Україна належить до держав, які експортують найцінніше — освіту. До 24 лютого 2022 року українські університети давали освіту понад 84 тисячам молодих людей зі 158 країн світу, з усіх можливих континентів.
Так, війна, безперечно, змусила переглянути життєві плани й іноземних студентів — якась частина виїхала з України в безпечніше місце, щоб навчатися у вишах інших країн, але більшість, що тішить і надихає, й надалі навчається в українських альма-матер. Із нами залишилися майже 52 тисячі іноземних студентів! Переважно дистанційно, з дому чи у змішаному форматі. Але вони не змінили свій вибір, залишаються з Україною і вірять у нашу вищу освіту та її майбутнє.
Ба більше, є й такі, хто попри всі небезпеки залишився в Україні. Й це дорогого варте. Особливо якщо враховувати, що з початку повномасштабного вторгнення країна-окупант докладає максимум зусиль, аби витіснити іноземних студентів, які є джерелом значних інвестицій в українську систему вищої освіти, або навіть перетягнути до своїх університетів. Їм обіцяють «золоті гори»: стипендії, пільгові умови переведення, знижки на навчання та проживання тощо.
Студенти-іноземці важливі для кожної держави, бо забезпечують фінансові вливання не лише до бюджету університетів, а й у економіку країни, сприяють інтеграції у світовий освітній простір та впливають на міжнародний імідж. А отримуючи диплом, ці молоді люди стають амбасадорами країни, де навчалися.
Український державний центр міжнародної освіти (УДЦМО), який координує вступ іноземців до вишів України, регулярно проводить дослідження щодо освіти іноземних студентів у нашій країні. Тримаємо зв'язок і зі студентами, і з їхніми викладачами, і з адміністраціями університетів. Цього року в матеріалах дослідження (анкетах та інтерв’ю), крім відповідей на традиційні питання, ми побачили багато теплих слів і побажань Україні: «Я люблю тебе, моя прекрасна Україно», «Українці, ви неймовірні!», «Я захоплююся українськими людьми й цією країною», «Слава Україні!». А під час персональних інтерв'ю дізналися про іноземних студентів, які попри небезпеку, маючи змогу евакуюватися, не просто залишилися в Україні, а й стали волонтерами, допомагали й допомагають українцям виборювати свободу й незалежність. Таких прикладів досить багато. Причому розповідають вони про це скромно, без пафосу, бо не вважають чимось особливим: «А як інакше? Україна — це мій другий дім».
«Це були найкрасивіші, найнеповторніші та найсильніші дні мого життя»
Мохамед Бассам Халед (Арабська Республіка Єгипет) — випускник Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Вперше ми почули про нього на початку повномасштабного вторгнення, коли російські війська заходили в Бучу. «У нас зник студент, тиждень не виходить на зв'язок! Він — волонтер, має машину, всім допомагає, вивозить людей», — били на сполох в університеті. Пізніше з'ясувалося, що хлопець потрапив у полон до окупантів.
Від початку повномасштабного вторгнення Бассам допомагав вивозити людей із Київської області до кордону з Європою. Одного дня знайомий попросив Бассама забрати з Бучі його дружину й трьох дітей. Чоловік три дні не мав із ними зв'язку, до того ж жінка була на дев'ятому місяці вагітності.
Бассам погодився й вирушив маршрутом, який уже досить добре знав — неодноразово допомагав іншим. Але, на жаль, було вже пізно — на дорогах почали з'являтися блокпости окупантів.
«Через поганий стан дороги я не зміг приїхати до Бучі в узгоджений час, — пригадує Бассам. — Постійно намагався телефонувати жінці, та її телефон мовчав. Коли приїхав на обумовлене місце, був шокований — будинок цієї родини було повністю зруйновано. Я запитав у місцевих жителів про мешканців і дізнався, що жінка й двоє дітей загинули, а ще одну дитину Червоний Хрест уранці вивіз до Києва».
