У видавництві "Дух і літера" у грудні минулого року вийшла друком книжка "У мерехтінні найдорожчих лиць". Згадуючи Михайлину Коцюбинську".
46 людей, які були знайомі або дружили з пані Михайлиною, зробили її постать упізнаваною і вельми об'ємною. Серед авторів - люди різного віку, життєвого досвіду, багато в чому різних поглядів, але всіх їх об'єднує любов і повага до Михайлини Коцюбинської (1931–2011). Це - Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Семен Глузман, Ірина Жиленко, Леонід Плющ, Лариса Масенко, Василь Овсієнко....
Спогади видано до роковин Михайлини Хомівни. Упорядник і відповідальний редактор - Елеонора Соловей. До речі, саме видавництво "Дух і Літера" раніше опублікувало три книги Михайлини Коцюбинської.
У передмові "Самозахист культури" її автор Євген Сверстюк, як камертоном настроюючи тональність книжки, зазначив: культура була середовищем її життя і полем її праці.
Наведемо ще кілька влучних характеристик Михайлини Хомівни із цього видання.
Роман Корогодський: "Михайлина Коцюбинська – глибоко шляхетна людина, зразок українського інтелігента. Національні проблеми для неї – це проблеми духовного здоров'я народу. Це, передусім, катастрофічно порушена екологія української культури, літератури, мови, народознавства. За таких умов зберегти незатьмарене світовідчування, гармонійність почуття гумору - хіба це не диво!"
Мирослав Маринович: "Михайлина Коцюбинська не рвалася на сучасні ярмарки марноти, а тому за життя не брала участі у трапезі можновладців. Але всі, хто знав її, були давно переконані: коли Господь усе-таки покличе її до себе, велич і калібр її постаті лише зростатимуть. Сьогодні справедливість цієї певності стає очевидною".
Михайлина Коцюбинська була і залишається знаковою постаттю українського шістдесятництва та української культури загалом. В її долі багато щасливого й трагічного. Її відзначили Шевченківською премією. І здається, що інакше не могло й бути, настільки вона її заслужила.
Відомий критик і літературознавець, Михайлина Хомівна володіла стилем, у якому наукова точність поєднувалася з легкістю й невимушеністю, афористичністю та почуттям гумору. Водночас їй була властива масштабність погляду, чого так бракує переважній більшості українських публіцистів. Її можна цитувати без кінця. Як-от: "Все свідоме життя української нації - майже суцільна опозиція, тихий або голосний опір тискові й нівеляції…Тому й опір переходить із суспільного поля на території душі окремої людини".
Пані Михайлина була небогою Михайла Коцюбинського і завжди відчувала відповідальність за славне ім'я, яке гідно пронесла через усе життя. Так само, як боронила добре ім'я свого народу.
Кажуть, що людину характеризують деталі. З Михайлиною Хомівною пов'язано багато промовистих історій, які стали майже легендарними. Ось кілька з них.
Позаду була довга й виснажлива епопея виключення з партії. Нарешті, остання інстанція. Будинок з колонами на Михайлівській площі, обком партії. Вона щойно поклала свій партквиток, не втримавшись від прощального афоризму: на запитання, що відчуває в цей момент, відповіла: "якщо треба вибирати між ідеалами і квитком, я квиток віддаю вам, а собі залишаю ідеали".
Друга історія про те, як прийшла до дитячого будинку, де до неї підбігла маленька дівчинка: "Мамо!". І то була б не Коцюбинська, якби після цього не вдочерила малу і не прожила з нею все життя.
Або ще одна. Коли доброзичливі колеги вмовляли її покаятися, мовляв, вона ж зовсім не для тієї компанії...
- А для якої ж я?
- Вони йдуть на боротьбу. А ти ж естетка, ти навіть слів не знаєш таких крутих...
- Знаю, - мовила тихо.
- Ану скажи мені прямо...
- "Бл…ь!"
Бідолашний співробітник одразу второпав, що слово сказано аж ніяк не випадково, а цілком адресно.
