Здатність російського солдата продовжувати воювати в жахливих умовах, під керівництвом байдужих командирів і тактичної безнадійності вже понад століття ставить у глухий кут суперників Росії. Незважаючи на репутацію витривалих, виснажені російські бійці на фронті - чудова ціль для систематичної кампанії України з деморалізації.
«Майже за всіма загальноприйнятими мірками, російська армія знаходиться на межі своїх можливостей. Сучасні російські танки і бронемашини в основному закінчилися або не працюють, Росія витягує зі складів старі танки Т-10 кінця 1940-х років та інші механізовані реліквії. Російські лідери фактично благають Північну Корею, Іран, Китай та інших колишніх своїх клієнтів про допомогу. Російські призовники прибувають на фронт недостатньо екіпірованими, а потім їх відправляють в окопи, де вони мають змінювати один одного», - пише в статті для Forbes директор і засновник консалтингової компанії Themistocles Advisory Group Крейг Хупер.
Він нагадує про велику кількість повідомлень про те, що російський моральний дух дуже низький, але при цьому російські солдати на передовій продовжують воювати. Навіть після невдалого заколоту «Вагнера» спроби позбавити росіян бажання воювати далі все ще видаються дещо суперечливими. Хупер пише, що зусилля, націлені на підрив російського морального духу, все ще здаються обмеженими і неорганізованими. Хоча саме ці зусилля, на його думку, мають бути головним стратегічним фокусом як для України, так і для всіх її друзів.
Російський бойовий дух - реальна мішень
Щоб зламати російську стійкість, Україна завдає удари в глибині Росії як по символічних об’єктах, так і по логістичних лініях заохочуючи до капітуляції і підживлюючи дезертирство. Розвідувальні служби по всьому світу у власний спосіб ввічливо заохочують невдоволених росіян відвернутися від путінського режиму. Це все чудові ініціативи, але російські солдати і підрозділи на фронті ще не почали масово дезертирувати.
«Російські призовники можуть відчувати, що у них немає вибору. Росія вже давно вважає за краще культивувати почуття безнадійності у своїх фронтових бійців, змушуючи «загнаних у пастку» солдатів продовжувати воювати. Це характерна риса російського способу ведення війни», - пише автор.
У відчайдушні дні Другої світової війни Кремль залишив фронтовикам невеликий вибір. За словами офіцера німецької армії Ганса Ван Люка, радянські солдати не відступали, тому що командири їм казали: «Якщо ви потрапите в німецький полон, вас одразу ж вб'ють. Якщо ви зробите хоча б один крок назад, ми вб'ємо вас».
Подібні методи «мотивації» Москва застосовує і зараз. Російські «загроджувальні» загони націлені на тих солдатів, які відступають або здаються в полон. А Україна, цілком можливо, занадто поспішає з обміном російських полонених, повертаючи відправляючи їх в невідомість. Вони не знають, яка доля їх чекає: покарання, штрафний батальйон або ще гірше.
«Російські війська на передовій можуть добре відреагувати на реальну можливість вийти з бойових дій. І Україна, і її друзі, безумовно, можуть зробити більше, щоб допомогти виснаженій російській армії призовників усвідомити, що у неї є більший вибір ніж смерть, страждання або ганебні штрафні завдання після повернення з українського табору для військовополонених», - вважає автор.
Що може зробити Україна та її союзники?
Україна вже багато робить для того, щоб «повернути війну» в саму Росію. Звичайно, друзі Києва завжди можуть зробити більше для координації економічних і політичних зусиль з українським полем бою.
Але найпростіше почати з українських зусиль. Київ може сприяти зміні риторичного підходу до російських військ на передовій.
«Замість того, щоб зображати загарбників як «орків» або ще гірше, варто було б висловити співчуття. Багато російських призовників, ймовірно, - це представники нижчих соціально-економічних класів, які опинилися не на тій роботі або не в тому місці і не в той час. Більш співчутливий, хоч і все ще без жалю, публічний підхід до російських фронтовиків може творити чудеса, якщо Україна зможе привернути їхню увагу», - вважає Хупер.
Жодному солдату на передовій не подобається панькатися з полоненими ворогами. Але українські війська повинні докласти зусиль, щоб продемонструвати поважне ставлення до російських «емігрантів» з поля бою.
Автор пише, що Україна, безумовно, насолоджується поширенням у соціальних мережах зображень наляканих і зв'язаних російських полонених. Але він радить частіше поширювати відео, на яких, наприклад, українці надають медичну допомогу полоненим росіянам, тому що такі кадри можуть справити «незабутнє враження» на російських солдатів.
У місяці перед своєю смертю лідер «Вагнера» Євгеній Прігожин успішно працював з найбіднішими соціально-економічними групами Росії, будуючи громадську підтримку. Для цього він виступав проти корупції й інших соціальних образ, які легко сприймаються на полі бою.
«Наголос на співчутті до росіян, приречених страждати від корумпованих лідерів, або співчуття до росіян, які не можуть дати хабаря, щоб відкосити війни, знайде готову аудиторію у втомлених лавах російських призовників», - вважає автор.
Українська кампанія з виявлення, висвітлення і розслідування використання Росією загороджувальних загонів для розстрілу своїх же співвітчизників, може також знайти відгук серед російських призовників, які перебувають на передовій.
Хупер також радить Україні побудувати кілька зразкових таборів для військовополонених, де російські полонені отримали б кращу якість життя, ніж з російського боку від лінії фронту. Щоб заохотити ширше дезертирство, дружні Україні країни з великою кількістю російських емігрантів могли б публічно обговорювати ідею поширення пропозицій еміграції на російських солдатів й інших чиновників, які, здавшись у полон, могли б таким чином визволитися.
«Навіть якщо ці ідеї від початку нереалістичні, сама надія на краще майбутнє вже служить потужним мотиватором», - пояснює автор.
Обробка полонених росіян з точки зору їхнього потенціалу поширювати розчарування - теж пріоритет. Вибірково сортуючи російських військовополонених на предмет їхньої політичної корисності, Україна могла б з часом почати посилювати тиск на російський апарат внутрішньої безпеки. Кожен обміняний полонений має бути інвестицією в майбутні антипутінські настрої в Росії.
Хупер підкреслює, що сучасні війни виграються не лише на полі бою. Хоча психологічний вплив важко піддається кількісній оцінці, будь-які економічно ефективні засоби, спрямовані на виснаження російського військового апарату і апарату внутрішньої безпеки - це життєздатна стратегія. Але Київ не може зробити все сам. Решта світу може допомогти, просуваючи українські суспільні меседжі і непомітно посилюючи тиск на російське суспільство, допомагаючи підштовхнути російську армію призовників до краху.