Дорога назад була страшною. Бассам бачив розстріляні автомобілі й тіла загиблих жінок, чоловіків, людей похилого віку, дітей. «Ці жахливі сцени не зітруться з пам'яті до кінця мого життя», — каже він. Мобільний зв'язок глушили, й Бассам не знав, де знаходиться. Аж раптом побачив дорогу, на якій стояла знищена російська техніка, а трохи далі — кілька військових у камуфляжі. «Я думав, що це українські герої, а це був, як виявилося, російський жах. І для мене це стало шоком. Позаду моєї машини зупинився танк і відрізав мені дорогу. Під дулом автомата й пострілами в повітря мене вивели, автівку розстріляли», — розповідає Бассам.
Поки він перебував у полоні, намагався запам'ятовувати все, що бачив: рахував машини, які проїжджали повз, запам'ятовував, яка техніка йде. У полоні Бассам дістав поранення. Опинився в лікарні, й звідти йому вдалося втекти. Навіть прихопив із собою автомат охоронця.
Але з дванадцятьма швами та пораненнями далеко не втечеш. Бассамові пощастило — він натрапив на невеличке село, що з усіх боків було оточене лісами, тому окупанти про нього не знали. «Я залишався там вісім днів, і це були найкрасивіші, найнеповторніші та найсильніші вісім днів мого життя, — розповідає він. — Нас було 24 людини, з них — вісім жінок і шестеро дітей віком від 10 до 15 років. Чудові люди».
Людей у селі поступово залишалося дедалі менше. Вони намагалися прориватися до своїх, на підконтрольні українській владі території. Бассам із іншими також вирішив пробиратися до найближчого безпечного села. Йшли вночі пішки лісом близько 30 кілометрів. «У іншому селі ми знайшли хоробрих українців — військових. Передали їм зброю, яка в нас була, та інформацію, зібрану дорогою й у полоні. Вони зрозуміли, хто ми і що наша інформація важлива».
Військові дали Бассаму та його товаришам машину, яка відвезла їх до Житомира, звідки він потім дістався до Івано-Франківська, а пізніше виїхав додому до Єгипту. «Слава Богу за те, що ми живі. І Слава Україні!» — каже він.
Бассам завершив навчання в українському університеті. Зараз йому було важко розповідати цю історію. «Але світ повинен дізнатися, що таке російська окупація», — каже хлопець. Він мріє про майбутнє — щастя для своєї сім'ї, перемогу для України — і хоче повернутися сюди знову.
«Україна дала мені багато: можливість навчатися й бути мужнім»
Сем Сенгупта (Індія) — студент-медик Київського національного університету імені Тараса Шевченка. «У перший тиждень війни було страшно. Я не знав, що робити, коли волала сирена, — згадує Сем. — У квартиру мого друга влучила ракета і зруйнувала її, це було моторошно. Ми отримали інформацію, що ворог біля Києва, ситуація була невизначеною, й коли уряд Індії вкотре порадив нам повернутися додому, ми погодилися».
Та навіть удома Сем постійно стежив за подіями в Україні, розповідав співвітчизникам про війну, разом із братами та сестрами організував збір донатів на підтримку нашої країни.
В Індії Сем пробув лише кілька місяців. Його університетський товариш Вадим, майбутній лікар-хірург, організував у Києві команду лікарів-волонтерів і запропонував Сему приєднатися. Той одразу погодився й повернувся до Києва.
Батьки підтримали рішення сина: «Вони завжди казали, що життя потрібно рятувати і що це важлива допомога, — пригадує він. — Спочатку було складно, бо в такій ситуації я ніколи раніше не опинявся. Ми багато допомагали стареньким, у яких не було доступу до потрібних медикаментів, і пораненим військовим. Я й нині проходжу практику в клініці. А у вихідні волонтерю. Приєднався до волонтерської групи, яка збирає продукти та речі для військових і для людей із деокупованих міст, таких як Херсон. У такому режимі живу вже десять місяців. Якщо не ми, то хто допоможе? І я знаю, що ми переможемо».
У майбутньому Сем мріє стати лікарем-дерматологом, він хотів би бути з Україною: «Бо ця країна дала мені багато: можливість навчатися і бути мужнім. Я хочу віддячити за це. Мені дуже подобаються українці, їхня здатність боротися, енергія та позитивність. Мене вразили матері, які захищають своїх дітей, батьки, які пішли на фронт. І я повернувся. Просто щоб бути тут і допомагати цим людям».
