UA / RU
Підтримати ZN.ua

«Син мав план рушити у власноруч обладнаному мандрівному фургоні до океану…» — мати Івана Ваховського, який загинув, коли забирав поранених із «Азовсталі»

Автор: Платформа пам'яті Меморіал

Сьогодні День матері. Світлий. Теплий. Радісний. Свято подяки. Але не всім мамам сьогодні зателефонують їхні сини й доньки. Не всім скажуть спасибі, люблю... Десятки тисяч українських мам-сиріт породила ця війна. Їхні діти можуть прийти до своїх мам у гості тільки сонячним зайчиком, умити їх дощем і погладити вітром...Це історія однієї з них.

…У квартирі Галини Ваховської багато дрібничок, важливих для кожного з її чотирьох дітей. Знімки та речі Іванка — найпомітніші. Його, молодшого, всі любили найбільше. Іван Ваховський був бортмеханіком вертольота Мі-8 16-ї окремої бригади армійської авіації «Броди». Загинув 31 березня 2022 року, — вертоліт, що забирав з Маріуполя тяжкопоранених бійців, збили російські окупанти.

Розповідь Галини Ваховської — одна з історій фільму «Все добре, мам», створеного платформою пам'яті Меморіал. Повна версія стрічки.

Іванко з дитинства захоплювався небом та літаками. І навіть мав улюблену книжечку, з якою завжди засинав, — про вертольоти і дирижаблі. Вона досі стоїть на книжковій полиці разом з іншими його книжками.

Читайте також: Назавжди в серці. Головний сержант Роман Пацай (м.Самбір, Львівщина)

Закоханий у небо

Він пішов в авіацію за покликом душі. Мріяв стати льотчиком, але під час вступу трохи підвела кардіограма. Тож у 2013 році вступив до Харківського національного університету повітряних сил — вчитися на бортмеханіка. Мати дбайливо показує його парадну форму, — в ній кілька років поспіль він ішов Хрещатиком на параді в «коробочці» університету. Родина дуже ним пишалася, страху війни ще не було.

Іван Ваховський (ліворуч)
З сімейного архіву Івана Ваховського

Випустився Іванко 2018 року. За рейтингом, був одним із найкращих курсантів, мав право обирати місце служби. Вибрав 16-ту окрему бригаду армійської авіації у рідних Бродах. Тому що на гелікоптерах, на відміну від літаків, бортмеханік літає, а він дуже хотів літати.

Почалася служба. Подробицями роботи Іванко не ділився. «З його добротою, з його ніжним характером, уявити його воїном я не можу. Я того не знаю. Я знаю його як добряка, відповідального і класного хлопця», — каже Галина.

Вже після випуску Іванко зустрів кохання свого життя — Яринку. Вони дуже пасували одне одному. У 2020 році полетів із миротворчою місією ООН у Конго. Дівчина чекала. «Коли вони були в Конго, сталося виверження вулкану, вони рятували людей. Але про роботу — нічого…» — каже Галина.

Син ділився враженнями про природу. Розказував, що біля діючого вулкану все ніби в металевих блискітках. Описував чудернацьких пташок. Показував знімки хамелеонів. Жодних подробиць, які могли б засмутити чи розхвилювати.

Читайте також: Назавжди в серці. Сержант Володимир Янкін (с. Богуслав, Дніпропетровщина)

Після повернення з місії, в серпні 2021 року, Іванко з дівчиною купили квартиру. Завели собаку. Він придбав бус та поїхав із коханою на море. Мріяв переробити автівку на будинок на колесах. Коли батьки дивувалися цій ідеї, лише всміхався й казав: «Нічого ви не розумієте». Він любив подорожувати і мав план рушити в тому власноруч обладнаному мандрівному фургоні до океану. Почали планувати весілля. Але не встигли.

Іван Ваховський з Яринкою
З сімейного архіву Івана Ваховського

24 лютого Іванко зі своїм підрозділом зустрів у Мелітополі. Коли мама набрала його після першого масованого обстрілу України, розказав, що вони встигли вилетіти з аеродрому і що було страшно. Надалі, коли його не було в місті, спілкувались із ним через його дівчину на рівні щоденних повідомлень «У мене все добре».

