31-річний Олександр Спасьонов самотужки дістав бронежилет, кулемет, гранату і став партизаном, захищав Тростянець. Допомагала обороняти місто і 52-річна Вікторія Іванова. До 24 лютого — квітникарка, а потім — коригувальниця вогню. Тим часом неподалік, у селі Боромля, 30-річний легкоатлет Сергій Проневич ночами розвідував позиції ворога і всі дані передавав ЗСУ. За Україну ці люди віддали свої життя. Їхні історії, а також про народну оборону Сумщини — читайте далі.
«Коли ти вдома — ти знаєш усе». Про особливості народної оборони
20-тисячний Тростянець — за 35 кілометрів від кордону з Росією. Перша колона ворожої техніки зайшла в місто 24 лютого 2022 року. Під час окупації люди жили без електрики та нормального зв’язку. Магазини й аптеки російські солдати розграбували. Ворожу техніку часто розміщували поруч із будинками жителів.
За час окупації Тростянця військові Росії понівечили краєзнавчий музей, шоколадну фабрику, районну лікарню, обікрали станцію невідкладної допомоги, розстріляли авто ритуального бюро. Людей, які гинули, подекуди доводилося ховати на міських подвір’ях.
Уже на третій день повномасштабного вторгнення у Тростянці сформувався партизанський рух. Командиром був мешканець Євген із позивним «Хірург» — ветеран АТО, списаний у запас за інвалідністю. Ми не розкриваємо більше даних про Євгена, адже війна триває, і ситуація на Сумщині — у прикордонній області — неспокійна.
Євген збирав місцевих добровольців. Спілкувався. Сформував загін із людей, готових, на його думку, виконувати бойові завдання. Інформацію про партизанський рух передавали з уст в уста. Більшість тих, хто зголосився, до 24 лютого не мали стосунку до військової справи.
Оборонці влаштовували засідки, звільняли приміщення від російських солдатів, повідомляли про пересування російської техніки та знешкоджували її. Завдяки місцевим жителям у Тростянці було знищено понад сто одиниць техніки ворога.
21 березня пішли на найважче завдання, яке місцеві жителі (і тероборона, і партизани) виконували спільно із ЗСУ, — визволення Тростянця. Доброволець Олександр Гулюк — один із тих, хто допомагав солдатам 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» заходити в місто. Він згадує: «Ми близько тижня жили в ярках, лісах, доки не прийшов наказ про наступ. Нас було 10 місцевих. Ми поділилися на групи: по одному місцевому та 5–8 військових ЗСУ. Пішли прямо в лоб», — згадує Олександр.
21 березня відбулося зіткнення з російськими солдатами, які займали значну частину міста. Того дня Олександрів побратим Іван Мартиновський загинув, а він сам отримав поранення.
Через п’ять днів після першої спроби наступу силами партизанів територіальної оборони та 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Тростянець визволили з-під окупації.
Олександр Гулюк каже: «Без місцевих добровольців втрати військових ЗСУ під час оборони Тростянця були б набагато більшими, адже вони не знали добре місцевості. Ми їм показали на карті та розказали, де сидять російські окупанти: у приміщеннях яких підприємств, у яких будівлях. Постійно передавали інформацію про їхнє пересування. Коли ти вдома — ти знаєш усе».
Машиніст пересувної електростанції Олександр Спасьонов. «Я не боягуз і міста не покину»
Олександру був 31 рік. Він народився й виріс у Тростянці. Тут зустрів свою майбутню дружину Валерію, з якою побрався у 2016-му. Через рік у пари народився син Акім.
«Саша завжди мені допомагав із дитиною: і скупає, і перевдягне, і спатки покладе. Він був люблячим татом, хотів насолодитися кожним днем із сином, бачити, як він росте», — розповідає Валерія Спасьонова.
Із Сашком вони навчалися в одній школі. Олександр був популярним хлопцем, пригадує Валерія. Мав лідерський, але м’який характер.
