| ||
Микола Дьомін |
Останніми роками кияни не можуть поскаржитися на відсутність архітектурних прем’єр. Йдеться не про окремі будівлі — цілі ансамблі. Здається, часи, девізом яких було «хай гірше — аби більше», нарешті почили в Бозі. Нині наші архітектори, які були ще донедавна чимось на кшталт підручних у будівельників, дедалі сміливіше та впевненіше стають творцями. Та місту потрібні не лише нові монументи, п’ятизіркові готелі, надсучасні офіси й престижні житлові будинки на центральних вулицях. Столиця вкрай потребує нових ліній метрополітену, шляхів, мостів, транспортних розв’язок. Якими будуть такі споруди через 20 років? Як трансформується типове домобудівництво, що встигло набриднути нам за радянських часів? Нарешті, що станеться з масивами садових ділянок і дач, приміськими лісами, місцями відпочинку на берегах Дніпра, Десни чи, скажімо, Козинки? Про все це йдеться у розмові кореспондента «ДТ» з директором Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури й містобудування, доктором архітектури, професором, президентом Спілки урбаністів України Миколою ДЬОМІНИМ.
— Думаючи про перспективу, не можна не брати до уваги демографічної ситуації. Яку кількість населення «закладено» у новий генеральний план розвитку столиці, розроблений під керівництвом директора інституту «Київгенплан» Володимира Чекмарьова?
— На жаль, останнім часом у нашій країні проглядається дуже прикра тенденція. 2000 року народилося трохи більше 385 тисяч чоловік, а померло понад 758 тисяч. Згідно з підрахунками деяких зарубіжних фахівців, у наступні півстоліття населення України може скоротитися на 40 відсотків. Втім, сьогодні схожу картину можна бачити й в інших європейських країнах, що належать до розряду благополучних. Чисельність населення — важлива складова економічного й культурного розвитку будь-якої держави. Проте особливої катастрофи в тому, що смертність на певному етапі перегнала народжуваність, не бачу. Доля України визначається не десятиліттями, а століттями. На щастя, тривожні факти не залишаються в нас непоміченими. Керівництво країни не заплющує очей на нинішню ситуацію.
За моїми оцінками, які, до речі, далеко не всім по душі, через 50—60 років в Україні, можливо, житиме 30—35 мільйонів чоловік. Зрозуміло, така ситуація не може не позначитися на столиці. Найбільший приріст населення тут був у 70-х—80-х роках. Відповідно до попереднього генерального плану, 2000 року в Києві мало жити 2,5 мільйона чоловік. Проте такої позначки місто досягло вже 1975-го, що викликало великий переполох серед керівництва республіки. Начальство звинувачувало генеральний план, хоча причина була зовсім в іншому. Економлячи на інфраструктурі, у столиці почали посилено розвивати радіоелектроніку та інші сучасні галузі. На нові заводи прийшла молодь. Сальдо міграції, інакше кажучи — різниця між виїздом і в’їздом, становила 50—60 тисяч чоловік на рік. Природно, у бік в’їзду.
— Новим працівникам знадобилися гуртожитки й квартири. Щоб їх будувати, у місто з’їжджалися волонтери з інших країв. Почалася своєрідна ланцюгова реакція... Я правильно уявляю собі ту ситуацію?
— Саме так усе й було. Якщо в 50-ті роки столиця отримувала щорічно півмільйона квадратних метрів житла, то вже наприкінці 70-х — мільйон, навіть 1,2 мільйона. 1985 року побудовано максимальну площу — 1,5 мільйона квадратних метрів.
— Порівняно з сьогоднішніми темпами, це багато?
— Дивлячись як підходити. Розуміючи, що в нас будують не особливо добре, батьки міста тішили себе тим, що житла здають багато. На жаль, то був самообман. Як з’ясувалося, у нас будували не тільки погано, а й мало. В СРСР і в Україні в середньому щороку здавали 0,5 квадратного метра на людину. А за кордоном цей показник становив 1—2 квадратних метри на одного жителя. Крім того, якщо в більшості європейських держав житлозабезпеченість (вибачте за недолугий термін) сягала в середньому 30—40, а в окремих країнах і 50 квадратних метрів на людину, то в Києві вона на той час не перевищувала 15, а зараз становить 18—19.