«Іноземним журналістам і їхній аудиторії було цікаво дізнаватися про Україну, вони не очікували таких історій мужнього спротиву окупантам»
Від самого початку повномасштабного вторгнення Іхаб активно займається волонтерством в Україні. «Я допомагаю і як перекладач, і як волонтер — збираю гуманітарну допомогу. Разом із друзями звертався до знайомих за кордоном, які допомагали зібрати й медичне, й військове спорядження», — розповідає Іхаб.
Сам він допомагає Україні не лише волонтерством. Із перших днів повномасштабного вторгнення було дуже важливо тримати інформаційний фронт за кордоном. Тому Іхаб давав коментарі іноземним журналістам, аби показати, що насправді відбувається в Україні.
«Спочатку мене запросили прокоментувати ситуацію для ізраїльського державного телеканалу, потім це інтерв'ю побачили закордонні журналісти й почали звертатися до мене, — розповідає він. — Я пояснював, що російська пропаганда — маячня. Що це неправда, що в Україні ображають російськомовних, бо я й сам російськомовний, навчався і жив протягом тривалого часу в Дніпрі, а зараз — у Тернополі, але ніколи не стикався з проблемами через мову. Іноземним журналістам і їхній аудиторії це було цікаво, вони не очікували таких історій мужнього спротиву окупантам. У мене по всьому світу є контакти, і я їх використовую, аби доносити до світу правду про російську агресію на території України».
Іхаб був в Україні, але допомагав організовувати в Ізраїлі акції на підтримку нашої країни. «Мій батько — директор школи, — розповідає Іхаб. — Для своїх учнів він організував День України, де розповідав дітям про країну й про те, як українці захищають свою Батьківщину. Мої друзі та рідні ходили в Ізраїлі на мітинги на підтримку України. Я брав участь у організації мітингів дистанційно з України. На них приходило багато людей. Це були люди різного громадянства, різних релігій. Ми також проводили мітинги в Тель-Авіві біля посольства країни-агресора Росії. Дуже допомагає в цьому Анна Жарова — голова української діаспори в Ізраїлі. Вона організовує акції, ми постійно контактуємо, і я бачу, що весь свій час, усі сили вона віддає Україні».
На питання, про що мріє, Іхаб відповів швидко й без вагань: «Про перемогу України. Вірю, що вона буде!».
«Я постійно працював із військовими. У когось були сильні поранення, у когось не було ніг. Було й справді складно»
Ураді Мохамед Фуад (Королівство Марокко) — інтерн Національного університету охорони здоров'я України імені Платона Шупика. Як і багато його співвітчизників-студентів, Мохамед виїхав із України на початку повномасштабного вторгнення. Однак за кілька місяців вирішив повернутися. «Спочатку мої рідні не хотіли відпускати мене в Україну, сприймали це як самогубство, й переконати їх було важко, — пригадує Мохамед. — Але для себе я ухвалив рішення, придбав квиток до Будапешту, а потім поїхав потягом до Києва».
В Україні Мохамед мав знайомих лікарів, які розповіли, що оперують поранених військових, і запропонували приєднатися. Хлопець зробив це без вагань: «Для мене Україна — це друга Батьківщина. Українці дуже допомагали мені, коли я жив і навчався в Києві, відкрили для мене багато можливостей. Тому я вирішив повернутися й допомагати їм».
Допомагав лікарям у операційній та реанімації. «Я постійно працював із військовими. У когось були сильні поранення, у когось не було ніг. Було й справді складно», — пригадує Ураді Мохамед.
Складно було не лише морально, а й фізично: аби вчасно дістатися до лікарні, Мохамед щоранку прокидався о п'ятій і йшов на метро — за будь-яких умов, навіть під звук сирен. «Щодня були тривоги по п’ять-шість разів на добу, — розповідає він. — Було досить незвично працювати в таких умовах. І в самій лікарні не легше — бачив страждання військових, чув їхні моторошні історії».
«Я не мрію, — каже хлопець. — Це Ілон Маск мріє полетіти на іншу планету. А в мене є цілі: мати хорошу родину; щоб війна закінчилася; допомагати людям. І продовжити навчання, стати лікарем».