Найстрашніше — коли ти знаєш людину, возиш їй гуманітарку, благаєш виїхати, адже лінія фронту дуже поруч, «прилітає» щодня… а наступного разу вивозиш її тіло в чорному пакеті, бо людина, яка вкотре відмовилася від евакуації, загинула. Моторошно, коли тобі здається, що вона в тому пакеті заворушилася, що сталась якась дурна помилка, бо ти не віриш у її загибель, — каже донеччанка Ольга Семібратова.
Не до пастили
2014-го Ольга з чоловіком мусили залишити Донецьк через окупацію. Далеко не рушили. Осіли в селі Ялта Волноваського району Донецької області. Житло винаймали. Аби заробити на власне обійстя, чоловік декілька років працював за кордоном. 2020 року придбали будинок у селищі Велика Новосілка. 22 лютого 2022 року доробили ремонт, 23 лютого Оля зареєструвала ФОП, аби працювати на себе, — планувала виробляти пастилу на продаж. Але вранці 24 лютого плани на пастилу «накрилися мокрим рядном». Чоловік пішов до війська, а Оля молилася за життя мами та сестри з племінницею, з якими 20 діб не було зв’язку, бо вони застрягли в Маріупольській блокаді на різних берегах міста.
Вибратись із Маріуполя рідним Олі, на щастя, вдалося. Сестра з дитиною рушили за кордон, а мама, бабуся та Олін син залишилися на Олі. Всі чотири покоління — в бабусиній «ялтинській» хаті у Волноваському районі. З нового власного будинку мусили виїхати, адже район зазнавав щільних обстрілів. А влітку 2022-го ворожий снаряд влучив і в будинок Семібратових…
«Мій дім знищили, мої близькі сусіди живуть під обстрілами, часто не мають удосталь їжі, ліків. Піти до війська не можу. На кого залишу сина? Я думала, як можу бути корисною. Вирішила створити благодійний фонд «Сила жінки», аби діяти й допомагати людям своєї області», — розповідає Оля.
Вона почала стукати в усі міжнародні організації, писати грантові заявки на виділення гуманітарної допомоги. Потрібно було все — їжа, засоби побутової хімії, гігієни, медикаменти, буржуйки, газові балони, будматеріали, аби латати дірки від прильотів. Відгукнувся американський некомерційний фонд World Central Kitchen та чеська гуманітарна місія «Людина у скруті».
Формування списків за запитами, звітування про донорську допомогу — на дівчатах, які долучилися до роботи фонду на волонтерських засадах. А Оля взяла на себе основну місію — доставку гуманітарних наборів адресатам. До небезпечних районів їздить із поліційними евакуаційними групами «Білий янгол».
Красногорівка — до орків трохи менш як кілометр, Велика Новосілка — до лінії зіткнення шість кілометрів, Золота Нива — позиції росіян за кілометр, село Шевченко — близько п’яти кілометрів до ворога. Оля називає ці поїздки 50/50: повернемось або ні. Але п’ять днів на тиждень їздить.
«Там залишаються люди. Без світла, газу, тепла, магазинів, аптек і грошей, — каже вона. — І жахливий парадокс: вони бояться виїхати більше, ніж загинути від снаряду. Переважна більшість — це старенькі, які або не мають дітей, або просто стали їм непотрібні. І цікавий нюанс: багато хто з дітей оцих покинутих стареньких мешкає не за океаном, а в Донецьку чи Луганську».
«Герої носять піксель. А я — звичайна»
Доця, Оленька, Сонечко, Янгол або Вікторівна, — так Ольгу називають її підопічні, які й далі живуть під перехресним вогнем. Коли приїздить Оля, в людей свято. Поки розвантажує подарунки, бабусі намагаються її підгодувати нею ж привезеними продуктами.
«На околицях чутно вибухи, а баба Галя каже: «Доцю, я яєчню ставлю, піжди. Поснідаєш, бо голодна ж!», — розповідає Оля. — А на дорогу обов’язково обіймають і кажуть: «Ой, не знаю, чи побачу тебе, дочечко, знову, але вже чекаю».
Кожна поїздка — море емоцій та історій. «Ми якось були в Красногорівці. З нами поїхали американські журналісти. Видали допомогу за декількома адресами, ще заїхали до лежачого дідуся, — згадує Оля. — Я зі знімальною групою стояла біля хати. Перекур. Вулицею їхав старенький на велосипеді. Аж раптом півтораметрова ракета, метрів за шість від нас. Усе почорніло, на голову посипалася земля. Нас урятувало лише те, що ця ракета влучила в бордюр».
Тоді навіть у броньованому авто вилетіло скло. Звісно, від такого вибуху всі дістали легкі контузії. Журналісти були в стані шоку. Сказали: «Ми сюди більше ні ногою». Оля ж обтрусила землю з себе, умилась водою з криниці дідуся й поїхала ще за декількома адресами.
Є такі села, до яких навіть екіпажі «Білих янголів» не їздять. А Олі болить, бо, приміром, у Старомихайлівці — її вчителька математики. Тож іноді Оля сідає у свої старі «Жигулі» випуску 1980-го та мчить сама. Каже: «Там немає нічого вцілілого. Руїни. Розбиті школи, лікарні, будинки. Аби дістатися до моєї математички, я ставлю машину за розбитою багатоповерхівкою і п’ять хвилин просто йду пішки, радше біжу, адже в небі — ворожі дрони»…
Ніхто не погоджувався їздити й у село Золота Нива, а там — 15 людей. До орків — менш як кілометр. Оля зібрала картоплю, олію, цибулю, завантажила причеп «Жигулів» доверху й поїхала. Сміється: «Був у нас у команді волонтерів фонду один чоловік, але якось він сказав мені: «Олю, з вами тяжко й страшно»... і пішов до ЗСУ».
Оля каже, що часто її називають геройкою. Вона цього не любить, каже, що вона — звичайна: «Коли сама їду, в мене й руки трусяться, й серце калатає. Було раз: телефон сів, і я загубила дорогу. Тоді запанікувала дуже. Але зупинилася. Подихала. Помолилась… і якось доїхала додому. Я просто розумію, що не можу покинути цих людей».
«Коли вранці тримаєш за руку Олега-малого, а вдень десь під Красногорівкою, яку боронить мій чоловік, ловиш погляд Олега-великого, — це щастя», — каже Оля. Щастя воєнного формату. Але сильна жінка мріє про звичайне: щоб виробляти пастилу на продаж, і щоб обидва її Олеги були вдома і їх можна було обійняти обох одночасно!
Текст підготовлено у співпраці з DATTALION (ГО «Датталіон»)