Відомий волонтер, Почесний громадянин міста Херсон, лицар ордену «Народний герой України» Григорій Янченко, котрого більше знають як дядю Гришу, укотре завітав до Полтави, кілька днів збираючи кошти на нагальні потреби Сил оборони в центрі міста — біля торгового дому «ЦУМ». Коли ще здалеку побачила його постать у інвалідному візку з прапорами за спиною, защеміло серце. Попри те, що температура повітря опустилася близько нуля й падав мокрий сніг, Григорій Миколайович, як завжди, був у бордовому береті десантника й розстебнутій військовій куртці. Пояснив: не застібає куртки за будь-якої погоди, щоб видно було смугастий тільник — такий зовнішній образ, мовляв, робить його впізнаваним. Поскаржився ж лише на те, що змерзла кукса лівої руки, бо, виїжджаючи на місце дислокації, забув прихопити рукавиці. Й коли представниця волонтерського загону «Невтомні бабусі» Валентина Проценко (вона, до речі, вирішила питання проживання Григорія Янченка в Полтаві, а її чоловік Валерій допоміг із пересуванням містом), не знайшовши рукавиць, придбала натомість махрові шкарпетки й надягла їх на кукси рук літнього чоловіка, той зрадів, як дитина.
Їздить на передову, щоб знати про нагальні потреби армійців
Попри те, що цьому невгамовному чоловіку з інвалідністю першої групи вже 77 років, він увесь час у русі. «Перед цим був у Дніпрі, Кременчуці, опісля поїхав до Києва, бо був запрошений на культурно-мистецький захід, присвячений другій річниці звільнення правобережжя Херсонщини, потім земляки доправили мене автомобілем до рідного Херсона, а вже звідти прибув до вашого обласного центру, — розповів усенародний улюбленець. — Після Полтави поїду до Тернополя, де відбудеться презентація книги «Народні герої України. Історії справжніх» (у ній уміщено й історію про мене). Планую залишитися там на кілька днів, аби дозбирати кошти на підтримку військових, а потім уже мій маршрут проляже на передову. Розумієте, з одним-двома дронами на фронт не поїдеш. Зазвичай везу 20 дронів для двох підопічних військових з’єднань ЗСУ — 25-ї окремої повітрянодесантної бригади та 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Сам замовляю все необхідне й оплачую, а тоді військові приїжджають своїм автомобілем, куди вантажимо придбані на народні гроші речі. Це вже до дрібниць відпрацьована схема за понад 10 років моєї волонтерської діяльності. Щоразу й сам їжджу разом із бійцями на передній край оборони, щоб знати про нагальні потреби нашого війська. На початку російсько-української війни в мене був свій великий бус, подарований однією бізнес-леді з Києва. Та коли розпочалася повномасштабна війна, орки того буса забрали.
За словами дяді Гриші, людиною з інвалідністю він став через поранення в гарячій точці 1968 року, під час вторгнення радянських військ у Чехословаччину й придушення руху, відомого як «Празька весна». Літній чоловік зауважує: нічого не змінюється в сусідній Росії — як тоді, так і зараз її вояки вторгаються на чужі землі й окупують їх. Де-факто Чехословаччина стала окупованою країною — до 1991 року на її території перебували радянські війська. Втім 19-річний строковик тоді цього не розумів.
«Під Прагою внаслідок вибуху вистрибувальної протипіхотної міни дістав множинні осколкові поранення. Лікарі не стали виймати осколки, запевнивши, що все й так загоїться і я проживу з ними стільки, скільки мені відміряли небеса, — пригадує Григорій Янченко. — Я прожив десь 20 років, а тоді ці осколки далися взнаки. Гангрена уразила спершу нижні кінцівки, а потім і верхні. Уражені ділянки медпрацівники поступово ампутували. Загалом переніс 34 операції, 32 з них — під загальним наркозом. Пробував стати на протези (їх зробили для мене в Харкові), однак через те, що кукси дуже короткі, мені вдавалося пройти щонайбільше метрів 300–400, після чого вони виверталися. Так опинився в інвалідному візку. Із цим було не так легко змиритися. Та, знаєте, занепасти духом мені не дало кохання. Річ у тім, що я просто обожнював свою дружину Тамару. Коли втратив спершу одну ногу, а потім і другу, моя суджена весь час мене підтримувала. Ми прожили разом 51,5 року, виростили двох синів (іще двоє дітей померли) — й у горі, й у радості були опорою одне для одного. Тамари немає на цьому світі ось уже чотири роки. Коли буваю в Херсоні, щоразу навідую її могилу, оновлюю фотографію, якщо вона вигоріла на сонці, кладу квіти. Мої сини (один із них — багатодітний батько, коли росіяни бомбардували Київ, виїхав разом із численним сімейством до Німеччини, а другий, який жив із родиною в Польщі, перебрався до нього) кличуть мене до себе жити, аргументуючи, що там тихо-мирно. Та я завжди відповідаю, що до останнього подиху житиму на своїй землі, де похована моя дружина».