«Мій Саша — лідер, гонористий, нетерплячий, впертий. Справедливий, сильний духом. І водночас — вразливий та добрий, з великим люблячим серцем», — каже Валерія.
«Він був людиною, на яку можна було покластися в будь-якій скрутній справі і не переживати, що підведе», — додає кум Олександр Скрибка.
У Тростянці Спасьонов працював машиністом пересувної електростанції на залізниці. Цікавився нумізматикою, крім монет, колекціонував також незвичайні запальнички та сірники. Але найбільше чоловік захоплювався машинами й мотоциклами. Його часто порівнювали з Шумахером.
24 лютого 2022 року Олександр першим прокинувся від звуків сирени.
«Він відчинив вікно і сказав: «Невже почалося»? У нього були широко розплющені очі, а в них я побачила страх. Ніколи доти я не бачила, щоб йому було страшно. Втім, попри страх, Олександр зберігав спокій», — пригадує Валерія.
Із перших днів війни Олександр Спасьонов почав допомагати місцевим.
«Кому що було потрібно — Саша доставляв пішки, якщо, звісно, була можливість дістати це. Зазвичай робив усе самостійно», — розповідає Сашків молодший брат Валентин Спасьонов.
Коли з’явилася можливість виїхати з окупованого Тростянця в безпечніше місце, дружина вмовляла Сашка евакуюватися, але він відмовився. Сказав: «Я не боягуз і міста не покину».
«Його завжди важко було від чогось відмовити, він був принциповим із дитинства. Як надумав — так і робив», — каже брат Валентин.
У перший тиждень повномасштабного вторгнення Олександр неодноразово намагався дістати зброю, але не вдавалося. Одного разу прийшов додому і сказав дружині: «Я підписався». Так Спасьонов повідомив, що став учасником партизанського руху. Він зумів дістати собі бронежилет, кулемет і гранату. Вночі, коли спав, зброю тримав біля ліжка, а вдень — клав його у нішу.
Олександр патрулював район, де мешкав, — вулицю Маршала Рибалка. Передавав військовим ЗСУ інформацію про пересування окупантів. Також виконував бойові завдання.
Командир партизанського руху Євген «Хірург» згадує: «Російські військові з Тростянця обстрілювали Охтирку. Зазвичай артилерійську підготовку ворог розпочинав о 9:00. Тож і я всі атаки планував приблизно на цей час. 11 березня о 10:00 ми працювали вчотирьох. Олександр із ще одним хлопцем мали кулемет. Прикривали дороги та лівий фланг. А я з сусідом із гранатометом і кулеметом атакували з ярка між дерев. Російські військові облаштували спостережні пункти на дахах будинків. Наші постріли полетіли в один із таких дахів».
Побратимам вдалося ліквідувати двох росіян. Потім Олександр повернувся додому.
«Він мені тоді чомусь сказав: «Не просто так український гімн має слова: душу й тіло ми положим за нашу свободу…». Я не знаю, що зі мною в той момент було, але я ніби щось відчувала. Та Олександр заспокоював: «Не переживай, усе буде добре», — пригадує Валерія.
Того ж дня російський снайпер застрелив Олександра Спасьонова у Тростянці. Він загинув неподалік вулиці, на якій мешкав.
«Оскільки мобільний зв'язок був нестабільний, перш ніж ставити бойове завдання я завжди призначав час збору на підбиття підсумків після операції. На домовлену 16:00 Саша не прийшов. О 18:00 ми отримали інформацію, що його застрелили…» — згадує «Хірург».
Тіло Олександра після тривалих умовлянь віддали його матері лише 13 березня. 12-го дружина Валерія виконала останнє прохання чоловіка і вивезла їхнього сина подалі від війни.
Нині Валерія з маленьким Акімом живуть у Німеччині. Після закінчення війни планують повертатися в Україну. Вони дуже сумують за домівкою.
