось не виходить "їм" мене продавати. Не виходить ефектно працювати з арт-дилерами. Ех, мріяв би попрацювати з Абрамовичем!

- Ого! Куди замахнулися! Це з прицілом на його Дашу Жукову, яку знають як арт-передвижника?

- А яка в нього Даша? Ні, я мав на увазі Ігоря Абрамовича, нашого...

- А-а-а...

- Ну хоча б те, що я вже запрошений у Венецію, дозволить мені надалі без удаваної скромності казати галерейникам: "Здрас­туйте, я Гамлет, учасник бієнале". І, повірте, при такому бекграунді дивитися на тебе почнуть інакше.

- Ось ви живете в Харкові, колись першій столиці Украї­ни. А харківська провінційність не поїдає вашу творчу душу?

- Ну що ви! Харків - зов­сім не провінція. У мене можуть виникнути питання навіть до Києва стосовно його провінціальності. А тут принаймні немає такої кількості приїжджих. Так, Харків перша столиця. Тут є базова культурна історія. Але, як і в кожному творчому середовищі, можуть вибудовуватися різні стосунки. Бувають і заздрість, і недоброзичливість. А з іншого боку - якщо ти ніхто, то тобі ніхто й не заздрить.

Ось ви запитуєте про способи заробітку. Які заробітки? Ними можуть похвалитися тільки продавці людських органів... А художник? Художник повинен бути голодним.

- Ваші стріт-артівські витівки не дуже лякають міську владу?

- І не кажіть! У мене складні відносини з місцевими. Міськвиконком недавно видав розпорядження, яке передбачає страшні штрафи за "несанкціонований" стріт-арт - 4000 грн. Великі гроші. Добре, коли з ментами домовишся і відбудешся двома тисячами...

- Можете назвати кілька своїх художніх явлень - те, що згодом залишиться в історії мистецтва?

- Ні, не можу. Бо історія - така нещадна штука. Прослав­лені нині художники можуть бути "з'їдені" часом і віддані забуттю. І через сто років про них ніхто не згадає. А нікому не відомі сьогодні молоді люди, яких ніхто не визнає і яких усі ганяють, несподівано виявляться геніями - через десятиліття.

Отож не мені вирішувати
ці завдання.

- Ви брали участь у деяких проектах PinchukArtCentre у Києві...

- Так-так...

- Особисто з Пінчуком знайомі?

- У кожному разі, вітаємося. Він киває, коли мене бачить. Хоча, цілком можливо, він киває просто із ввічливості або плутає мене з якоюсь іншою людиною. Нас же багато.

- Ви, здається, виступали здобувачем премії Pinchuk­ArtCentre.

- Але не виграв. Зрештою, 100 тис. грн - не такі вже й великі гроші. Що таке 100 тис. грн? Для мене значно більша радість - спілкування в колі цього арт-центру. Прекрасні серйозні творчі люди. Є кого послухати, з ким поговорити.

- Якщо не помиляюся, крім арт-проектів вас захоплює й театр. І це не дивно, оскільки ім'я зобов'язує. Розпові­дають, що ви грали загадкового героя у спектаклі про двох великих акторок - Сару Бернар та Елеонору Дузе.

- На жаль, цього спектаклю вже не грають у Харкові. А я брав участь у ньому ніби в трьох іпостасях. Я сам, як художник Гамлет. Поет Габріеле д'Аннунціо. І Смерть... Дуже цікава робота. У мене взагалі в театральному середовищі Харкова багато друзів. Уявіть, що коли почав грати в цьому спектаклі Габріеле д'Аннунціо, приятелі знайшли безліч його портретів різних років. І порівняли: я - Гамлет Зіньковський і Габріеле д'Аннунціо... Портрети - один в один! Коли мені стукне 45 років, буду копією цього знаменитого письменника.

- Неможливо не поцікавитися джерелами вашого прекрасного імені. Невже і в паспорті Гамлет?

- Недавно я вкотре зайшов в один харківський гуртожиток до друзів, і вахтерка мене гальмонула. Каже: "Зіньковський, ти вже сім років сюди ходиш, а я тільки тепер звернула увагу на твоє ім'я!"

Хто подарував мені це ім'я? Та вже точно не батьки. Швидше друзі, коли я захоплювався Шекспіром в училищі, а потім і в академії. Мене тоді тішив і "Гамлет", і розмови про нього, це стало частиною мене самого.

- Але ви ж то знаєте, що реальний Гамлет, якщо можна говорити про такого, був страшно далекий від класичного екранного втілення образу, маю на увазі Інокен­тія Смоктуновського.

- Так, звісно, реальний Гамлет був надзвичайно жорстокою людиною. Прямо твариною. Він навіть Полонія згодував свиням.