Із нею, зізнається мій співрозмовник, йому жилося набагато легше, веселіше. Її підтримка надавала наснаги. Саме завдяки Тамарі Іванівні наш герой зайнявся й волонтерською діяльністю. «Я не знав, як допомогти армії вигнати з нашої країни окупантів. А дружина порадила: «От ти їздиш містом без жодної мети. То постав перед собою пластикове відерце й збирай від людей пожертви, на які зможеш закуповувати важливі для наших захисників речі». Отак з її легкої руки все й почалося, — знову ворушить спогади Григорій Миколайович. — Хоча спершу просити в земляків гроші суто психологічно було важко. Я ж свого часу був інженером-технологом на Херсонському домобудівному комбінаті, де працювали понад тисячу співробітників. Бувало таке, що повз мене проходив працівник нашого підприємства, і я мимоволі опускав погляд униз: соромно було, що асоціювався із жебраком, який просить милостиню. Минуло з пів року або й рік, поки внутрішньо перебудувався. Ставши ж більш-менш відомим, уже й зовсім не соромився своєї місії».
Вирішив мандрувати всією Україною для збору донатів
Спершу дядя Гриша збирав кошти на потреби наших військових, так би мовити, без музичного супроводу. Коли після повномасштабного вторгнення московитів будівлю ТРЦ Fabrika, біля якого було постійне місце його дислокації, розбив снаряд, випущений із гармати ворожого танка, волонтер змушений був перейти на вуличний збір. І якось на ринку йому впала в око компактна портативна bluetooth-колонка, що забезпечує пристойну якість звуку. Вивідавши всю інформацію про неї в продавців, чоловік придбав цей пристрій.
«Спочатку друзі записали мені на флешку патріотичні, українські народні пісні, — усміхається спогадам Григорій Янченко. — До них додалися пісні, народжені в зоні АТО / ООС, серед яких твори музикантки, волонтерки Христини Панасюк. Я записав два альбоми її пісень, тож вони також супроводжують мене під час збирання коштів.
Одного ранку я прокинувся в окупованому Херсоні. Попри це не згорнув волонтерської діяльності. Після окупації міста люди торгували вже не в критому ринку, а виставляли товари просто з обох боків дороги на вулиці Миру. Тож я проїжджав уперед одним узбіччям, а тоді повертався назад другим, увімкнувши свою колонку на повну гучність. І люди не лише слухали українські пісні, а й підспівували чи підтанцьовували. У такий спосіб я надихав їх, додаючи впевненості в тому, що українські Збройні сили повернуться й визволять наше місто. Їздив на інвалідному візку з нашими стягами та піснями й поміж кацапських вояків. І попервах ті мене чомусь не чіпали, дехто з них часом навіть кидав до мого відерця рублі, вочевидь, не підозрюючи, куди я їх спрямовую. Щоправда, іноді й погрожували. Хоч я більше боявся «своїх» — запроданців, проросійськи налаштованих перевертнів.
Так було десь до середини вересня 2022-го, а потім на мене почали полювати. Узагалі мої збори коштів на потреби наших оборонців нагадували марафон по мінному полю: виїжджаючи з дому, я не знав, чи повернуся. Якось мене зупинив представник спецслужби «рашистської» федерації: показавши російський паспорт і посвідку, попередив: «Дед, ты катаешься последние дни». Після цього друзі наполягли на тому, щоб я покинув місто: 19 вересня мене переправили катером через Дніпро, а далі доставили автомобілем до Запоріжжя. До речі, 22 вересня окупанти зламали квартиру мого приятеля, де я мешкав останнім часом (залишатися вдома було небезпечно). Попри те, що заїжджав до неї пізно ввечері, а виїжджав рано-вранці, хтось із «доброзичливців» усе ж таки доніс ворогам, що я там був. Тож вони вирвали всі двері разом з одвірками, забрали чоловічий одяг і випорожнилися на килимі — це вже, як то кажуть, їхня візитівка. Про все це я дізнався, перебуваючи в Запоріжжі, де продовжив працювати на волонтерському фронті».
Після визволення Херсона від російських загарбників Григорій Янченко не повернувся додому. Пояснює: не тому, що жити там через постійні російські обстріли небезпечно. «Річ у тім, що з 300 тисяч херсонців у місті зараз проживають нібито лише 50 тисяч осіб. І які благодійні кошти ти можеш зібрати за такої кількості людей, котрі, не маючи роботи, самі ледве виживають, здебільшого розраховуючи на гуманітарку? В Запоріжжі дещо інша ситуація: попри те, що й там трапляються прильоти, частина підприємств усе ж таки продовжує працювати».
