Це історія кохання і дев’яти місяців боротьби за повернення з полону. Історія про молодого ветерана та «неволонтерку». Історія про бійця бригади «Азов» із підрозділу «Ведмеді» Вадима Китара (позивний «Штайнер») та його нареченої Катерини Турчанової, почуття яких народились усього за місяць до початку повномасштабної війни. Лише місяць... Але паростки, які він дав, Катерина берегла й вирощувала весь цей час. Час, сповнений драми не менше, ніж будь-який класичний сюжет...
Катерині Турчановій — 20 років. До початку повномасштабного вторгнення дівчина жила театром: працювала, грала в театральній студії, навчалася в університеті культури.
«Я викладала сценічну мову дітям, які починали свій акторський шлях. Усе, що в мене було, весь мій вільний час був присвячений саме театру», — розповідає Катерина.
25-річний Вадим Китар усе своє доросле життя присвятив війні. Пішов на фронт у 18 років і майже весь час перебував на Донеччині, рідко приїжджав до Києва та до родини на Черкащину.
Дівчина згадує: «Все, що в нього було у свідомому віці, — це війна. Він жив війною, своїми побратимами, своєю ідеєю, яка ним керувала. Вадим був на фронті, я — в мистецтві. Одного разу ми зустрілись у колі спільних друзів. Почали спілкуватися. Це було за місяць до повномасштабного вторгнення, — тоді ми почали розуміти, що подобаємося одне одному. Так стали народжуватися наші стосунки».
Дівчині до останнього не вірилося, що повномасштабне вторгнення можливе. «Штайнер» був на Сході України, Катерина — в Києві.
«Було дуже важко, я вирішила не виїжджати за межі України, — згадує той час Катерина Турчанова. — У мене було відчуття, що я тут потрібна. В мене є місія. Так воно й сталося. Мала з родиною їхати додому в Ірпінь, але нам пощастило, що таки не поїхали. Бо вже за кілька тижнів наш будинок повністю згорів, його розбомбили. Хлопці мені потім надсилали відео, я бачила свій будинок, це жах. Я була в розпачі, втратила себе на якийсь час. Але потім зрозуміла, що потрібно брати себе в руки та допомагати військовим. Більшість моїх друзів — ветерани або діючі військові. Нині вони всі стали діючими військовими».
Вадим у складі підрозділу «Ведмеді» бригади «Азов» виконував завдання в Маріуполі. Воїни обороняли «Азовсталь».
«Я дуже переживала за Вадима, бо всі вони були у Маріуполі, але в різних підрозділах, — розповідає дівчина. — Він не виходив на зв’язок, його побратими гинули, я дуже переживала. І щоразу, коли Вадим мав можливість, він записував мені голосові, де казав, що любить мене і що ми обов’язково побачимось».
У березні 2022 року Маріуполь уже був заблокований. Українські захисники опинилися в оточенні, «Штайнер» п’ять днів не виходив на зв’язок.
«Потім Вадим зателефонував мені й сказав «Я живий. І що я хочу тобі сказати — я тебе люблю». Він освідчився в коханні, а потім тривали бої за Маріуполь», — розповідає Катерина. Вони з коханим боялися, що в них більше не буде можливості сказати одне одному найголовніші слова.
«Маріуполь. «Азовсталь». І «Штайнер» мені каже: «Кать, ти дружина моя». Я кажу «В сенсі?». Він упевнено: «Ну ось так». Я відповідаю: «Ну тоді моє «так» тобі українською». Він просто прийшов у моє життя з найголовнішим, що в нього є, — своїм серцем і сказав: «Я твій. Я для тебе. Я тебе люблю». Він відчував, що я єдина людина, котра може посприяти й витягти його з оточення, але вони залишилися битись до останньої краплі крові, до наказу виходити і здаватись у полон. Я думаю, він це розумів. Вадим вважав, що я зможу якось посприяти й урятувати його життя, і, як дитина, просто приніс мені своє кохання й немов сказав: «Ось моє серце, моє життя, і ти мене, мабуть, врятуєш». І я вірю, що кохання врятує навіть у блокаді, навіть під бомбами, навіть у полоні».
