"Дикий театр" із проектом "Жінко, сядь" (текст Наталі Блок, режисер - Максим Голенко) повернувся з туру на підтримку поневолених жінок Сходу, Заходу й Півдня. У столиці його грають у просторі "Малої опери" на Лук'янівці.
У цього проекту (саме проекту, а не драматичної вистави) складна історія народження. Взялася за його реалізацію талановита й завжди відкрита для сценічних фантазій Юлія Мороз. Її версія передбачала назву "Юля, сядь!", навіваючи недобрі думки в нашому нинішньому політкліматі. Згодом виникли певні обставини - і завершував цей проект enfant terrible нашого нового провокативного театру Максим Голенко. Насправді людина скромна, інтелігентна й розважлива.
Як і годиться майстрові, він прийшов на чужий недобуд - і все побудував. І вже його проект, у тому вигляді, в якому він нині існує, - мобільний, лаконічний, помірно провокаційний і максимально пристосований для далеких мандрівок на підтримку поневолених жінок Сходу, Заходу й Півдня.
Не знаю, в яких умовах грають цей проект на Сході, Заході й Півдні, але простір "Малої опери" (щоразу, заходячи туди, згадую Євгенію Мірошниченко, світла їй пам'ять) - чудовий прохолодно-вогкуватий каземат саме для таких проектів, з елементами арт-хепенінгу, імерсивності, соціально-публіцистичного наративу.
У чому тут сенс? У тому, що жили собі Юля й Саня, дві гарні людини, дві світлі повісті. Діти є, пралька є, стіл є, ліжко є, дах є. І ось, коли, практично, все в тебе "є", тоді чомусь і тягне "їсти" одне одного. Тут воно й починається, нове щастя: не так подивився, не те приготувала, в ліжку вже нецікаво, а спільний духовний світ - як та шагренева шкіра, що стискається після кожної хамської репліки (не цитуватиму). Як казала ще в 90-х в одній з естетських віктюківських вистав сама Ада Роговцева, - "Просто любов минула. Це буває, це трапляється щодня".
Текст уже відомої херсонської авторки Наталі Блок - "Любов сильніша" - мабуть, саме про той період, коли "любов минає" назавжди. Хоч би якою сильною була вона раніше. В сухому залишку - тільки велике пожирання: одне одного і всього світу навколо себе.
В анотаціях пишуть, що текст Блок побудований на реальних подіях. І мене це абсолютно не дивує, оскільки таких реальних подій - греблю гати. У кожному миготливому вікні і в кожному спальному районі. І в основі цього тексту - історія абсолютно не екстраординарна, а тотально типова. Що навіть не викликає додаткових нервових порухів душі в нашого глядача, якого давно не здивуєш деградацією сімейних відносин.
Якщо жартома, то такий формат близьких до життя п'єс я називаю "постнова" драма. Тобто все нове на такі "вічні" теми ніби вже сказане й зігране до нас, у різні періоди, та ось "пост" - як префікс, як синонім "постправди" в її нинішньому соціальному і філософському звучанні. Як жвава схема в конструюванні нових п'єс від нових авторів, коли кожен відкриває цей типовий світ для себе - наче вперше. І створює свої тексти за законами, тільки йому приємними, цікавими, симпатичними й вигідними.
Згідно з цими умовними законами, "фабульна" підкладка "постнових" драм чимось образно скидається на скелет обгризеного оселедця. Немає нутрощів, немає м'якоті, а зяють лише гострі шпиці-кістки заданої драматургом конструкції. На яку вже головний проектувальник, тобто пан режисер, за ідеєю, й має згодом нанизати - якщо не життя (у всьому його поліжанровому розмаїтті), то бодай його сценічну імітацію.
Тут, мабуть, не зможу втриматися від ліричного відступу. Все-таки скільки екстремальних сюжетів дарує поточне буття потенційним конструкторам і раціоналізаторам нинішніх "постнових" драм, а дехто навіть під ноги не дивиться. Сварки й кулачні бої тисяч юль і сань - буденність, трюїзм, загальне тло, хоч би в якому райцентрі всі вони животіли. А тут ось днями наштовхуюся на запаморочливу заявку для потенційної "постнової" драми. Газетну історію про те, як в одному з комфортабельних крематоріїв жили-служили двоє друзів, два товариші, два товстуни-веселуни й гедоністи. Тобто повні антиподи сотень своїх безмовних "клієнтів", яких вони системно оприбутковували в печі. І ось раптовий поворот "постнового" сюжету. Один дружок напивається до чортиків, другий - засинає. І п'яний крематорник, переплутавши любимого колегу з небіжчиком, штовхає того у фатальну піч, так би мовити, в саме Пекло! Якісь частки секунди чується з печі останній крик товстуна-гедоніста. Але вогонь одразу все перетворює на попіл. І ось тут і починається справжня "постнова" драма - роздуми небіжчика на попелищі своєї парадоксальної долі…
Але це так, лише легкий докір деяким авторам (зовсім не херсонському), які, на мій погляд, мають прудкіше хапатися ось за такі невигадані сюжети. Переплавляючи їх, епатуючи їх - у якісь "постнові" або навіть дуже нові драми, яких не будеш нав'язувати завлітам, а за якими самі бігатимуть десятки театрів.