Втрату чоловіка Валерія переживає важко, зокрема й тому, що не змогла з ним попрощатися. Жінка каже, що живе заради сина. Вона зберігає всі матеріали про Олександра, аби в майбутньому, коли Акім підросте, розказати йому про подвиги батька.
«Ми з сином були за Сашею як за кам’яною стіною. Ось такий він — мій справжній чоловік. Йому хотілося віддавати всю свою любов. Ми пройшли багато разом. Я хотіла з ним прожити все життя», — каже Валерія Спасьонова.
Квітникарка Вікторія Іванова. «Її неможливо було втримати»
Вікторія народилася й виросла у Тростянці, навчалася в Лебединському педагогічному училищі. Певний час жила в Литві, де працювала вихователькою в дитячому садочку.
У Литві Вікторія познайомилася з Ігорем Івановим, який проходив там службу в армії. Пара закохалася та побралася. У них народився син. У 1993-му сім’я переїхала до Тростянця. У парі з Ігорем Вікторія прожила 32 роки.
Чоловік досі ніжно називає її «Віта». На моє запитання, чим захоплювалася дружина, каже: «Моя Віта захоплювалася життям».
На Сумщині жінка працювала продавчинею у продовольчому магазині, згодом — офіціанткою і барменкою. Та її найбільшою пристрастю були квіти. Їх і вирощували з чоловіком Ігорем, облаштувавши біля свого будинку теплицю. Рослини пропонували місцевим крамницям і продавали самостійно. Вікторія вивчала сорти та технології вирощування квітів самотужки.
«Весь наш город був засаджений квітами! Не звичними цибулею або картоплею, а — квітами», — пригадує Ігор.
24 лютого заскочило подружжя зненацька, — з самого ранку зателефонував знайомий і запитав: «У вас що — танки вже їдуть?»
«Ми тоді не могли в це повірити. Ну що в нас тут: шоколадна фабрика, та й усе», — згадує Ігор.
О 9:00 повз будинок Іванових проїхала перша колона ворожої техніки. Залишати Тростянець подружжя не планувало. Обоє почали допомагати ЗСУ. Спочатку знімали пересування техніки ворога на камеру. Танки та БТРи рухалися вулицею Луніна, на якій вони мешкали, щодня. Будинок Іванових — за шість метрів від траси, тож усю російську техніку було добре видно.
«Моя Вікторія навіть виходила до російських військових і говорила, щоби поверталися додому. Вона мала бойовий характер», — розповідає Ігор.
У перші дні повномасштабної війни квітникарка Вікторія увійшла до складу активістів, які збирали інформацію для коригування вогню ЗСУ. Під керівництвом районних депутатів активісти ділилися інформацією про пересування російської техніки. Вікторія передавала голосові повідомлення про все, що бачила, до групи у вайбері. Ігор допомагав їй.
«Ми разом рахували, скільки танків, БТРів, іншої техніки. Передавали назви, кількість. До групи у вайбері я не входив. Віта мені казала: «Менше знаєш — краще спиш». Вона вередлива була, але завжди відгукувалася на прохання допомоги. Її неможливо було втримати», — каже Ігор Іванов.
Пізніше Вікторія рахувала ворожу техніку в центрі Тростянця. Вона розносила харчі літнім людям, а заодно вела підрахунки. Фото техніки, дані про особовий склад і всі координати передавала ЗСУ.
13 березня Ігор Іванов бачив Вікторію востаннє. Близько 18:00 він пішов до теплиці, а коли повернувся — дружини вдома не було.
«Вона казала, що піде до росіян агітувати, аби ті здалися», — пригадує чоловік.
Ігор шукав дружину. Ходив і до російського блокпосту. «Я запитав, чи бачили таку жінку, показав фото. Вони сказали, що бачили, але повернули назад», — розповідає Ігор.
Понад два місяці про Вікторію Іванову не було жодної інформації. Ігор сподівався, що дружина жива, можливо, в полоні.