На нових підприємствах працювала переважно молодь. Причому приїжджі добре знали: обзавівся сім’єю, з’явилися діти — дадуть квартиру. Одна дитина — двокімнатну, дві — трикімнатну. Ну й старалися, поліпшуючи наші демографічні показники. Відтак природний приріст населення в Києві був не тільки найбільший у республіці, а й найвищий в СРСР. Пенсіонери в українській столиці становили тоді лише 14 відсотків. Сьогодні їх чи не вдвічі більше. Тенденція до скорочення темпів зростання населення очевидна. Як казав наш колишній президент Леонід Макарович Кравчук: «Маємо те, що маємо». Нині в Києві живе близько 2,5 мільйона людей. З другого боку, світова статистика оперує таким показником, як співвідношення кількості жителів столиці та країни в цілому. Отож, частка Києва у населенні України становить лише 0,5 відсотка, що до загальноприйнятих норм не дотягує істотно.
— Та величезне місто для його жителів не дуже велика втіха. Мегаполіс не робить їхнє життя комфортнішим. Свідчень цього безліч і в Європі, і в Америці.
— Йдеться не про умови життя, а рівень розвитку інфраструктури — культурної, політичної і т.п. Сьогодні вона в Києві не відповідає потребам такої країни, як Україна. Вам подобається будинок Верховної Ради?
— Загалом, так.
— Тим часом він фактично є просто зручним залом для засідань. За радянських часів депутати не працювали на постійній основі — приїхали, послухали виступи, проголосували й роз’їхалися по містах та селах. А сьогодні Верховна Рада, якщо можна так висловитися, велика і важлива установа. Люди тут працюють з 9-ї до 18-ї. Звісно ж, у нас має бути й справжній парламент (я маю на увазі спеціальну будівлю чи навіть ансамбль споруд), і нова резиденція Президента України. Колишній будинок ЦК не відповідає іміджу глави держави.
У концепції розвитку Києва на найближчі два десятиліття передбачається, що його населення не перевищить 2,5 мільйона чоловік. Мені здається, це неправильно. Міська інфраструктура має відповідати набагато більшій кількості, скажімо 3—3,5 мільйонам. А далі як Бог покладе. Гадаю, люди всіма правдами й неправдами намагатимуться осісти в столиці. Можна сказати, цей процес певною мірою некерований. Раніше ми намагалися регулювати кількість жителів з допомогою прописки, проте городян у Києві ставало дедалі більше. Нинішнього року має бути затверджений новий генеральний план, розрахований на два десятиріччя. Та загальні ескізні напрацювання стосуються віддаленішої перспективи. Адже, проектуючи метрополітен чи великі інженерні мережі, доводиться зазирати в майбутнє на 50, 70 і навіть 100 років.
— Жоден такий задум не буває без вибору напрямів. Миколо Мефодійовичу, куди рухатиметься наша столиця? Де виростуть нові київські квартали?
— На територіях, визначених як резервні, планувалося побудувати 100 тисяч квадратних метрів житла. У межах міста передбачалося освоїти 60—70 тисяч, решту — на вільних територіях у районі Вишгорода, Димера й Ходосівки. Проте Чорнобиль вніс у наші задуми свої корективи. Для нового житла Димер відпав. Тут, як мені здається, варто було б розмістити аеропорт, який планували будувати в районі села Бугаївки.
— У плани, в тому числі й генеральні, вносить поправки не лише час. По-моєму, їх нерідко коригують і сучасні технологічні можливості, і нові погляди на деякі звичні речі, і навіть мода. В попередні роки наша столиця вгору, як правило, особливо не росла. Як ви гадаєте, у найближчому майбутньому ситуація зміниться?
— Вона вже змінилася. Так би мовити, процес пішов. Хоча думки тут існують різні, а часом і діаметрально протилежні. У попередньому генеральному плані висота нових споруд, що будувалися в історичній частині міста, обмежувалася 5—6 поверхами. Проте життя важко втиснути в жорсткі рамки. Нині в центрі Києва нові будинки в середньому виросли на 2—2,5 поверха, а в деяких районах і більше. Тут слід зазначити, що люди, які борються за збереження історичного обличчя міста, розуміють це певною мірою примітивно. Залишити все, як було 50—70 років тому, оголосити недоторканними старі будівлі, що дихають на ладан і ось-ось розваляться, не створювати нічого нового — це означає зробити нашу столицю мертвою. Така консервація живому організму, який розвивається, — а саме таким є сучасний Київ, — може лише зашкодити.
