Різдво — час, коли в повітрі відчувається атмосфера, яку словами важко пояснити, — справжнє передчуття дива. Навіть зараз.
І все тому, що Різдво таке багате на символічні традиції й обряди.
Те, що резонує в серці кожного українця, що відоме нам усім із дитинства: 12 пісних страв на столі, очікування першої зірки на небі, обов’язково кутя, узвар… А ще — колядки та безлімітні смаколики.
Таким справжнім нарешті стало Різдво для родини Полякових із Лиману.
Найбільший подарунок — безпека й тиша, кажуть четверо дітей та онук Полякових.
Святкуватимуть нарешті без тривог і не в підвалі, бо нині перебувають за кордоном.
У житті цих дітей уже назавжди закарбувалася війна. Авіа-атаки, окупація, ночі в підвалі між банками з консервацією. Виїзд із Лиману під обстрілами, фото їхнього розтрощеного будинку-щастя після прильоту, життя в шелтері… Втрата близьких людей…
Історія про те, як батьківська любов творить дива, а батьки здатні зрушити гори заради щастя дітей, навіть якщо вони не рідні по крові!
На усиновлення надихнула сестра
Ніна в шлюбі з Миколою 35 років. Разом виховували єдину рідну доньку Катю. Катерина виросла, поїхала навчатись і практично не приїздила додому, а подружжя «осиротіло» від тиші в домі. Якось умить було втрачено всі сенси.
«Ми звикли до того, що в нашій сім’ї завжди було багато людей, усе проживали й святкували разом», — каже Ніна. Вона мала двох братів і трьох сестер, одна з яких нещодавно загинула під обстрілом.
Одну з сестер Ніни, Зінаїду, знав увесь Лиман. Жінка заснувала дитячий будинок сімейного типу. Нині вона в евакуації в Івано-Франківську — виховує сімох дітей, шестеро з яких — прийомні.
Ніна каже, що саме сестра подала їй життєвий приклад, коли вирішила вдочерити першу дівчинку з дитбудинку. Колись лікарі сказали Зіні, що та не матиме власних дітей. Коли вже тривала процедура всиновлення першої дівчинки, Наталки, Зіна дізналася, що вагітна. Працівники дитбудинку були впевнені — жінка дитину не всиновить, адже носить під серцем власне дитя. «Але сестра зважилась і забрала дівчинку, — каже Ніна. — Зіна тоді сказала: «Бог мені послав і одну, й другу дитину. Я все одно її візьму».
Кровну доньку назвали Вікторією. Ніна завжди була поруч із сестрою.
Настя
Хоч мала відповідальну посаду й купу справ (працювала агрономом), Ніна частенько встигала ще й волонтерити. За будь-якої нагоди відвідувала дитячий притулок у Лимані. Приносила солодощі, розмальовки й одяг, бавила дітей. 2015 року до Лиману через обстріли евакуювали вихованців дитбудинку з Горлівки. Серед них була й восьмирічна Настя, яка дуже хотіла жити в сім’ї.
Ніна помітила, що Настя зовсім не любить заплітати хвостики, але коли чекала на гостей, дозволяла їх собі зробити. Дівчинка намагалася сподобатись. Розглядала кожну жінку, яка приходила до дитбудинку. Вдивлялася в обличчя, заглядала в очі. Наче шукала свою маму.
Ніна тоді щось відчула. Саме вона має стати Насті за маму. Микола підтримав. Так у родині Полякових з’явилася перша прийомна донька.
«Настя перейшла в третій клас, коли ми її забрали, — згадує Ніна. — Але ні писати, ні читати дитина не вміла. Взяли репетитора, займалися самі, бо освіта — це велика й потрібна дитині інвестиція».
Толя
2017 року Ніна познайомилась у притулку з Толіком. Хлопчина жив там тижнями. Рідна мати Толі то зникала, відштовхуючи сина, то поверталася після чергового загулу та «вмикала» порядну матір, забираючи його додому. Ось такі життєві «гойдалки».
