В українських збройних силах назріває культурна війна між радянським військовим мисленням, що йде зверху вниз, з одного боку, і західною військовою культурою, що йде знизу, з іншого. Ця інтелектуальна боротьба заважає Україні адаптуватися та навчатися. Це також шкодить результативності України у війні проти Росії. Це один із моїх головних уроків з нещодавньої дослідницької поїздки до Києва та на східну Україну, яку я провів разом із кількома провідними західними військовими експертами з Росії, написав для The Economist військовий експерт Франц-Стефан Ґаді, який нещодавно з кількома іншими західними військовими експертами завершив робочу поїздку вздовж лінії фронту.
Ця культурна війна здебільшого стосується лідерства. Деякі армійські офіцери прийняли західну філософію «командування місією», яка надає командирам на місці, незалежно від рангу, свободу виконувати свої місії згідно з власним найкращим рішенням. Цей підхід наголошує на ініціативі знизу вгору для використання можливостей на полі бою. Але велика кількість українських офіцерів, у тому числі надто багато в найвищих чинах, обмежують таку ініціативу на користь жорстких оперативних наказів, які часто видають штаби далеко від лінії фронту.
Багато західних спостерігачів загарбницької війни Росії в Україні були частково сліпі до внутрішньої напруги в українській армії. Це частково через винахідливість українців у адаптації комерційних і передових військових технологій, щоб допомогти відбити вторгнення Росії протягом останніх 13 місяців. Більшість цих адаптацій прийшли знизу вгору. Одним із прикладів є інтеграція місцевих систем управління боєм, таких як [blink title="«Кропива»" headinfo=""Кропива""]Бойова система управління тактичної ланки, розроблена фахівцями приватного КБ "Логіка", яка була випробувана в реальних бойових умовах та призначена для автоматизації окремих задач управління на рівні батальйон, рота, взвод та окрема одиниця техніки. може використовуватись різними підрозділами Сухопутних військ ЗСУ (артилерія, бронетехніка, піхотні або розвідувальні підрозділи тощо). Вона допомагає об’єднувати засоби розвідки, управління та вогневого ураження різних підрозділів ЗСУ в єдине інформаційне поле.[/blink], із супутниковим Інтернетом Starlink і комерційними дронами, щоб допомогти українським артилерійським екіпажам ідентифікувати цілі. Це уможливило рудиментарну форму загальновійськової війни: у якій різні види бойових дій, як-от піхота, артилерія та авіація, підтримують одне одного.
Ця розповідь про технології та інновації входить у більшу історію, яку західні люди розповідають собі про передбачувану трансформацію української армії з жорсткої, ієрархічної структури радянської спадщини на адаптовану та ефективну армію в стилі НАТО. Україна культивує цей наратив за допомогою інформаційних операцій, таких як ретельно відредаговані відео для соціальних мереж, які показують імпровізовані платформи, такі як квадрокоптери з гранатами, які знищують російські танки.
Правда полягає в тому, що частина українських збройних сил, зокрема сухопутних військ, ризикує повернутися до старих і негнучких шляхів. Однією з причин є велика кількість втрат серед підготовлених НАТО українських солдатів у перші місяці війни та подальша мобілізація великої кількості українських офіцерів у відставці, занурених у жорстке радянське військове мислення. Але це лише частина пояснення. Насправді радянські впливи завжди були більш поширеними, ніж усвідомлювали багато спостерігачів. Як сказав мені один офіцер механізованої бригади: «Недостатньо пройти якийсь курс НАТО, щоб змінити менталітет того, хто роками жив у радянській системі».
Спокусливо сказати, що це лише проблема між молодшими та старшими офіцерами, а отже, різними рівнями командування. Насправді здається, що старе мислення пронизує всі ранги. Багато українських офіцерів все ще мають природну схильність до «пічки» або дотримання жорсткої командної структури, яка перешкоджає спілкуванню та співпраці з іншими в збройних силах. Таким чином, більшість українських операцій все ще є послідовними, а не спільними. Тобто вони дотримуються жорсткого розкладу, за яким ізольовані дії – тут артилерійський обстріл, там штурм піхоти – відбуваються одна за одною, а не одночасно, як рекомендує сучасна загальновійськова тактика.
Подивіться, як Україна продовжує покладатися на масований артилерійський вогонь. Незважаючи на серйозну нестачу снарядів в Україні, мої польові дослідження показують, що країна суттєво не зменшила споживання артилерії за кілька місяців. Якби молодші офіцери мали повноваження використовувати можливості, коли вони виникали, організовуючи скоординовані атаки з піхоти та бронетехніки за підтримки коротких, але точкових загороджень високоточної артилерії, це суттєво зменшило б кількість необхідних снарядів.
Культурна війна, яка триває в ЗСУ, ускладнює рівномірний розподіл нових технологій серед військових. «Проблема не в технології, а в культурі», – сказав мені один чиновник з «Аеророзвідки», неурядової організації, заснованої експертами-волонтерами, яка спільно розробляє програмне забезпечення для управління боєм і спритні безпілотники R18 для ЗСУ. Окремі підрозділи використовують низку різних програм для виконання своїх операцій. Це перешкоджає координації між підрозділами та зміцнює стару радянську звичку, коли окремі накази надходять окремо до різних підрозділів. «Це, по суті, дві радянські армії, які воюють одна з одною», – нарікав чиновник.
За іронією долі, деякі технології навіть зміцнили радянську культуру. Наприклад, мережеві системи керування боєм, які забезпечують картину поля бою в реальному часі та дозволяють обмінюватися повідомленнями, дозволяють командирам вищого рангу керувати битвами здалеку, незважаючи на часто обмежене знання місцевості та обставин. Результатом часто стає більша негнучкість – важко імпровізувати, коли генерал дихає тобі в потилицю – і більші втрати в людях і техніці. Це також може призвести до напруги. Частина молодших офіцерів, які просякнулися західною традицією, почали ігнорувати накази зверху. Це небезпечно у військових організаціях, які покладаються на швидке і сумлінне виконання законних наказів.
Культурна війна, що триває, ускладнює перетворення України на бойову силу 21-го століття. Захід міг би допомогти, активізувавши навчання навіть найвищих посадовців України. Але щоб це змінилося, українським збройним силам спочатку доведеться відмовитися від радянської культурної спадщини, делегувати повноваження нижчим рядам і дати молодшим офіцерам дозвіл використовувати свою ініціативу без покарання. Технології слід використовувати для розширення можливостей підрозділів, а не для мікроуправління ними, і успішні експерименти, наприклад, з безпілотниками, мають бути масштабовані в усіх підрозділах. Така трансформація може допомогти зменшити втрати України в цій війні на виснаження.