Безперечно, цей процес слід регулювати. Ось лише чим? Лише нормативними показниками? Я впевнений, що такий задум ні до чого хорошого не приведе. Головне, щоб у зодчих був смак і талант, а їхня робота не руйнувала стильової єдності. Ми мусимо вирішувати містобудівні завдання на високому фаховому рівні, створювати гармонійне міське середовище, що однаковою мірою відповідало б вимогам естетики та економіки. Не забуватимемо, що в центрі столиці кожен квадратний метр території коштує величезні гроші.
Пригадую свій перший візит до Франкфурта. Я відвідав його ще до того, як тут з’явилися висотні будівлі. Нещодавно мені знову довелося побувати в цьому німецькому місті. І що ж? Коли бачиш на набережній 4—5-поверхові будинки, а на другому й третьому планах височать сучасні хмарочоси, стає цілком зрозуміло, що вони не лише не стали дисонансом, а навпаки — збагатили архітектурний образ. У конфлікті між естетським ставленням до міського середовища ревнителів старовини й діловим, прагматичним підходом прибічників сучасної архітектури слід знаходити компроміс. Наша столиця від цього лише виграє. Тут головне, як у медиків, не нашкодити — зберегти наступність, неповторне історичне обличчя стародавнього міста. Тому щоразу потрібно намагатися знайти оптимальне рішення. Я переконаний, Київ має не лише розширюватися, а й вивищуватися. Не забуватимемо, що центр — лише три відсотки його території і що такі райони найпривабливіші для освоєння. Втім, не можна забувати ще однієї важливої обставини. Якщо навіть припустити, що кількість жителів Києва стабілізується, показник їхнього середнього житлозабезпечення зростатиме. Гадаю, у недалекому майбутньому він перевищить 30 квадратних метрів на людину. А якщо так, нам доведеться ще будувати й будувати. Адже житловий фонд столиці слід подвоїти.
— Після чорнобильської катастрофи Київ потрапив у складну екологічну ситуацію. Чи враховують таку не дуже приємну обставину містобудівники?
— Слід зазначити, що різниця в оцінках обстановки, яка в нас склалася, досить велика. Як вам, напевно, відомо, нормативна база з часом переглядається. І те, що ще вчора вважалося поганим, сьогодні в багатьох відношеннях є цілком задовільним. Давайте говорити чесно, про Чорнобиль ми потихеньку почали забувати. І правильно робимо. Не можна постійно тривожити душу пережитими жахами. Відтоді, як про цілий ряд підприємств ми почали говорити в минулому часі, екологічна ситуація в Києві змінилася на краще. Правда, останніми роками на вулицях з’явилося більше машин. Та в сучасних іномарках вихлопні гази проходять через спеціальні фільтри. І все ж сьогодні головне джерело забруднення — транспорт. На жаль, тут нічого не вдієш — із цим слід миритися. У принципі, екологічна обстановка в нашій столиці, порівняно з іншими мегаполісами, сьогодні видається сприятливішою.
— А вам не здається, що затишшя тимчасове? Промисловість ось-ось зведеться на ноги — перепочинок закінчиться.
— Зведеться-то вона зведеться. Та, очевидно, у місті залишаться далеко не всі ті заводи й фабрики, які були тут раніше. Розробники генерального плану намагаються звільнити киян від ливарних цехів, що чадять, великих котельних, підприємств, викиди яких забруднюють землю, воду та повітря. Переконаний, столиця більше ніколи не пустить на свою територію брудного й шкідливого виробництва. Однак у нас повністю запущений такий важливий ресурс відновлення сприятливого для людини природного середовища, як зелені насадження. Це господарство перебуває у повному занепаді.
— Що ви маєте на увазі — столичні парки чи приміські ліси?
— І те, й друге. Тобто формально «Київзеленбуд» існує, та в нього просто немає можливості підтримувати систему зелених насаджень міста в нормальному стані. Я вже не кажу про те, щоб її поліпшувати. Виняток становлять лише парк Шевченка й ті невеличкі території, які впорядковують за кошти, що виділяються на благоустрій. У нас ніхто не видаляє хворих дерев. І це дуже зле впливає на загальну екологічну ситуацію.