І дівчина намагалася знайти шляхи, допомогти коханому в заблокованому Маріуполі, допомогти його побратимам. «Коли ти не знаєш, що з твоєю людиною, — це неймовірно складно, — ділиться Катерина. — Ти ніяк не можеш допомогти. Не можеш послати допомогу в заблокований Маріуполь. Намагаєшся вийти на всіх волонтерів, які можуть доїхати до Запоріжжя, аби хоч щось зробити… Але я була наче той метелик, що бився об скло, я нічим не могла йому допомогти. Ти просто починаєш їхати головою, в цьому немає жодної романтики. Це страх, стрес, це безсоння, відмова від їжі, постійний тремор, проблеми з серцем, втрата себе».
Зв’язок із коханим Катерина Турчанова втратила наприкінці квітня. Вже майже 10 місяців дівчина не має жодних звісток про Вадима Китара. Про те, що Вадим із побратимами в полоні, вона дізналася, побачивши коханого в пропагандистському сюжеті 15 червня.
«Я, попри шок, усе ж таки раділа, що він живий, — згадує дівчина. — Невідомість лякає. На сьогодні немає жодної інформації. Це сильно лякає. Я дуже щаслива, що наші герої повертаються додому, але найбільше мені б хотілося повернути його та його побратимів. Вони заслуговують на це. Їхня робота, досвід у цьому всьому, — це неймовірні люди. Треба боротися за них і повертати! Мене в цьому підтримують люди. Без людей я просто безпомічна».
Весь цей час дівчина підтримує зв’язок із бабусею Вадима й каже: «Родина Вадима — найголовніше, що в мене є. Ми з його бабусею пліч-о-пліч ідемо разом усі ці дев’ять місяців полону, і загалом уже рік, відколи він виїхав у Маріуполь. Підтримка родини, підтримка одне одного — це найголовніше».
Катерина активно допомагає військовим і каже, що це її рятує. Щодня дівчину можна побачити з величезними коробками на «Новій пошті».
«Я допомагаю друзям, знайомим, незнайомим, які стали друзями, — розповідає вона. — Працюючи в мілітарі сфері, я розумію їхні потреби. Я не можу називати себе волонтером, бо для мене волонтери — це люди, які їздять у зону бойових дій, розвозять необхідну допомогу, а я сиджу у відносно спокійному місті. Я працюю сама, і незнайомі люди, які мене оточують, донатять на збори, допомагають швидко їх закривати. Мої незнайомці можуть просто написати: «У мене є спальник» або «Є зайвий тепловізор», «Є термобілизна». Так ми з кожного потрошку збираємо посилки. За цей час ми відправили величезну кількість допомоги просто завдяки силі соціальних мереж».
Катерина стверджує, що сила допомоги — в наших людях: «У мене є розуміння, що я також воюю, але воюю в себе вдома. Ми зібрали кошти на автівку, хлопці її отримали, виконали завдання й «мінуснули» ворога. Це — робота. І не можна знецінювати копійку, будь-яку суму, яку надсилають люди. Мотивований, класний військовий — це робота цивільних. Цивільні мають це розуміти, тому що без тилу немає фронту.
Це — моя реальність, і це мене рятує, я завжди в такому шаленому ритмі, і це дозволяє мені не тонути у своїх думках, безперервно страждаючи. Ти працюєш, ти допомагаєш війську, військо, своєю чергою, працює, це впливає на обмінний процес, — поповнюється обмінний фонд».
Щодня, щохвилини дівчина працює, об’єднуючи навколо себе людей. Щодня і щохвилини вона чекає добрих звісток, Катерина чекає свого коханого Вадима. «Усвідомила не так давно, що мрій у мене немає, — ділиться дівчина. — Лише цілі, до яких я планово й методично йду щодня. Найголовніше — повернення «Штайнера» додому якомога швидше. Все інше є. Є завдяки кропіткий праці, друзям та можливостям жити. Єдине, чого найбільше хочеться, — це повернутися додому, де чекає ще хтось, крім двох собак і коробок «Нової пошти».
Більше статей Юлії Муравської читайте за посиланням.