«Що він літав у Маріуполь, я не знала. Вже коли він повернувся, сказав, що вони літали туди останній раз і їх дуже обстріляли. Вони літали двома вертольотами, і парний борт росіяни збили. Ніхто з екіпажу не вижив. Екіпаж Іванка відстрілювався так, що повернулись тільки з одним патроном звідти. Їм сказали, що більше вони туди не полетять», — розповідає Галина.

Читайте також: Назавжди в серці. Військовослужбовець Віктор Таран (с.Долиняни, Вінниччина)

Останній політ

Востаннє вона бачила Іванка за чотири дні до його загибелі.

«Перед тим, як летіти останній раз в Маріуполь, вони десь літали. Я не знаю, куди. Але були обстріляні, вертоліт був весь в дзюрах. Іванко цілий день його ремонтував. Потім ввечері прийшов до нас із дівчиною і собакою на чай», — згадує Галина.

Під час чаювання сказав, що знову летітиме. Правда, не повідомив, куди. Одразу після повернення із цього вильоту вони з дівчиною вирішили піти розписатись. Наступного ранку Іванко знову прийшов, — батько мав його завезти на аеродром.

Скоріше за все, Іван знав, куди планується виліт. Нічого не сказав батькам. Мовчки стояв у коридорі і сумно всміхався. Галина відчувала, що щось недобре. Шукала хрестик, аби дати синові. Дуже хотіла просити: «Іванку, не лети». Але нічого не сказала. Та він би й не послухав.

Іван Ваховський
З сімейного архіву Івана Ваховського

«То був нічний рейс. 31 березня взяли підкріплення, медикаменти, харчі, лікарів. І полетіли в Маріуполь. Туди залетіли добре. Забрали поранених. Коли злітали назад, їх обстріляли. Їхній парний вертоліт на одному моторі все ж повернувся. У борт Іванка поцілили «Стінгером», які москалі у наших хлопців віджали. То є високоточна зброя. В них відлетів хвіст від вертольота і вилетіли два хлопчики-«азовці». Вони вижили, опинились у полоні. Решта поранених та весь екіпаж загинули», — розповідає мати.

Пізніше вона довго роздивлялася фотографію збитого українського вертольота, яку опублікували російські пропагандисти. Випросила в родини, аби їй показали.

«Я бачила ту фотографію Іванка. Повністю згорілий і розсипаний вертоліт. Екіпаж мав шеврон «16 армійська авіація». Придивлялася: нога… вушко… Лице впізнати не можна, повністю розбите. Сильно поламані ноги. Берці зняли, вкрали москалі. Видно, бо носочки нічим не вимазані, чистенькі. Підписана була фотографія «Погиб неизвестный бандера». А той «бандера» — то ідеальний хлопчик, який готував, який співав, який грав, який любив життя», — говорить вона.

З сімейного архіву Івана Ваховського

Тіло Іванка додому поки що не повернули. Відомо, що загиблий український екіпаж могли поховати на старому кладовищі в Мангуші. Але наскільки правдивою є ця новина, Галина не знає.

Коли побратими Іванка повідомили їй про загибель сина, відчула, що жоден інший біль не буде сильнішим за цей. Перші дні не могла нічого. Боялася бачити людей. Не могла дивитись на небо. Просто сиділа. Серце не витримувало.

«Мене забрали у лікарню. Я була в кардіоцентрі у Львові. Я вижила. А моєї дитини нема. Якби можна було з ним помінятись — помінялась би. Але як помінятись — я не знаю», — каже вона.

Досі не може прийняти, що Іванко загинув. Його немає ні живого, ні мертвого. Є малесенький відсоток, що він чудом вижив. Вона тримається тим крихітним відсотком дива.

«Знаю, мене люблять старші діти. Знаю, їм потрібна мама. Розумом розумію, що Іванко загинув, але душа того не приймає. Живу, бо є один процент, що Іванко якимось чудом вижив. Якби його не було, мене нічого б уже на цьому світі не тримало», — каже Галина.

З сімейного архіву Івана Ваховського

Текст підготовлений платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для «Дзеркала тижня». Аби повідомити дані про втрати України заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.