Але й у шостому за кількістю населення місті України щомісяця, щодня донатів, за словами Григорія Миколайовича, ставало дедалі менше. Тож наприкінці минулого року він вирішив мандрувати всією країною, зупиняючись у кожному місті на тиждень. Це й людям не набридає, і йому самому цікавіше змінювати обстановку. Спершу на початку цього року, в січні, вибрався до Дніпра, потім — до Кременчука й Полтави. Закупивши на зібрані кошти предмети озброєння, інше необхідне військове спорядження, вирушив на передову. А після повернення мандрував іншими містами.
Відомість волонтера нерідко йому допомагає
«Усі міста, які я відвідав, зазначені на моєму прапорі. Загалом це 22 обласні та чотири районні центри України, — уточнює дядя Гриша. — А якось у мене було «вікно», тож, скориставшись цим, я поїхав до Німеччини, де в трьох містах також збирав донати на підтримку ЗСУ. Сини на зібрані кошти купили пікап, яким ми зі старшим сином приїхали до Запоріжжя й, довантаживши його певним обсягом допомоги, потім передали військовим і ту допомогу, і сам автомобіль».
Запитую у Григорія Янченка, чи важко йому дається таке «життя на колесах». «Звісно, — відверто каже літній чоловік. — Але я завжди думаю про те, що нашим бійцям отам, на передових позиціях, у стократ важче. До того ж на моєму шляху весь час зустрічаються добрі люди. Скажімо, діставшись до автобуса, підіймаюся до салону, а водій складає мій візок і поміщає його до багажника. В пункті призначення розкладає візок — і я їду далі. Якщо не маю телефонних номерів місцевих волонтерів, прямую відразу до мерії — й завдяки сприянню керівництва часто вирішую всі побутові питання. Так, моя відомість нерідко мені допомагає. Приємно, що мене вже знають не лише в Україні, — іноді підходять туристи-іноземці й діляться, що бачили телесюжет про мене у своїй країні».
Відомий волонтер стверджує, що за весь час зібрав уже майже 9 мільйонів гривень «донатів». У цій загальній сумі є і його власні кошти. «Як Почесний громадянин міста Херсон одержую щомісячну доплату до пенсії. Ці кошти відкладав на надмогильний пам’ятник для покійної дружини. Коли зібрав необхідну суму вперше, почалась пандемія коронавірусної хвороби. Тож я додав ці кошти до загального збору. Коли зібрав таку суму вдруге, почалась окупація, тож знову спрямував ці гроші на потреби військових. Коли вирішив замовити пам’ятник утретє, мені сказали, що виготовити його можуть, а от установити — навряд, бо зараз у Херсоні росіяни застосовують дрони навіть проти звичайних перехожих. І ось уже втретє доклав свої кревні до зібраних донатів. Загалом скинув десь 120 тисяч гривень особистих коштів, — підсумовує Григорій Миколайович. — Деякі міські, селищні голови настільки мені довіряють, що виділяють кошти на підтримку наших військових із бюджету. Наприклад, один селищний голова з Вінницької області передав мені відразу п’ять дронів без батарей. Тож я докупив останні й відвіз бойових пташок хлопцям на фронт. Мер Миколаєва Олександр Сєнкевич передав два дрони, а міський голова Одеси Геннадій Труханов знайшов можливість виділити кошти на потреби наших захисників. Хоча загалом буває по-різному. Кожен із керівників сам вирішує, допомагати чи ні».
Волонтерська діяльність, зазначає Григорій Миколайович, уже стала сенсом його життя. «Я цим живу, — щиро каже він. — Усі мої думки спрямовані на те, як іще допомогти нашим оборонцям, аби це працювало на знищення ворога. Приїжджаючи ж на передову, надихаюся героїзмом наших хлопців, спілкування з ними для мене — велика честь». А на запитання, що він робитиме після завершення війни, волонтер відповідає так: «Трохи відпочину. А взагалі моя робота нескінченна. Якби я мав довге життя, то її вистачило б іще на десятки років. Бо в Україні багато поранених військових, а скільки родин загиблих, осиротілих дітей… Усім їм буде потрібна моя допомога. Питання лише в тому, наскільки в мене вистачить здоров’я та сил».
Полтавська волонтерка Зоя Воронянська подарувала Григорію Янченку на згадку власноруч розписаний червоно-чорний прапор, на якому зобразила Георгія Переможця верхи на коні. «Пан Григорій надихає нас своїм прикладом, як не здаватися за будь-яких життєвих обставин, — сказала вона. — Бо не секрет, що бувають періоди внутрішнього вигорання, коли опускаються руки, адже 10 років волонтерської діяльності — це досить великий проміжок часу. Та дивлячись на Григорія Миколайовича, усвідомлюєш, що є люди, яким набагато важче. Попри це в такий складний для країни час вони намагаються бути корисними. Під час минулого приїзду пана Григорія до Полтави я також вручила йому два власноруч розписані стяги. А він уже нехай сам вирішує, залишити їх собі чи подарувати бійцям якоїсь бригади».