На початку своєї діяльності Михайлина була цілком лояльною і, сказати б, правильною з погляду совєцької системи. В університеті її портрет висів на дошці пошани (до речі, поруч із таким собі студентом-юристом Кольчиком, який через років двадцять став майором КДБ і допитував Коцюбинську). Потім вступила до лав КПРС. Робота в Інституті літератури була їй до душі. Та була в неї риса, яка все це благополуччя занапастила. А саме - любов до істини та бажання будь-що її обстоювати. Слід сказати, що Михайлина Хомівна ніколи не була ані однолінійною, ані такою, для якої є лише "біле" і "чорне". Євген Сверстюк: "Як людина послідовна, вона, звісно, визнавала Бандеру та Шухевича. Як людина широкої культури, вона сахалася усякої однобічності й крайності".
Отже, вона потрапила в середовище тих, кого тепер знаємо як шістдесятників. Ось як згадувала про те сама Михайлина Хомівна: "Ми так любили одне одного! Ми не заздрили одне одному… Документальне підтвердження цього - епістолярний масив. У когось захворіла дитина, хтось там хоче зробити якусь добірку, треба йому допомогти й послати - може, ця добірка вийшла в нього краща, ніж у мене? Ти знаєш, краща вона у нього, ніж у мене - і радість з цього! Любов яка! Це ж випромінює, це не придумаєш. Оце мене тримало - справжні рідні люди, людські стосунки. Це для мене було найголовніше". Коцюбинська ж принесла в дисидентське середовище, за словами Євгена Сверстюка, скарб, що цінується завжди: культуру, характер, надійність.
Проте отримавши розкіш людського спілкування, пані Коцюбинська поступово втрачала всі свої кар'єрні надбання. І це при тому, що була науковцем милістю Божою…
Все почалося на вечорі, присвяченому прем'єрному показу фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Слово взяв В'ячеслав Чорновіл і закликав: "Хто проти арештів (арешти української інтелігенції. - П.М.) - встаньте!". І Михайлина встала. Як пише Мирослав Маринович: "і з тих пір залишилася серед українців символом прямостояння".
Спочатку від неї вимагали написати всього лише одне речення: мовляв, знаєте, пробачте - не подумала і встала... Без будь-яких подробиць. Бо Системі дуже не хотілося мати у ворогах племінницю Коцюбинського. Звісно, вона відмовилася.
Коли її виключили з партії, то мали звільнити також і з Інституту літератури, в якому вона на той час працювала. Це була справжня заборона на професію. Але Бог допомагав їй. У видавництві "Вища школа" Коцюбинська, один із найвідоміших літературознавців, працювала… коректором. І це було їй за щастя! Адже продовжувала спілкуватися з дисидентами й листуватися з "відсидентами", що було негласно, але суворо заборонено Системою й нещадно каралося.
Під час репресій 1972 року Михайлину Коцюбинську довго схиляли до каяття. Тим паче що Системі вдалося зламати Зіновію Франко, онуку класика української літератури. Як добре було б для КДБ одразу двох представниць славних імен випустити на телебачення. Не вийшло…
Власне, важко уявити собі, наскільки нелегко було в ті часи залишатися вільною людиною. А Михайлина Хомівна нею залишалася. Листувалася з політв'язнями, через що й сама могла опинитися за гратами. Та це її не бентежило - пані Коцюбинська ніколи не була з породи революціонерів. Вона ніколи не сприймала категоричності та безапеляційності. Але не могла чинити не по совісті. Можна сказати, що не сприймала радянську владу на етичному й естетичному рівнях.
Після здобуття Україною незалежності Михайлина Коцюбинська працювала не шкодуючи сил. Вона зробила так багато, що, здається, цілком надолужила роки вимушеного простою. Саме завдяки їй постать Василя Стуса посідає те місце в українській культурі, яке йому, власне, й належіть. До речі, назва рецензованої книжки є цитатою з вірша Стуса.
Закінчую розповідь про цю видатну книжку про видатну людину однією з найяскравіших цитат: "Сьогодні, коли душа Михайлини вже в засвітах, якось особливо відчуваєш її посланість. Поява таких людей не випадкова. Вони даються нам для того, щоб ми пам'ятали: людина таки може ходити по неспокійних водах громадського життя і при цьому не тонути. Та що там казати: навіть не замочити своїх підошов".
Під цими словами Мирослава Мариновича готовий підписатися і я.