«Він — місцевий, із Лиману. Дівчата, які працювали в притулку, розповідали, що бачили, як мати вчергове привозила сина під ґанок притулку, а він кидався до неї в ноги, обіймав, плакав і повторював: «Мамо, забери мене й ніколи вже не лишай», — із гіркотою каже Ніна.
За деякий час біологічна мати Толі народила дівчинку. В пологовому їй не відразу віддали документи на дитину, знаючи, як вона поводиться зі старшим сином. Тоді мати вкотре забрала Толю з притулку, начебто з наміром цього разу сумлінно виконувати батьківські обов’язки. Проте, отримавши документи, знову підкинула хлопця в притулок. Згодом біологічна мати залишила молодшу сестру Толі на виховання бабусі.
Ніна запропонувала хлопцю стати частиною їхньої родини. Толя тоді вперше відчув справжню батьківську турботу й любов. Побачив, якою може бути родина… і мама, хоч і не рідна по крові, але та, яка не відштовхує й не зраджує.
Якось швидко він почав називати Ніну мамою. Дитина випромінювала таке тепло… Любила обійми та поцілунки. Ніна з Миколою намагалися «відігріти» хлопця, дати шалену порцію любові, якої в нього ніколи не було.
«Ми намагались і на море їздити, й різні заходи відвідувати. Возили на ялинку в Краматорськ, аби показати, як живуть діти в соціумі. Настя ходила на східні танці, брала багато призів. Толя — на важку атлетику, підіймав штангу», — розповідає Ніна.
Пізніше Полякови дізналися, що Толіна мама народила ще одного хлопчика, її позбавили батьківських прав і на нього. Меншого брата Толі всиновила сім’я з Лиману, яка підтримувала з Толею постійний зв’язок, цікавилася його життям. Тим часом із рідною бабусею хлопець не спілкувався, хоч як Ніна його вмовляла.
«Якось ми поїхали до Трускавця в той самий час, коли там були його бабуся та сестра. Я запропонувала Толі познайомитися, обмінятися телефонами, бо ж іншої рідні в нього немає. Але він відмовився на відруб. Сказав, що бабуся його дуже била в дитинстві, тож не хотів згадувати це та підтримувати зв’язок», — каже Ніна.
За два місяці після початку повномасштабного вторгнення Поляковим вдалося виїхати з Лиману. За тиждень після виїзду сусіди надіслали фото їхнього будинку після прильоту. Потім було ще два влучання…
Ніна разом зі своєю сім’єю, сім’ями старшої доньки та сестри чоловіка якийсь час переїжджали від одного тимчасового притулку до іншого, зрештою осіли у львівському шелтері. Толя вступив у коледж на зварювальника і перебрався до гуртожитку.
«Він був здоровий, міцний хлопець, ні на що ніколи не скаржився. І якось мені зателефонував завідувач кафедри й сказав, що сталася біда. Ми думали, Толя вліз у якусь халепу. Але ні. Зранку сусіди по кімнаті намагалися розбудити хлопця, а виявилося, що він помер. Лікарі сказали: серцевий напад. Мовляв, занадто швидко виріс, за два місяці його нога з 38-го розміру стала 41-го. Серце не впоралося з такими швидкими змінами. Я чула, що від цього помирають, але навіть не уявляла, що таке може трапитися з нашим Толею», — каже Ніна.
Толя помер 30 жовтня 2022 року. Йому було 15 років.
Нині в родині Полякових троє прийомних дітей: 16-річна Настя, 10-річна Оля, 9-річний Андрій.
Оля та Андрій
Після смерті Толі Ніна вирішила розповісти про нього в Телеграм-каналі новин лиманської громади. Написала повідомлення. Гортала стрічку новин. Аж раптом натрапила на відеосюжет про 9-річного Андрія та 10-річну Олю Гінькіних із села Торське. Їхній батько Анатолій загинув під час обстрілу на очах у дітей.
