17 березня світ приголомшила неочікувана новина: Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт Владіміра Путіна. Кремлівському диктатору було оголошено підозру у скоєнні воєнного злочину депортації населення. Разом із ним у розшук оголошено його посіпаку Марію Львову-Бєлову, відповідальну за політику примусової депортації українських дітей.
Держави світу жваво відреагували на цю непересічну подію. Німеччина та Австрія поспішили заявити, що готові виконати ордер на арешт. США, традиційно скептичні до МКС, в особі президента Байдена підтримали цей крок як «обґрунтований і потужний сигнал». Активізувався процес ратифікації Римського статуту у Вірменії, яка є членом ОДКБ. А ось Угорщина і ПАР, заявивши про належне врахування ордера, вже шукають шляхів, щоб уникнути арешту лідера держави-агресорки.
Саме тому варто розібратися, які саме обов’язки 123 держави-члени мають відповідно до Римського статуту у зв’язку з цим ордером та які є інструменти для забезпечення їхньої співпраці з Судом і видачі підозрюваного.
Подарунок Міжнародному кримінальному суду
Насправді цього ордера могло б і не бути, якби не нахабство і бездумність піару держави-агресорки. Річ у тому, що воєнні злочини та злочини проти людяності, які зараз розслідує Міжнародний кримінальний суд в Україні, — це злочини, щодо яких украй складно встановити відповідальність вищого керівництва держави.
Втім, кремлівські злочинці примудрилися провести публічну зустріч, на якій уповноважена з прав дітей Марія Львова-Бєлова відрапортувала Путіну про виконання програми з депортації дітей. При цьому вона зазначила, що особисто всиновила дитину з Маріуполя.
Це відео стало справжнім зізнанням у скоєнні злочину, яке засліплені безкарністю керівники держави-агресорки самі й поширили, полегшивши роботу прокуророві Міжнародного кримінального суду.
Практика на нашу користь
Питання арешту лідерів іноземних держав традиційно викликає багато спорів. Хоча вони мають імунітети від рішень судів інших держав, вони не захищені перед рішеннями або ордерами міжнародних трибуналів. Утім, виконання ордера МКС відбувається саме через окремі держави, що приводить нас до дискусії про застосовність імунітетів у цьому випадку.
Ст. 27 Римського статуту встановлює, що найвища посада підозрюваного та його імунітети жодним чином не впливають на здатність Міжнародного кримінального суду притягнути до відповідальності лідерів держав. Вважається, що цим положенням держави-члени відмовилися від імунітетів своїх лідерів і дозволили іншим учасникам Статуту їх переслідувати.
А що ж із арештом лідерів третіх країн, які не є учасницями Римського статуту, як-от Російської Федерації? Цей випадок досить складний.
В останнє десятиліття ціла низка країн, включно з Південно-Африканською Республікою, Малаві, Йорданією, Чадом, Кенією, відмовилися заарештувати президента Судану Аль-Башира, оскільки Судан не ратифікував Римського статуту. Мовляв, якщо Судан не погодився на скасування імунітетів, то інша держава, навіть на запит Міжнародного кримінального суду, не може арештувати лідера іноземної країни. Зазвичай ці держави посилаються на ст. 98(1) Римського статуту, яка наголошує на імунітетах держав, котрі не є членами Римського статуту.
Утім, на щастя для нас, цей підхід був неодноразово відкинутий Міжнародним кримінальним судом,востаннє — в рішенні Апеляційної палати про видачу Аль-Башира Йорданією. Суд вказав, що положення ст. 27 мають звичаєвий характер, тому вони є обов’язковими навіть для держав, котрі не є членами Статуту.
Це означає, що, згідно з чинною практикою, держави-учасниці Римського статуту таки мають арештувати президента Росії й видати Гаазі.
А найцікавіше, що Верховний апеляційний суд ПАР уже виносив рішення, котрим визнавав відмову заарештувати президента Судану Аль-Башира порушенням законодавства ПАР, яке взагалі не передбачає жодних імунітетів у разі обвинувачення в скоєнні міжнародних злочинів. Це значно знижує шанси Путіна відвідати саміт BRICS у серпні, навіть попри бажання місцевого уряду його запросити.
Наслідки невиконання ордера
Звичайно, незважаючи на чітку позицію Міжнародного кримінального суду, залишаються держави, котрі не готові виконати свої зобов’язання за Римським статутом.
У разі відмови співпрацювати й арештувати Путіна Міжнародний кримінальний суд може на підставі ст. 87(7)встановити порушення положень Римського статуту. Тоді порушником стає вже та країна, котра не змогла виконати ордер на арешт. Одразу після цього суд може передати питання невиконання ордера на розгляд Асамблеї держав-учасниць Римського статуту.
Відповідно до затверджених процедур Міжнародного кримінального суду, скликається термінове засідання керівного органу Асамблеї держав-учасниць — Бюро. На ньому відбувається розгляд доповіді про всі обставини ситуації.
Після цього президент Асамблеї може звернутися з відкритим листом до держави, котра не виконала зобов’язання, з проханням викласти свою позицію. Копія цього листа направляється всім іншим 122 учасникам Римського статуту, яких заохочують долучатися до порушення цього питання у відносинах із державою, котра не виконала зобов’язання. Фактично передбачається кампанія дипломатичного тиску, яка створює для уряду держави-порушниці необхідність виправдовуватися та пояснювати своє рішення. Крім того, можуть бути проведені відкриті зустрічі представників цієї держави та інших держав-членів, громадянського суспільства.
Процедурами Міжнародного кримінального суду передбачено також інститут держав, відповідальних за питання співпраці. Такі держави, що призначаються для кожної регіональної групи, братимуть активну участь у перемовинах спільно з президентом Асамблеї і сприятимуть пошуку рішення, яке б забезпечило виконання положень Римського статуту. Наразі це Сенегал, Хорватія, Ліхтенштейн, Південна Корея та Колумбія.
Своєю чергою розголос, який забезпечують ці процедури, буде тиснути на інші держави, впливаючи на їхнє бажання надалі приймати в себе лідера держави-агресорки та наражати себе на міжнародну критику і негативні репутаційні наслідки.
Кільце звужується
Ордер Міжнародного кримінального суду на арешт не на словах, а на практиці закріплює потужну дипломатичну ізоляцію Росії, позбавляє її лідера можливості вільно пересуватися навіть у чималій кількості держав Глобального Півдня, з яким Москва зараз так сильно намагається працювати.
Яскравий приклад — Південно-Африканська Республіка, чий уряд справді доволі проросійський. Навіть у цій країні в Путіна тепер є високий ризик бути заарештованим. Звісно, на такі ризики у Кремлі піти собі не дозволять.
Це означає, що кремлівському режиму завдано дуже потужного удару як назовні, так і всередині, адже офіційне звинувачення у скоєнні воєнних злочинів не може не похитнути його легітимність у самій Росії.
Справедливість лише починає відновлюватися, але ті, хто розв’язав цю агресію, вже відчувають наслідки своїх злочинів.
Більше статей Еріка Кучеренка читайте за посиланням.