19 травня 2022 року Вікторії мало виповнитися 53. «Я того дня накрив стіл і подумки сказав: «Віто, тримайся». За кілька хвилин зателефонували й повідомили, що знайшли жінку, схожу на мою дружину», — згадує Ігор.
Тіло Вікторії, закопане в землі, знайшов працівник хлібного елеватора на території підприємства. Ігор упізнав дружину за характерним шрамом на тілі, за волоссям та одягом. З’ясувалося, що російські військові викрили Вікторію. Вони знайшли в її телефоні фотографії переміщень їхньої техніки. Де та як викрали Вікторію — чоловік не знає. Відомо, що жінку катували і вбили на території елеватора.
Вікторію поховали на Тростянецькому цвинтарі, попрощатися з героїнею прийшло чимало містян. 21 листопада 2022 року квітникарку посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Нині Ігор Іванов залишається у Тростянці. Каже, що вчиться жити без дружини, і це дається йому вкрай важко. Тримається заради сина та внуків, які мешкають за кордоном.
«Живу просто, і все, — каже Ігор. — А щодо квіткового бізнесу — немає в мене тієї жилки. Будувати — так, руками працювати... А ось квіти… Віта ж постійно читала в Інтернеті про це, насіння замовляла…»
Навесні Ігор Іванов планує дооблаштувати могилу своєї коханої Віти, хоче замінити фотографію та встановити огорожу.
Легкоатлет Сергій Проневич: «Доки є сили — буду їх зупиняти»
«Характер у нього був непростий, і він завжди впевнено ішов до мети», — говорить про сина Антоніна Проневич, із якою ми зустрілися в Боромлі. Це — село неподалік Тростянця. Син Антоніни, Сергій Проневич, загинув, допомагаючи ЗСУ обороняти рідну землю від російських окупантів.
Сергієві було 30 років. З восьмого класу він займався легкою атлетикою. Мав плоскостопість, але мріяв стати професійним спортсменом, і його було не зупинити. «З дитинства він був дуже самовпевненим», — каже Антоніна.
Після школи Сергій здобув фах майстра ремонтних робіт і токаря. Певний час працював барменом, а згодом почав тренувати дітей у Тростянецькій спортивній школі. У вільний час майстрував з дерева, допомагав мамі на роботі в сільськогосподарській компанії, самотужки зробив ремонт у їхньому будинку.
У 2017 році Сергій вирішив служити в армії і на півтора року потрапив до спортивної роти Одеської національної гвардії.
«Він загорівся ідеєю піти в охорону, а там потрібна була військова підготовка. А я йому й кажу: «Ну сходи, тебе ще там не було», — пригадує Антоніна Проневич.
Сергій був рекордсменом України, — у 2019-му зумів пробігти марафон у повній військовій амуніції вагою близько 25 кілограм за 4 години 36 хвилин. Рідні кажуть — усе Сергієві вдавалося завдяки його наполегливості. Він придбав авто, відремонтував також дім, який залишився від батька. Перед повномасштабною війною облаштував там лазню, посадив дерева в саду.
У січні 2022 року Сергій влаштувався на роботу до Боромлянської сільради спортивним тренером. Однак групу підопічних набрати так і не встиг. Почалася війна.
У перший тиждень повномасштабного вторгнення російські військові з авіації зруйнували центральну частину Боромлі, вдарили ракетою по колишньому дитячому садочку, вибуховою хвилею пошкодивши місцевий ліцей. 9 березня — зайшли в село кількома сотнями одиниць техніки.
Із перших днів повномасштабного вторгнення в Боромлі почали створювати загін самооборони. Боромлянський сільський голова Василь Романіка каже: «Ще 2015 року ми облаштували блокпост на в’їзді в Боромлю, лінію оборони навколо громади. А також почали формувати списки добровольців, які були б готові захищати село. Однак вірили, що це не знадобиться».