— Деякі фахівці вважають, що на Хрещатику старі розлогі каштани заступають будинки й перешкоджають оглядати архітектурні ансамблі. Мовляв їх (каштани) слід зрубати й посадити нові дерева. Ви з цим згодні?
— Та що ви! Я такого не можу собі навіть уявити. Дерева певною мірою справді закривають архітектуру. Та потрібно в кожному конкретному випадку розбиратися, яку саме і наскільки. Гарне волосся робить нас привабливішими. І все ж, коли воно відростає і починає заважати, — ми вирушаємо до перукарні. Хоч як це сумно, Київ сьогодні нестрижений і неголений. Чимало чудових споруд, якими його жителі можуть справді пишатися, приміром, будинок Музею українського мистецтва сховано за деревами. А що коїться по сусідству з оглядовими майданчиками на Володимирській гірці, біля Андріївської церкви та Маріїнського палацу? Тут цілі зарості, й огляд стає дедалі обмеженішим. Хоч як боляче про це казати, та ще в жалюгіднішому стані перебувають приміські ліси. Скажімо, у районі Конча-Заспи повним ходом іде стихійна забудова. Тут весь час наштовхуєшся на численні купи побутового сміття. Цілі ділянки перетворено на неприкритий смітник. Буваючи там, я мимоволі згадував ліси в Чехословаччині й Німеччині, в яких немає навіть зайвого сучка.
— Коли вже ви заговорили про Конча-Заспу, не можу не зазначити, що цей район, який вважається в столиці одним із найпривабливіших місць відпочинку, почав інтенсивно забудовуватися «крутими» особняками (часто 3—4-поверховими). Кияни втрачають чудову рекреаційну зону. Вона тепер служить небагатьом. Куди ж податися решті?
— Хоч як це сумно, та часи, коли можна було поїхати на мальовничу річечку, походити луками, посидіти з вудкою чимдалі від міської метушні, канули в Лету. Мільйон жителів — це одне, а два з половиною — зовсім інше. Тиск міста на луки й ліси зростає. Це об’єктивний процес. Однак він неодмінно має бути під контролем. Такі території освоювати можна й потрібно. Питання — як? Скажімо, ліси слід перетворювати на лісопарки. Режим тут зовсім інший: за ними більше наглядають. Розумію, що окремим романтично налаштованим індивідам у такому доглянутому, організованому й ретельно контрольованому середовищі буде певною мірою незатишно. Зате суспільство в цілому виграє.
— Хороший контроль, якщо на березі річки Козинки (у селі Козин — у тому ж таки районі Конча-Заспи) біля самої води вже будують триповерхові вілли...
— Згоден, це неподобство. А точніше — пряме порушення існуючих у країні законів. Інакше кажучи — свавілля!
— Років двадцять тому Києвом поповзли чутки, що на місці деяких дачних масивів планують прокладати шляхи й будувати житло. Як неважко здогадатися, така інформація викликала бурхливі протести власників дач і садових ділянок. Сподіваюся, у новому генеральному плані така ідея не проробляється — надто вже боляче вона вдарила б по інтересах десятків тисяч людей?
— Ви маєте рацію, від неї відмовилися. Проте на садово-дачних масивах почали відбуватися цікаві, хоч і передбачені, метаморфози. Якщо не так давно ви побачили б там невеличкі дерев’яні, рідше — цегляні будиночки, то тепер впадають в око респектабельні особняки. Наші заможні співвітчизники скуповують в Осокорках, Нижніх садах та інших подібних місцях по кілька ділянок і будують на таких майданчиках свої «резиденції». По суті (і, певне, такий процес закономірний), дачні масиви повільно, але неухильно перетворюються на міські території, забудовані комфортабельними котеджами й шикарними віллами.
— Місто росте, кордони його розсуваються. Отже, говорячи про перспективу, не можна обминути проблеми транспорту.
