Майже чверть століття тому я сиділа на кухні в маленькій квартирі десь на Франківщині. Хазяйка пригощала нашу знімальну групу вечерею і майже не говорила. Лише дивилася. Ми були молоді, галасливі і сповнені планів. Напевно, ми здавались їй зовсім дітьми. Мабуть, такими ми тоді і були.
Вони з чоловіком були одними з останніх ветеранів УПА. Тих, у кого позаду були роки визвольної боротьби, а потім радянських таборів. Ми довго домовлялися про інтерв'ю, бо все, що вони хотіли сказати, було сказано вже десятки разів, до нас. І погодилися вони лише тому, що журналіст хіба що під вікнами не стояв, вмовляючи їх поговорити з нами.
«Ви не розумієте, що таке Незалежність. Бо вам її принесли на блюдечку — як подарунок. Вона дісталася вам випадково. Просто тому, що «велика» держава нарешті розвалилась. І ви її не втримаєте. Бо все має свою ціну. А ціна свободи — найвища. Її сплачують лише кров'ю. Ви її не сплатили. А нас майже не лишилось»...
…Мені соромно, але я геть не пам'ятаю їхніх імен. Так само, як і облич. Пам'ятаю лише ці слова, сказані вже тоді, коли камера була вимкнена. І миттєве відчуття тривоги. Бо він казав про це так само буденно, як про те, що за тиждень на календарі буде зима. І саме ця буденність була страшнішою за все. Але це була лише мить. Бо вечеря була смачна, до зими ще був час, а ми були юні, і все життя попереду здавалося безтурботним і яскравим.
Вперше я згадала про нього на Майдані. Коли мирний протест проти перспективи Митного союзу раптом перетворився на збройне протистояння посеред столиці. Коли з'явились перші вироки в судах і перші загиблі. Коли ми припинили співати і почали битись. Коли Небесна Сотня сплатила свою ціну. Навіть не за Незалежність. За шанс її отримати. За перші відкриті двері до боротьби. Страшну ціну. Найвищу.
Тоді хотілось вірити, що це і є кінець боротьби. Що попереду у нас можливість отримати сильну країну. Нашу. Вільну. Здається, навіть кілька днів це було реальністю. Відчуття свободи було настільки всеосяжним, що будь-яка задача здавалася легкою, будь-яка проблема — дрібнотою. На зміну люті прийшло нестерпне бажання будувати. Вигрібати гори затхлого сміття і наповнювати життя сенсами і світлом.
Кілька днів.
А потім нас почало невідворотно втягувати у воронку війни. І з кожним днем ціна ставала все вищою і вищою. Її сплачували перші добровольці і перші відчайдухи, які ризикували давати відсіч озброєним «іхтамнєтам».
«Ви її не втримаєте», — з жахом повторювала я подумки, читаючи новини з Криму і Донбасу. З перших днів березня 2014 року було зрозуміло, що це саме війна. Та сама війна за Незалежність, яку має виграти моє покоління. Бо саме нам її подарували в 1991 році. Нам, молодим і безтурботним. Які не бачили в цьому подарункові нічого надзвичайного.
Мої друзі один за одним йшли на Схід. Хтось загинув, хтось повернувся за кілька років. Вони вголос кричали про те, що ми маємо готуватися. Про те, що йде війна. І що найстрашніше попереду. Але їх було замало. А решта країни жила своє звичне життя і вчила фразу «ми тебе туди не посилали».
У лютому 2022-го здавалося, що країна нарешті прокинулась. Бо війну більше неможливо було перемкнути пультом від телевізора. Її транслювали в кожному віконечку. У форматі 4D, з повним набором спецефектів. Здавалося, що в країні не залишилося жодної людини, яка не готова взяти зброю до рук і боронити свій клаптик землі. Бабусі банками збивали дрони, дідусі коктейлями зупиняли танки, цигани крали БТРи, вчорашній офісний планктон по кілька діб штурмував військкомати. Телемарафон обіцяв літо в Криму, парадні колони росіян втрачали один населений пункт за іншим.
А потім… Потім ми десь звернули не туди… Бо війна знову сховалась у надрах телевізора, де так зручно вимикати її на ніч. Інколи вона нагадує про себе тривогами або відключеннями світла. Але й до цього можна призвичаїтись. А віддавати своє здоров’я або життя за щось, чого ти не бачиш наочно, мало у кого є бажання. Якщо прямо зараз у двері не намагається вломитися тіло з автоматом, можна продовжувати жити своє звичне життя.
Жити. Розповідати про економічний фронт. Про відповідальність перед дітьми. Про прокурорів, поліцію і синів депутатів. Виправдовувати власну бездіяльність чужими прорахунками. Не розуміючи, що цього разу може і не пощастити.
Кілька днів тому я гортала стрічку Фейсбуку, намагаючись відволіктися від думок про своїх побратимів, які зараз у найгарячішій точці фронту. Бо воювати, хоч як це дивно, набагато легше, ніж чекати кілька діб плюсика в Сигналі.
Серед безкінечних новин про Євробачення промайнула картинка з текстом від руки. «Ціна твого життя і свободи — це той донат, який ти зробив сьогодні». Проста і дієва маніпуляція, яка дозволяє повірити в те, що Свободу можна викупити за гроші. Відчути себе на рівних із тим, хто зараз стікає кров’ю в знищеній посадці, даремно очікуючи підкріплення.
Так, підтримка важлива. Але це лише підтримка. А справжню ціну за життя і свободу платять ті, кому завтра знову скажуть: «Ми тебе туди не посилали».
Нещодавно мені довелося зайти в один із київських супермаркетів у військовій формі. На сусідній касі стояла мама з хлопчиком років шести-семи, який не відриваючись дивився на мене. Дивився з острахом, який я не могла зрозуміти, поки він не спитав у мами: «Це ТЦК?».
І я якось дуже ясно уявила собі, що якщо нам якимось дивом вдасться вистояти в цій війні... якщо ціни нашої крові вистачить, аби сплатити за Незалежність... якщо у нас залишаться сили на те, аби говорити з кимось, окрім уцілілих побратимів… Саме його молодим і безтурботним батькам ми будемо говорити: «Ви не знаєте ціни Свободи. Вона дісталася вам випадково. Просто тому, що ми якимось дивом встояли. І ви її не втримаєте. Бо все має свою ціну. А ціна свободи — найвища. Ви її не сплатили. А нас майже не лишилось»...