Коли почався обстріл, Андрій устиг забігти до хати, кликав батька. Той порався на подвір’ї й не встиг сховатися… Снаряд влучив у чоловіка. Діти побачили найстрашніше…
До трагедії батько виховував малих сам. Мама Олі та Андрія важко хворіла й померла п’ять років тому. Старша сестра Вікторія вже виховувала маленького синочка — хлопчик від народження мав інвалідність. Тож після загибелі батька Оля та Андрій залишилися самі, фактично в зоні бойових дій.
Евакуація дітей була складною. Сестра з братом не хотіли їхати з евакуаційною бригадою. Боялися, що їх віддадуть у дитбудинок. На щемливих кадрах, знятих правоохоронцями, — двоє наляканих і розгублених дітей, які не вірять жодному з дорослих, що набились у їхню хату. Не вірять, що хлопці в шоломах і броніках діють у їхніх інтересах і справді рятують їх від війни. Всю дорогу з Лиману Оля плакала, Андрій сидів мовчки.
Лиманці, які й далі допомагали вихованцям місцевого дитбудинку, запропонували Ніні та Миколі усиновити Олю й Андрія.
Ніна передивилась усі відео з дітьми. Серце було не на місці. «Ми поїхали знайомитися з ними на Закарпаття. Діти тоді були в таборі, — згадує жінка. — Вони були налякані. Категорично не хотіли в дитбудинок, плакали й просили знайти для них сім’ю».
У грудні 2022 року Ніна з чоловіком усиновили Олю й Андрія.
«За пів року ми почали розуміти одне одного з пів слова. Діти надолужували весь матеріал, який пропустили з грудня, бо на перший час ми вирішили призупинити їхнє навчання заради адаптації та психологічного розвантаження. Було дуже складно, однак ми впоралися. Вчителька хвалила обох, казала, що вони швидко вчаться», — розповідає Ніна.
Іноді, каже жінка, Андрій прокидається вночі від жахів, сновидою ходить по кімнаті. Йому сниться той страшний день, коли вони з сестрою втратили батька.
«Психолог каже, що Андрій звинувачує себе в загибелі батька. Прокручує в голові події того дня й думає, що мусив зробити, аби врятувати його. Чи достатньо голосно кричав про небезпеку? Чи, може, мав побігти за ним, схопити за руку й тягти в льох?
Оля ж проживає все в собі», — ділиться Ніна.
Втім, під час потужних бомбардувань Львова, коли дівчинка почула сирени, її почало трусити від страху. Психологи порадили батькам якомога менше згадувати пережите.
Вікторія, старша сестра Олі й Андрія, активно спілкується і з ними, і з Ніною, родинних зв’язків не втрачає.
Олін день народження гучно відсвяткували всім шелтером. Батьки замовили аніматорів і фотографа.
«Навіть 92-річна бабця Галя танцювала разом із нами. А Оля плакала й казала, що в неї такого свята, красивого торта та кульок ніколи не було, — усміхається мама Ніна. — Ми їх усюди возимо й балуємо. Були на Закарпатті на термальних водах, у аквапарку, на різних заходах. Оля ходить на танці, Андрій — на дзюдо».
А нині за порадою психолога сім’я все ж таки виїхала за кордон. Таку змогу надала організація «Діти Героїв». У Туреччині Оля з Андрієм уперше побачили море.
Цього Різдва діти дуже чекають. Андрій — на появу першої зірки. Бо батько колись розповідав, що на Різдво небеса відкриваються і Господь чує прохання людей. Хлопець знає, про що проситиме. Про новий красивий будинок для всієї їхньої родини, для мами Ніни й тата Миколи. У мирному відбудованому Лимані.
Андрій дуже вірить — бажання має справдитися, бо ж на Різдво відкриваються небеса…
Текст підготовлено у співпраці з DATTALION (ГО «Датталіон»)