Але у випадку з "Жінко, сядь", повторюся, розрахунок якраз не на екстремальність життєвого сюжету, а на його типовість, буденність, практичну й теоретичну повсякденність. Мовляв, такі нещасні юлі-сані, які мучать одне одного,- тут і зараз, буквально всюди.
Максим Голенко аранжує свій проект весільною піснею "Горіла сосна, палала", - тоді як сценічні обставини диктують шансонну композицію у виконанні Любові Успенської - "На другом конце стола тот, с которым я жила, тот, с которым провела лучшие года".
Ось такий святковий стіл і розтинає глядацьку залу, він же й служить єдино можливим місцем любові, битви, банкету. У бій-банкет додатково втягнуті мама, янгелоподібні дітки. І ніхто не може зупинити процес сімейного розпаду, зовнішніх причин для якого, взагалі-то, немає.
Згідно з кастингом, виконавці головних подружніх партій - актори Наталка Кобізька й Андрій Клименков - чи не ідеальні молоді люди. Моделі для обкладинок, герої для щасливих сімейних сюжетів у журналах "Лиза" й "Отдохни!" У їхніх зовнішніх і психологічних виявах немає жодної ущербності, навіть двозначності. Обоє досить розумні, прагматичні. Вона - практично теледіва, руда бестія, сонячна, чарівна й зваблива. Він - втілення доброти і чоловічої порядності, своєю інтелігентною борідкою схожий на добросердного чеховського доктора Астрова, який із валізкою медикаментів помчить через будь-який ліс, щоб урятувати людину.
І ці дві ідеально неконфліктні моделі - жіноча й чоловіча - хвилин шістдесят намагаються мене переконати у протилежному. У тому, що життя - осквернений весільний стіл і зруйновані стіни подружньої спальні. У тому, що життя - це, взагалі, м'ясорубка, крізь яку й проходить доля.
Не вірю.
Виходячи з усіх пропонованих особистісних обставин, на такого Саню така Юля має тільки молитися. Інакше це просто "балувана Юля". А саме такий Саня, як розумний Астров, і мав би іронічно сприйняти всі виклики сімейного повсякдення - за милі жіночі примхи. Тому що розумний.
Обидва актори - справді хороші, як модно сьогодні казати - харизматичні. Я навіть більше скажу. Режисер не системно живе у Facebook, а то знайшов би зухвалий сімейний ролик, який увіковічив запаморочливий сімейний танець артиста Клименкова як гімн родинному благополуччю. (Вони танцюють разом із мамою, а мила дружина все це знімає). Якщо виходити не з київського рахунку, а судити за гамбурзьким, то цей артист, достеменно як Мітхун Чакраборті, мав би проламати чортів сімейний стіл - своїми танцями, експресією й викрутасами.
І глядач ось такого театрально-соціального проекту - мав би бути не здебільшого байдужим спостерігачем, що мирно реагує на пейоративну лексику, а шаленим і нервовим учасником імерсивного видовища, в якому мені відтопчуть ноги, в якому на мене виллють літр самогонки (чим ще пригощають на весіллях у райцентрах?). Коли мене витягнуть на той-таки весільний стіл у тому ж банкетному залі і примусять підспівувати в інтерактивному шалі чи то героям, чи то соло. Коли й проект схожий на м'ясорубку не вдало підібраним реквізитом, а сам собою передбачає процес перекручування соціального фаршу - без страховки.
Інтелігентність, такт і обачність - головні вороги наших так званих імерсивних, інтерактивних і т.д. сценічних текстів на соціальні та інші теми.
Ніякого знання справжнього життя. Сюжети із життя інопланетян або для інопланетян, коли всі в білому, а глядач голодний, бо м'ясо дали тільки понюхати.
"Постнову" драму, на мій погляд, створюють не лікарі астрови, а калібани. І дивляться вони не в дзеркало, - лякаючись зображення, вони й розбивають це дзеркало вщент. Дуже хочеться, щоб у наступних постановках на задані "постнові" теми не тільки розбили дзеркало, а й підірвали весь світ.
Ось і весь мій "пост".
P.S. Проте робота виконана серйозна, актори талановиті, а попереду, очевидно, й нові тури - на підтримку поневолених жінок українського Півдня, Сходу й Заходу.