Курахове під загрозою оточення. Про це в ефірі Радіо Свобода сказав пресофіцер 33-ї ОМБр Назар Войтенков. І правда, ситуація, що склалася на цьому напрямку за останні два тижні, стала близькою до катастрофічної для невеликого міста, розташованого за 25 кілометрів від Донецька.
Згідно з даними порталу DeepState, у минулому місяці ворог досягнув найбільшого просування на Донеччині з жовтня 2023 року, окупувавши понад 490 квадратних кілометрів. Йдеться переважно про напрямок північніше та південніше Курахового, де росіяни реалізують свою звичну останнім часом тактику «кліщів». Тактику, якій українські сили не можуть ефективно протидіяти в обороні вже шостого великого населеного пункту за останні два місяці.
Першим під час осінньої наступальної кампанії окупантів так упало місто Українськ неподалік Селидового. Там ворог зміг захопити промислові об’єкти навколо міста, терикон недіючої шахти, а вже згодом закрити оточення з флангів. Усе це — не вдаючись до просування «в лоб», до якого готувалися Сили оборони.
Такий самий сценарій у той час реалізовували навколо Вугледара, південніше Курахового. Тут теж основним чинником успіху росіян стало значне просування на флангах і взяття укріплених позицій. І тільки згодом, коли українські сили не змогли ефективно захистити фланги, ворог зайшов до міста з південного напрямку, який у планах українського командування мав стати головним місцем удару.
Така ж доля пізніше спіткала й інші міста Донбасу: Гірник, Курахівку та Селидове. В усіх цих населених пунктах ворог зміг просунутися на флангах і зайняти об’єкти інфраструктури, а вже завдяки цьому — здобути самі міста. Набагато меншими зусиллями, ніж Авдіївку, Бахмут чи Соледар у минулому.
Отже, можна констатувати, що головною слабкістю Сил оборони стало саме втримання флангів і недопущення просування ворога на них, аби в майбутньому могти чинити опір на заздалегідь підготовлених позиціях у містах.
Приблизно два тижні тому росіяни змогли за день прорвати лінію оборони ЗСУ в населеному пункті Золота Нива західніше Вугледара й просунутися більш як на 6 кілометрів углиб. Під час цього ривка ворог зустрів мінімальне протистояння з боку Сил оборони. Далі росіяни просунулися до населених пунктів Шахтарське, Максимівка та Ясна Поляна, наблизившись на відстань 9 кілометрів до головного логістичного шляху на Курахове.
Північніше, окупувавши Гірник і Курахівку, ворог дістався до населених пунктів Іллінка та Новоселидівка, що дало змогу підійти до автомобільного та залізничного мостів через Курахівське водосховище. Західніше Курахового росіяни також змогли значно просунутися, окупувавши населені пункти Острівське та Максимільянівку, де доти тривала оборона.
Отже, Курахове опинилося в напівоточенні вже за 7–10 днів. Із цього випливає й відповідь на запитання, чому росіяни припинили рухатися в бік Покровська напряму, коли до міста їм залишилося менш як 5 кілометрів. Ворог цілком логічно зробив ставку на наступ у місцях, де можна не «битися в лоб» об декілька ліній оборони ЗСУ, водночас утілюючи свою фантомну мрію про окупацію всієї Донеччини та пробиваючись до кордону з Дніпропетровщиною. Варто зазначити, що до неї в окремих місцях залишилося вже менш як 20 кілометрів. А до «закриття» Курахового в оточення з півночі та півдня — 18 кілометрів.
Постає логічне запитання: в чому полягає основна проблематика провалів підрозділів Сил оборони на флангах і такого швидкого просування росіян на Донбасі, якого не було з 2022 року? Розгляньмо її на конкретному прикладі нещодавнього прориву росіян південніше Курахового.
За даними «Дзеркала тижня» в силових структурах, напрямок сіл Золота Нива—Пречистівка, розташованих на 15 кілометрів південніше Курахового, був зоною відповідальності кількох підрозділів територіальної оборони (назви бригад не зазначено з міркувань безпеки). Саме ТрО відповідала за цю ділянку фронту через те, що напрямок вважався «непріоритетним для можливого наступу росіян» через складний рельєф і відсутність гіпотетичних цілей ворога тут.
Однак для підрозділів, які не мали важкого озброєння та відповідного оснащення, стримати навіть перший натиск ворога виявилося неможливим. Зазнавши втрат, сили ТрО відступили. Крім того, на руку ворогу зіграло й несвоєчасне сповіщення вищого командування про прорив. За даними наших джерел, перше значне підкріплення на цей напрямок прибуло більш як за добу після прориву ЗС РФ на 6 кілометрів углиб оборони ЗСУ.
Варто розуміти, що підрозділи ТрО навіть за своїм штатом не мають озброєння, яке могло б бути ефективним для відбиття масованих механізованих наступів ворога. Найважче озброєння, яким володіють підрозділи територіальної оборони, — це 120-мм міномети. Водночас прикриття позицій ТрО зазвичай здійснює артилерія суміжних бригад, яка далеко не завжди надає пріоритет підтримці дружніх підрозділів над власним — і через брак боєприпасів, і через значне навантаження.
Слід констатувати, що в умовах протистояння масованому російському наступу восени 2024-го підрозділи територіальної оборони, тобто військові з автоматами Калашникова та РПГ-7 як основними вогневими засобами, є малоефективними й не можуть застосовуватися як окремі бойові одиниці. Звісно, якщо командування не планує отримати прорив фронту в найнеочікуванішому місці. Однак не з вини самих бійців ТрО, які часто героїчно виконують майже нереалістичні завдання, а через нелогічну та невідповідну стандартам специфіку їх застосування.
Втім, є й вдалі приклади розвитку підрозділів територіальної оборони — перетворення їх на важкі бригади й надання відповідної техніки. Однією з бригад, які пішли таким шляхом, є колишня 100-та Волинська ОБТрО, яка перетворилася на 100-ту ОМБр. 2024 року в процесі реорганізації підрозділ отримав на озброєння зразки техніки НАТО, як-от БМП Marder чи HMMWV, а вже згодом — і БМП Вradley американського виробництва. Зараз він виконує завдання на Торецькому напрямку, але перед тим вів важкі бої поблизу Очеретиного, на Лиманському та Ізюмському напрямках.
Логічно, що переформатування бригад ТрО в механізовані й надання їм натовської техніки є значно кращим рішенням, ніж оснащення такою технікою новосформованих підрозділів 150-ї чи 160-ї ланки. Адже вони, на відміну від бригад ТрО, ще не мають навичок ведення боїв та щонайменше відповідної морально-психологічної підготовки.
Однак є й інший аспект, який може завадити перетворенню бригад ТрО на механізовані. Це їхній поточний стан і комплектування. Багато слів тут не потрібно, варто навести лише один приклад 109-ї бригади ТрО, де через велику кількість загиблих і зниклих безвісти розформували цілий батальйон. На жаль, така практика є не поодинокою.
Втім, якби бодай частину таких висновків було зроблено раніше, а на їх основі ухвалено конкретні рішення, стан справ на Курахівському напрямку зараз міг би бути набагато менш катастрофічним. А до єдиної асфальтованої дороги до міста ворог не наблизився б на 13 кілометрів за сім днів.