За нашими підрахунками, кількість мобілізованих уже перевищила кількість інших військовослужбовців у Збройних силах України щонайменше втричі. Мобілізовані є військовослужбовцями й, відповідно, повинні мати такі самі права та обов’язки, як і інші категорії. Ба більше, в Силах оборони, де мобілізовані — це м’язи на скелеті «кадрового» професійного складника, їхні права мають бути такими ж, як і в кадрових військових. Однак, на жаль, це зовсім не так.
Відсутність чіткої правової регламентації статусу мобілізованих призводить до численних проблем і суперечностей у їхньому повсякденному житті та на службі. Від робочого часу до речового забезпечення, від відпусток до компенсацій — мобілізовані часто опиняються в «сірій зоні», коли їхні права або не визначені, або ігноруються.
Такий стан справ триває з 2014 року, коли в Україні відбулися перші хвилі часткової мобілізації, але в країні, яка переживає повномасштабну агресію, питання правового статусу мобілізованих військовослужбовців стає особливо актуальним.
Робочий час і вихідні
Питання розміщення та робочого часу (поза часом виконання бойових завдань) врегульоване Статутом внутрішньої служби Збройних сил. Так, щодо розміщення, Статут прирівнює мобілізованих до військовослужбовців-строковиків і зазначає, що вони розміщуються в казармах. Ті ж, хто проходить військову службу за контрактом, — у службових житлових приміщеннях, а за їх відсутності — у спеціально пристосованих казармах.
Проте на практиці військовослужбовці за контрактом майже ніколи не розміщуються в казармах, а в разі найму ними житла держава може навіть виплачувати їм певну (досить мізерну) суму як компенсацію. Водночас закон прямо обмежує право мобілізованих проживати поза межами казарми, хоча, якщо чесно, причин для цього немає. Ба більше, враховуючи, що в Україні просто не може бути достатньої кількості придатних казарм для всіх мобілізованих, ця норма виглядає відверто безглуздою.
В наступному ж розділі Статуту врегульовано питання робочого та вільного часу військовослужбовців в такий спосіб: для військовослужбовців (окрім військовослужбовців строкової військової служби, курсантів (слухачів) військових навчальних закладів, навчальних центрів, військових частин) встановлюється п’ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями, а для строковиків, курсантів тощо — шестиденний робочий тиждень із одним вихідним днем.
Прямої вказівки щодо мобілізованих уже немає, хоча з тексту випливає, що оскільки мобілізовані не згадані у винятках, для них мав би діяти п’ятиденний робочий тиждень. У цьому ж розділі, в одному з подальших пунктів зазначено, що військовослужбовці строкової служби у вільний час можуть вільно переміщуватися лише по території військової частини, а от військовослужбовці-контрактники таких обмежень не мають. Навіть виїжджаючи за межі гарнізону, контрактники лише повідомляють про це командира. Про мобілізованих тут теж не згадано.
Тож коли йдеться про мобілізованих, кожен командир вимушено дає власні відповіді на запитання «чи є субота вихідним для мобілізованого, як і для контрактника?», «чи може мобілізований, який проживає в селі за 40 км від розташування частини, на вихідні поїхати до сім’ї, як це зробить будь-який військовослужбовець-контрактник?».
І ці відповіді здебільшого схиляються до того, що мобілізованих несвідомо прирівнюють до строковиків, хоча різниця в усвідомленні своїх обов’язків між випадково обраним дядьком за 30 років і безвусим юнаком досить очевидна.
Показовим є випадок, коли мобілізованого, якого власне командування відпустило на вихідні додому, на вокзалі затримала Військова служба правопорядку (ВСП), і не лише затримала, а й зателефонувала до командування частини, стверджуючи, що військовий — у СЗЧ (самовільне залишення частини), тому вони вживуть відповідних дисциплінарних заходів (адміністративне/кримінальне правопорушення залежно від тривалості).
Врятувало ситуацію лише те, що командування частини (теж мобілізоване), знало керівні документи краще за ВСП й довело до відома останнього відповідний наказ Міноборони, в якому передбачено «надання військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби та курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, які виконували службові обов’язки у вихідні, святкові та неробочі дні поза пунктами постійної дислокації військової частини, відповідного часу (іншого дня) для відпочинку, у тому числі з можливістю виїзду до місця проживання сім’ї».
Речі та компенсації
Речове забезпечення є одним із ключових складників служби в армії. Для контрактників система речового забезпечення працює досить чітко: вони отримують необхідний комплект форми, взуття та інші предмети особистого користування. Таке саме забезпечення (звісно, якщо тилові служби до цього готові) отримують і мобілізовані. Зі свого боку, коли контрактники завершують службу, вони мають право на грошову компенсацію за неотримане речове майно, яким держава не змогла їх забезпечити.
Не таємниця, що на початку повномасштабного вторгнення держава була не готова забезпечити тих, кого призвала, базовим речовим майном. В ажіотажі перших тижнів агресії, аж до кінця літа, новоспечені військовослужбовці самостійно купували собі форму, взуття, тактичне спорядження тощо за цінами, значно вищими за звичайні.
Виглядає логічним, що з урахуванням проблем, яких українська армія зазнала через неготовність резервів тилу ЗСУ до мобілізації сотень тисяч громадян, мобілізовані повинні б мати право на таку саму компенсацію. Однак через безглузде регулювання переважна більшість із них не отримає компенсації попри те, що вони також виконували свій обов’язок перед державою, яка не змогла своєчасно забезпечити їх найнеобхіднішим — військовою формою.
Це спричинено тим, що Командування сил логістики вперто вважає, що одна-єдина норма Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних сил України в мирний час і особливий період (яка навіть не стосується компенсації, та однаково обмежує права мобілізованих порівняно з контрактниками) має вищу юридичну силу, ніж норми постанови Кабміну №178, і навіть рішення Верховного суду (справа №820/3719/17).
Ба більше, за сценарію повторної мобілізації мобілізований може опинитись у ситуації, коли йому не видали речового майна (наприклад, через відсутність розмірів), звільняючись, компенсацію він як мобілізований не отримав, за повторного призову його розміру знову не знайдеться й він знову шукатиме форму на свій зріст по інтернет-магазинах і барахолках.
Одним рядком законодавства
Військова служба завжди вимагає від людини великої відданості, готовності до жертв і відповідальності перед своєю країною. Однак щоб мотивувати громадян до виконання своїх обов’язків, держава має проявити не меншу відповідальність, відданість своїм громадянам (які надягли однострій) і забезпечити їх належним чином, враховуючи їхні права та інтереси.
Проблема правового хаосу у визначенні статусу, прав та привілеїв мобілізованих в Україні є як ніколи актуальною й потребує невідкладного розв’язання. Ситуації, висвітлені вище, — це те, з чим довелося безпосередньо стикнутися на практиці, й вони потребують уваги та вирішення.
Найцікавіше, що загалом ця проблема з тих, що вирішуються «дешево й сердито» — лише одним рядком у законодавстві, який визначить, що військовослужбовці, призвані за мобілізацією, мають такий самий обсяг прав, свобод і обов’язків, що й військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом. Всього-на-всього.
До речі, крім мобілізованих, є ще резервісти, про яких згадок у законодавстві навіть менше.