Насправді рахунок Цюрихського фестивалю незалежних театрів 2001 року був на користь театрів професійних, жвавих, пошукових. Та тридцятирічна репутація цього театрального форуму дозволяє представляти глядачеві найризикованіші експерименти.
Під тією самою назвою, що й ця стаття, вийшла рецензія на спектакль «Король Бабу», який назвав у афіші своєю драматургічною основою знамениту п’єсу Жарі «Король Убю». Проте спільний нігерійсько-англійсько-швейцарський проект виявився примітивним перекладенням політичної ситуації в країні, де часто відбуваються перевороти.
Початок спектаклю був багатообіцяючим. При вході глядачів перевіряли на наявність металу, у фойє багато охорони в цивільному, у залі їхні колеги мовчки й суворо керували розсадженням глядачів.
Та... гумор виявився в тому, що пролог цей не був видумкою режисера, його викликала присутність на спектаклі посла Нігерії. Справді, все життя — театр, щоправда воєнних дій.
Експериментом густішим був спектакль «Крик» (зі співчуття імен автора та виконавця не називатиму). В абсолютній темряві запалювався сірник, свіча, запальничка, і актор кричав, потім темрява й тиша — і знову крик. Треба визнати різний: нестямний, радісний, стриманий. І так п’ятдесят хвилин.
Та публіка, публіка яка! Хоч середня ціна квитка тридцять доларів, усі зали заповнені, усі додивляються до кінця і неодмінно у фіналі вітають артистів стоячи. Здебільшого заслужено.
Для спектаклю «Пікнік» нідерландського театру «Візаві» побудували спеціальний майданчик з дахом, який дозволяє показувати одночасно з одного боку сам спектакль, а з другого його залаштунки. Глядачі сиділи на розміщених один навпроти одного амфітеатрах, в антракті переходили з одного на другий. «За лаштунками» — буфонада на тему проведення спектаклю: актори перевдягаються, курять, перекушують, сваряться, фліртують, входять в образ і вилітають на сцену. Хтось забуває праску на прасувальній дошці, та її пропалює, падає, тягне за собою подовжувач і прожектор, який потрапляє в бочку з водою. Усе вибухає. Лаштунки, арлекін, ферма з прожекторами зриваються і падають за сантиметр від глядачів. «Ку-ку, ку-ку» — озвучує лісову ідилію на сцені помреж. Усе в диму. Антракт. Спектакль, що розігрується на сцені, — комікс на тему поділу грошей смертельно пораненого гангстера сімейною парою, яка виїхала на пікнік. Вони топлять у лісовому туалеті випадкового свідка-лісника. Стріляють, ранять і добивають одне одного, а радісна парочка грибників прибирає до рук валізку з грошима.
Та сенс того, що розігрується, в поклоні. Пильний погляд артистів, гідність та іронія складаються в запитання до глядача: ви так сміялися! Ви цього хочете від театру?! Питань немає! Ми збацаємо ще!
Чарівний кліматом спектакль «Ніхіл, нула» венеціанського театру «Метастазіо ді Прато» досяг бажаного співпереживання глядачів на третій виставі. Дель-артовські персонажі сьогодні — ніжний, добрий гей, що геть усім співчуває, і емансипована коломбіна, яка все розставляє на свої місця.
Ідеально гладенькою підлогою (театр возить її за собою двома хурами) ковзають, пливуть, літають закохані. Тільки побут змушує їх переходити на звичний крок. Не клеїться кохання, не живуть казки, фантазії про кохання трощить реальність. Кохати важко, жити хочеться легко. Може, не варто кохати? А може, треба жити? Жити в ім’я життя! Жити без кохання! Святкувати цей дарунок Божий щомиті у холоді, без подружжя, без грошей.
Цими самими запитаннями не просто існують, а надихаються актори — персонажі спектаклю «Щоденник». Творча група бельгійського театру «Де Ондернемінг» декларує колективний театр, в який однаковою мірою вносять і за який однаково відповідають актори, режисери, художники. Не можна сказати, що всі вони відчувають огиду до ефектів! Просто вони використовують їх лише в тому разі, коли це допомагає виявити глибинну суть. Так, радіомікрофони, які в нас використовують у залах із хорошою акустикою, щоб продемонструвати технічне благополуччя театру, тут у момент, коли, здавалося, вичерпалася сила голосів, донесли до глядачів звучання душ артистів. Одне слово, ці два останні спектаклі одержали запрошення на IV Міжнародний театральний фестиваль «Київ травневий». Звісно, не уникнути підтримки Італійського культурного центру, посольства Бельгії в Україні. Але те, що спектаклі на майбутній фестиваль запрошують не наосліп, уже крок уперед.
Загалом в афіші було близько тридцяти спектаклів, шоу, концертів. Вісімнадцять днів місто жило фестивалем. І якщо «Києву травневому» пощастило нинішнього року розмістити свій логотип на проїзних документах, то в Цюріху сам квиток на спектакль засвідчує право на безплатний проїзд.
А спонсорів, а меценатів, а благодійників! Не злічити. От би нам таке.
Втім, є одна складова, якої не запозичити в жодного фестивалю, — його клімат. У Цюріху всі спектаклі проходять у парку на березі чудового озера. Між театрами і театриками, тимчасовими та стаціонарними (скажімо, у приміщенні яхтової верфі) розміщені ресторанчики й кав’ярні з екзотичною їжею. На паркових алеях виступають клоуни, жонглери, навіть масажисти. Дилетанти тут у пошані. Глядачі до й після спектаклів стають учасниками мікрошоу. Багато імпровізацій, жартів, приколів і можливостей стати щедрим меценатом артистів.
Один із них, у фіналі кинувши капелюх перед глядачами, проголосив: «Моє шоу — Ваше шоу, Ваші гроші — мої гроші! ».
P. S. На фото ми з актрисою й директором театру «Сток» Ерікою Ханслер біля автобуса, подарованого в складчину глядачами до ювілею театру. Її спектакль «Мадайкара» за алтайським епосом і картинами швейцарського художника, лауреата Нобелівської премії Пауля Клі можна буде побачити в травні 2002 року на фестивалі «Київ травневий».