(З міркувань безпеки імена та деякі дати змінені)
«Адвокат казав, щоб ішла захищати “родіну”»
У серпні 2024 року до дому пані Марії вкотре увірвалися російські силовики. Без жодного пояснення її арештували, насміхаючись, що сяде пожиттєво. На очах у Марії розстріляли її худобу та птицю. Жінку вивезли у невідомому напрямку.
«Що з нею і де вона, ми не знали. Помістили в якесь СІЗО. Родичка знайшла маму ближче до зими, —розповідає донька пані Марії Наталя. — Спочатку дали мамі безкоштовного адвоката, через нього ми з нею спілкувалися. Він казав, щоб мама йшла захищати «родіну», щоб скоротити термін “покарання”».
Згодом для пані Марії родичка із-за кордону знайшла іншого, дороговартісного адвоката. Проте до судів його не допускали й навіть не дали ознайомитись зі справою. Зменшити міру «покарання» намагалися через стан здоров’я — пані Марія мала кілька контузій і діагнозів, каже її донька. Тож адвокат почав клопотати про експертизу стану здоров’я. Результат «експертизи» шокував: жінка нібито «повністю здорова».
«Не маючи реальних доказів, маму звинуватили в тому, що вона зберігала вдома чиїсь наркотики, — свідчить Наталя. — Під тиском вона таки зізналась у «злочинах». Були закриті «суди», без доступу родини чи незалежногозахисту. Судили її військовим трибуналом разом із російським військовим, хоча вона — цивільна особа».
Заключний суд над Марією відбувся у червні 2025 року. Жінку засудили за сфабрикованим звинуваченням у «розповсюдженні наркотиків у великому обсязі групою осіб». Попереду — понад 10 років колонії суворогорежиму.
«Мама залишилась, щоб зберегти худобу»
«Моя мама — проста жінка з сільської місцевості на Луганщині. Її життя ніколи не було легким, — починає розповідь про найріднішу людину Наталя. — Батьки виростили мене, займалися господарством, тримали птицю, корів, биків, щоб вижити. А ще — садили поля. Тато ще й ходив на роботу».
Праця підривала здоров’я батьків, але не збивала з мети — дати добре майбутнє своїм дітям.
24 лютого 2022-го окупанти прорвали північний кордон Луганщини. Російські військові швидко просувалися містами регіону. Родина розуміла: рятуватися треба швидко.
«Ми з татом виїхали до Львова. Мама залишилася вдома, щоб зберегти худобу», — згадує Наталя.
Пані Марія мусила виживати без світла, газу, води і зв’язку. «Прилітало» без упину. «Обстрілювали і «сонцепьоками», і «градами», літаки бомбили. І Марії діставалося, — пригадує її подруга Оля, яка тоді жила в окупації. — У селі ховалася САУшка і то бомбила. Тоді розверталася й село бомбила, хоч там їхні [військові] були і ми там жили. А вони брали і бомбили».
Від обстрілів загинули деякі свійські тварини. Потім це виявиться для пані Марії лише «розминкою».
«Її називали “ждуніха України”»
Коли окупанти зайшли до села, майже одразу взялися шукати родичів українських військових. Не минали й хату Марії.
«Усі знали, що в нас проукраїнська сім’я і в родині є військовослужбовець. Маму били представники місцевої влади, знущались з неї», — пояснює Наталя.
Окупанти часто навідувалися до дому пані Марії, пригадує Ольга. «Часто були обшуки, забрали комп'ютер, фотографії, все позабирали, бо зять служить. 100 разів перевіряли», — розказує жінка.
Скільки було таких візитів — ніхто не знає. Попри все, пані Марія не впадала у відчай: доглядала за худобою, яка вціліла, продавала молоко, каже Наталя. У селі не було електрики. Родичка із-за кордону знайшла перевізника й передала пані Марії гроші на генератор. Жінка придбала його в найближчому місті. Щоб заправити генератор, солярку довелося брати у військових РФ в обмін на домашні продукти.
Грошей на виживання не вистачало — довелось оформити російську пенсію, а для цього — вимушено взяти паспорт із триколором.
«Вони в 23-му почали заставляти брати паспорти російські. Не хотілося лізти на рожон, бо ж вб'ють та й все. Кожен старався вижити», — пояснює Ольга.
Ще важче в окупованому селі було немічним літнім людям. Пані Марія допомагала важкохворим у побуті. Онкопацієнтам жінка купувала дорогі ліки, а в селі навіть не було фельдшера, за словами Ольги. Але окупантам це не подобалося.
«Тим мама ще більше привертала увагу окупантів. Вона була під пильним наглядом місцевої проросійської влади та колаборантів. — каже Наталя. — Її називали “ждуніха України”».