— Тільки візьміть до уваги, що в центрі столиці вулично-шляхова мережа регламентується історично сформованим плануванням. Істотно її змінити вже складно. Особливих резервів для підвищення пропускної спроможності тут не бачу. Будувати в центрі Києва дворівневі розв’язки з підземними транспортними тунелями сьогодні, по-моєму, недоцільно. Ми, кияни, для таких речей, мабуть, ще не доросли. Вони здаватимуться сторонніми. Пропускну спроможність центральних вулиць можна збільшити лише за рахунок кращої організації руху. На щастя, керівники міста вже починають усвідомлювати непросту істину, що, вирішуючи, здавалося б, локальне питання, інколи доводиться змінювати всю транспортну структуру Києва в цілому.
— Центр Москви у повоєнні роки прорізала нова магістраль — Калінінський проспект, завдяки якому вдалося значно розвантажити сусідні вулиці. У Києві щось подібне не планується?
— У середині XIX століття наші попередники під керівництвом міського начальника Бібікова, який свого часу діяв настільки ж рішуче й енергійно, як наш теперішній мер Олександр Омельченко, проклали мало не через усе місто новий бульвар, який згодом став називатися Бібіківським (нині — бульвар Шевченка). Ця дуже зухвала як на той час акція була передбачена першим генеральним планом розвитку міста (1837 рік), розробленим під керівництвом архітектора Беретті та інженера Шмигельського.
— Чому ж така «божевільна» ідея не може з’явитися сьогодні?
— Вся справа в можливостях. На жаль, у центрі їх немає. Тут усі резерви вже використані. Інша річ у районах навколо центру. Зараз архітектурна майстерня, якою я керую, починає працювати над проектом реконструкції території поблизу Києво-Печерської лаври й Арсенала-2. У нас із професором Я.Левітаном народилася ідея прокласти звідси транспортний тунель у бік моста імені Патона. І що ви думаєте, вона зафіксована в генеральному плані розвитку Києва. Хочу зазначити, що є й інші досить цікаві задуми, які поліпшують транспортні схеми цілих районів столиці.
— Пригадую, ще в середині 80-х років у «Київпроекті» мені розповіли про намір побудувати монорейкову дорогу, яка б пов’язала центр із віддаленими житловими масивами, а також із Бориспільським аеропортом. Щось останнім часом про такі плани мовчать...
— Їх уже просто немає. Для масових перевезень монорейка не підходить. Вона може існувати хіба що як атракціон. Основним видом транспорту в Києві залишиться метрополітен. Зараз розроблено нову схему його розвитку, що виходить далеко за тимчасові межі генерального плану. Протяжність ліній столичного метро збільшилася приблизно в 2,5 разу. Слід зазначити, що всі нові траси будуть лише підземними. Є задум загнати в «коробку» навіть дарницьку лінію. Адже при роботі на поверхні виникає ціла низка ускладнень. Рух блакитних експресів не має залежати від примх погоди.
— А що буде з трамваєм? Запитую про це тому, що на багатьох вулицях його вже не побачиш. Судячи з усього, старий добрий трамвай здає одну позицію за другою...
— У місті він залишиться, але головним чином на периферії. Не тому, що сам трамвай поганий, а з тієї простої причини, що в Києві бракує рухомого складу. Раніше в столиці налічувалося 1000 вагонів. Нині в робочому стані залишилося лише 400. Між іншим, кожен трамвай коштує 150 тисяч «умовних одиниць». Протягом року потрібно замінити 15—20 вагонів. Ось і рахуйте...
Що ж до тролейбуса, то перспективи в цього виду транспорту зовсім непогані. Нові маршрути з’являться і на правому, і на лівому берегах. Міська влада орієнтується на вітчизняні тролейбуси, скажімо ті, що випускаються в Дніпропетровську й Харкові, які цілком можна порівнювати з аналогічною зарубіжною технікою. Дуже інтенсивно розвиватиметься і автобусний рух. Звичайно, йдеться про сучасні машини, цілком прийнятні з екологічної точки зору. Не можу не сказати й про те, що в Києві стане набагато більше, ніж тепер, усюдисущих мобільних маршруток. Хоча поки що вони в нас усюдисущі лише теоретично. Зараз такі мікроавтобуси їздять в основному магістральними вулицями й дублюють інші види пасажирського транспорту. Тим часом їхнє головне призначення — пробиратися до міської «глибинки». Ці в’юнкі автомобілі мають значно поліпшити обслуговування глухих (у транспортному плані) закутків столиці. Сподіваюся, завдяки їм добиратися до будь-якого району Києва — і на правому березі Дніпра, і на лівому — буде однаково зручно.