Приєднався до добровольців самооборони й легкоатлет Сергій Проневич. Утім, коли почалася повномасштабна війна, він сказав, що діятиме як партизан.
Антоніна Проневич пригадує: «24 лютого о 4:30 я вийшла на роботу й побачила на вулиці заграву, чулися вибухи. Прибігла до Сергія. Він уже стояв із сусідами на вулиці. У нього аж щелепи зводило. Я одразу зрозуміла, що син буде боротися».
Сергій жив сам у батьковому будинку. Ночами розвідував ситуацію навколо Боромлі й сусідніх сіл, долаючи десятки кілометрів. Уранці телефоном передавав інформацію про розташування ворога Збройним силам України. Також допомагав теробороні.
Ніч із 10 на 11 березня Сергій провів у матері. Доти він не розповідав їй про свою діяльність, а тоді показував на своєму телефоні відео та світлини, які зробив під час однієї з розвідок. Антоніна просила сина зупинитися.
Та діалог був коротким.
— Заспокойся, потім підеш в армію. Куля завжди біжить швидше за тебе, — сказала мама.
— Ні, доки в мене є сили — буду їх зупиняти, — відповів син.
11 березня Сергій вийшов на завдання — мав забрати зі схованки за селом, неподалік телевізійної вежі кілька автоматів для тероборони. Того дня діяв із напарником. Вони йшли полями та лісом до домовленого місця і раптом побачили російський блокпост.
Побратими зупинилися в лісосмузі й чекали моменту, коли можна буде непомітно проскочити повз росіян і бігти далі — туди, де мали взяти зброю.
«Раптом, коли поїхали російські машини, Сергій вискочив і перебіг на інший бік сам, — пригадує напарник, який побажав залишитися анонімним. — Метрів за 20 вибігли російські військові й відкрили вогонь у його напрямку. Пролунали два постріли, я чув крики».
Побратим залишився в лісі, а згодом зумів непомітно вибрався звідти. Антоніна Проневич каже — ще того вечора він пробував зателефонувати її синові на мобільний. Слухавку взяв російський військовий, почав насміхатися.
«Російські військові користувалися телефоном мого сина, вони від його імені навіть щось відповідали в соціальних мережах. Ще після 27 березня було видно, наче Сергій заходив до мережі. Зрештою, ми змогли заблокувати його сторінку», — каже Антоніна Проневич.
27 березня Сергія знайшли за кілька кілометрів від Боромлі — біля телевізійної вежі, неподалік якої він був із напарником. На правій скроні чоловіка залишився слід від удару, ймовірно — прикладом. На руках були сліди від мотузки або наручників. Родичі та побратими чоловіка припускають, що його тримали в полоні. Катували, а пізніше — застрелили. Під час розтину в тілі Сергія знайшли кулю, яка пошкодила внутрішні органи та застрягла в ребрі.
У будинку батька, де жив Сергій Проневич, на кухні знайшли патрони, які він забрав із російської техніки. Неподалік будинку — коктейлі Молотова, які заготовляв.
Поховали Сергія на цвинтарі в селі Боромля. 21 листопада 2022 року президент України нагородив Проневича орденом «За мужність» III ступеня.
Антоніна Проневич зберігає все, що нагадує їй про сина: фотографії, понад 70 медалей та більше сотні спортивних нагород, статті в газетах, його поробки.
«Я все зберігаю. І газети, і будь-які нагадування, де він і коли бігав. Усе написане, усе складене. Всі грамоти та медалі позносила з будинку, в якому він мешкав. Намагаюся зберігати пам'ять про сина — в думках, спогадах, з допомогою його речей. Я хочу, щоб його всі пам'ятали безстрашним і наполегливим. Скільки планів у нього ще було… А тепер немає. Немає сина», — каже Антоніна Проневич.
Текст підготовлений Платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та полеглих українських військових, спеціально для ZN.UA. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.