Сусідами пані Марії стали військові РФ — вони зайняли вільні хати українських господарів, завезли туди озброєння. Базувалися й у лісі неподалік від дому пані Марії.
«Потім [військові РФ] поставили близько до хат самохідну установку. І вона підірвалася. Поруч хати, у тому ж числі й Маріїна, залишились без даху. Ні вікон, ні дверей не було», — розказує Ольга.
Сама господарка, на щастя, вціліла. Але допомагати їй ніхто не поспішав.
«Посипалась хата, стіна впала. Мама намагалася впоратися самотужки, але на ремонт не було ані сил, ані грошей. Просила місцеву владу посприяти. Їй відмовляли, бо вона там "ніхто", тобто не власник будинку, хоча офіційно дружина тата і мала на руках всі документи…» — переповідає Наталя слова місцевих, які виїхали з окупації.
Марія навіть не могла розділити горе з рідними — у селі не було зв’язку. Кілька разів на рік виїжджала до міста, щоб зловити поділку мережі й почути близьких. А це кілька годин розбитою дорогою. Поїхати туди й назад коштувало майже пів пенсії.
Згодом жінці заборонили спілкуватися з рідними в Україні. Місцева «влада» забрала в неї кнопковий телефон. Зі своїх телефонів, підключених до «Старлінку», російські військові давали Марії подзвонити за кордон до родички. Одного разу навіть вдалося поговорити по відеодзвінку з усією сім’єю.
«Берегла для нас ту розруху»
«Ми скандалили і вмовляли її виїжджати, — пригадує ту розмову Наталя. — А вона стояла на своєму: “Як я все кину, тут багато роботи, це мій дім. Ви повернетесь, а жити буде ніде, бо хати або заселяють, або розбирають по камінчиках інші люди”. Вона берегла для нас ту розруху…»
Окупанти ледь не щодня переконували: вони принесли «найкраще життя», бо в Європі, нібито, вже голод і зубожіння. Загарбники й колаборанти повторювали: вся Україна давно під росіянами.
«Моя мама дуже піддавалась тій пропаганді, вона довірлива. Тому нас і кликала додому, щоб ми “не скитались по світу голодні й без дому». Логіка в цьому є. Її вини я не бачу зовсім», — пояснює Наталя.
«Про маму хочеться просто кричати»
Пані Марія уже понад чотири місяці в російській неволі. Родина робить усе, щоб її визволити. Чоловік пані Марії подав відповідну заяву до місцевого відділку поліції в Івано-Франківській області. На наш запит у поліції відповіли, що за заявою чоловіка завели оперативно-розшукову справу, чоловіка пані Марії допитали. Однак результатів поки немає.
«Інформація, що представляє інтерес про справи, від ДПІ “Український національний центр розбудови миру”, яке виконує функції Національного інформаційного бюро об’єднаного центру з пошуку та звільнення полонених та товариства “Червоного Хреста”, після скерування запитів, не надходила. Наразі досудове слідство триває», — відповіли нам у районному управлінні поліції.
Крім того, чоловік Марії звернувся до Національного інформаційного бюро та Координаційного штабу зпитань поводження з військовополоненими. У витягу з інформаційної системи Координаційного штабу за 3 жовтня 2025 року пані Марію «незаконно позбавлено свободи». Ймовірне місце утримання жінки станом на 1 березня 2025 року — ізоляційний ізолятор одного з окупованих міст, йдеться у витягу.
Про умови перебування в ізоляторі Наталі розповіла родичка із-за кордону, яка має можливість листуватися з пані Марією.
«"Содєржаніє", я так зрозуміла, в СІЗО платне, бо мама пише їй про посилки: їй потрібні ліки, їжа, одяг, засоби гігієни, навіть косметику просила (хоча до війни не фарбувалася ніколи). Думаю, що “власники" СІЗО більшість речей собі забирають. Родичі передають їй усе, що треба», — каже Наталя.
Із пані Марією листується і її адвокат. Нещодавно він подав апеляцію, щоб відтягнути час і зменшити термін «покарання». Проте дочка майже не вірить, що її мама виграє в апеляційному суді.
«Батько й сестра чекають, що ми зможемо її обміняти з полону. А я не знаю… Цивільних так рідко міняють…Час іде, і не те що говорити хочеться про маму, а просто кричати. Я так втомилась…» — ділиться Наталя.
Вона працює і виховує дитину. А ще — працює над збереженням пам’яті загиблих, полонених та безвістизниклих. У громаді, де мешкає, дівчина планує відкрити Алею Пам’яті та Надії.